Видання “Новинарня” зробило огляд місяця, що минув, і розказало про бойові втрати України на війні.
У жовтні не було ЖОДНОГО ДНЯ без обстрілів позицій ЗС України з боку російських окупаційних військ. Це до питання про “режим тиші”, який нібито досі триває, якщо послухати мантри президента Зеленського.
У даному випадку ми оперуємо не припущеннями чи переказами, а повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил. Згідно з цими зведеннями, у жовтні-2020 було зафіксовано 97 ворожих обстрілів, а також дев’ять прольотів БПЛА противника через лінію розмежування, що також є порушенням “всеохопного перемир’я”.
Тепер середній день на фронті – це три-чотири офіційні обстріли з боку окупантів.
Внаслідок цих обстрілів чотири українські воїни зазнали поранень та бойових травмувань.
Для порівняння: у вересні нарахували 60 обстрілів та десять поранених (разом із підривами на мінах, що почастішали в умовах пожеж на Донбасі).
Протягом жовтня три українські військовослужбовці загинули, з них один – помер від ран, отриманих раніше.
Олександр Фарина, Володимир Бондарюк, Михайло Старостін. 128-ма гірсько-штурмова і 36-та бригада морської піхоти. Солдат і два сержанти.
Уклонімося їхньому подвигу. Збережімо про них світлу пам’ять. Вони загинули за нас.
1. Олександр Фарина
26-річний боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Фарина боровся з наслідками тяжкого поранення майже пів року. Численні поранення в область живота і ніг солдат отримав 20 квітня, і відтоді переніс понад 20 операційних втручань.
Увесь час поряд із ним у Київському військовому госпіталі був батько. Він не так давно поховав дружину і до останнього сподівався на те, що синові вдасться вирватися з лабет смерті. Адже Сашко мав сильний, тренований організм, і як справжній спортсмен, затято боровся за перемогу.
Олександр народився 20 травня 1994 року в районі Ярмолинців на Хмельниччині, мешкав у Хмельницькому. Сусіди та знайомі розповідають про нього як дуже порядну й чесну, надзвичайно цілеспрямовану людину.
“Усіх цілей, які він ставив перед собою, він досягав. Саша дуже багато працював, адже хотів у майбутньому працювати у підрозділах спеціального призначення. Саме тому він завжди тримав себе у гарній фізичній формі, увесь вільний час присвячував самовдосконаленню”, – розповідає друг сім’ї Віктор Левицький.
І свою мрію Сашко реалізував: служив у 8-му окремому полку спецпризначення.
“Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний був, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх”, – каже бойовий побратим Фарини Василь Довгань, який разом із ним воював на Сході у 2014-му.
Після демобілізації Олександр повернувся додому і вступив у громадське формування “Подільська Січ”, щоб охороняти порядок у Хмельницькому. Також і далі займався боксом, навчав цьому молодших хлопців.
Проте війна тривала, і Фарина не зміг довго лишатися осторонь. “Він був справжнім патріотом, не міг бачити, що робиться, переживав усім серцем», – пригадує начальник штабу “Подільської Січі” Юрій Рибак.
Тож підписавши контракт із ЗСУ, Олександр знову пішов на передову – на цей раз зі 128-ю бригадою.
Поранення він отримав незадовго до завершення контракту. 26-річчя зустрів на лікарняному ліжку, мужньо зносив усі операції й процедури, проте смерть виявилася сильнішою.
Олександра не стало 11 жовтня.
Поховали воїна на Алеї Слави цвинтаря в Раковому під Хмельницьким.
Залишився батько.
2. Михайло Старостін “Тихий”
Михайло Старостін народився 14 червня 1990 року в селі Новорайськ Бериславського району Херсонської області.
“Завжди спокійний, надзвичайно добрий, неймовірно працьовитий” – так про нього відгукуються всі, від сусідів та вчителів до побратимів по службі.
“Наприклад, прибираємо ділянку. Пів ділянки робить клас, а пів ділянки – Міша. Або в нас була на Андрія вечірка. І витягували, кому який хлопець попадеться. І ось одній дівчинці попав Міша. І всі: ой, як ми тобі заздримо, бо Міша такий працьовитий і дуже добрий”, – пригадує колишня класна керівниця хлопця Алла Суха, ледве стримуючи сльози.
Ще одна вчителька Старостіна, Ірина Регеда, розповідає, що Мишко мріяв стати військовим ще зі школи. “Він ще тоді був завзятим хлопцем. А як він міг товаришувати! Його дуже любили і хлопці, і дівчата в класі”, – каже пані Ірина.
Свою мрію Михайло здійснив: став військовим, морським піхотинцем, пройшовши кар’єрні сходинки від матроса навідника оператора БМП-2 до головного сержанта взводу.
Із 2010 року Старостін служив у Криму. І коли почалася російська окупація, не зрадив присягу.
“Позивний у нього був Тихий. Бо Михайло ніколи ні на кого не кричав. На рейсі могло бути важко, тоді він міг спокійно з посмішкою сказати, що треба зробити”, – розповідає Дмитро Глова, який виходив із Криму разом зі Старостіним.
Вийшовши з окупованого півострова, херсонець фактично одразу потрапив на передову російсько-української війни, на Донеччину.
“Нас формували на основі 1-го батальйону морської піхоти. Перше місце, куди ми потрапили – це під Гранітне. Кожен день під мінометними обстрілами… окопи були мілкі, і вкопуватися далі було просто нереально – ми стояли просто на пласту каменю”, – розповідав Михайло в інтерв’ю телепрограмі “Voїн – це я” 2017 року. Журналісти спілкувалися з бійцем у Широкиному, в боях за визволення якого він брав участь раніше і воював далі.
“Таких людей, як він, треба снайперами ставити. Це людина, реально, золоті руки. Всі позиції свої, бліндажі, він робив, як для Бога. На нього покладалися офіцери. Йому не потрібен був наказ. Йому треба було сказати: «Мішань, виручи». Він ніколи не відмовляв”, – розповідає Олександр Куса, який служив із Михайлом два роки.
Старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського Михайло Старостін загинув 30 жовтня близько 00:28 неподалік селища Водяне Волноваського району Донецької області. Під час того самого “всеохопного режиму тиші”, яким так полюбляє вихвалятися Верховний Головнокомандувач.
За даними волонтера Сержа Марко (Олександра Карпюка), диверсійна снайперська група противника підповзла до українських позицій і фактично впритул розстріляла Тихого та його побратима, сержанта Володимира Бондарюк. Ще одного бійця було поранено.
Поховали Михайла Старостіна в рідному Новорайську.
Залишилися мати, дружина і троє сестер.
3. Володимир Бондарюк “Піндос”
Сержант, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського.
Народився 1993 року в селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області.
Працював на СТО, любив подорожі. Про військо навіть не думав… До одного випадку.
“Якось заскочив до дядька, він якраз збирався на риболовлю з товаришем. Дядьків друг служив офіцером у місцевому військкоматі. Побачив мене і каже: “Слухай, хлопче, ти такий спортивний, ведеш активний спосіб життя… Не хочеш послужити у війську? Я тебе так і бачу якимось спецпризначенцем!” Офіцер дав мені диск із роликом. Я подивився і вирішив, що варто спробувати. Отакий збіг обставин”, – розповідав Володимир незадовго до загибелі кореспонденту військової агенції АрміяInform.
Після навчального центру хлопець потрапив служити в Крим, кулеметником у гірсько-піхотний батальйон. І, як і полеглий разом із ним Михайло Старостін, не зрадив присязі, після окупації вийшовши на материкову Україну.
У своєму останньому в житті інтерв’ю він зізнавався, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю.
“Росіяни боялись, що хтось із нас не стримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – все було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою і водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…” – пригадував Володя події весни 2014-го.
Після виходу з Криму їхній батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я. Так склалося, що всі його ротації на передову були саме на цей напрямок…
Позивний Піндос Володя отримав після того, як наприкінці 2015 року повернувся з Литви, де у школі інструкторів навчався бою в місті. “Наш старшина підійшов до мене і каже жартома: ну, все, Вовчику, ти пройшов школу НАТО, тепер ти як універсальний солдат і Рембо водночас. Буду тебе називати Піндосом”. Відтоді і причепилось”, – поділився історією морпіх.
Він дуже любив дружину та маленьку донечку, мріяв у відпустці хоч на кілька днів поїхати з ними на природу з наметами…
Володимир Бондарюк загинув від ворожої кулі разом зі старшим сержантом Михайлом Старостіним 30 жовтня поблизу Водяного Волноваського району Донецької області.
Поховали морпіха у Кам’яному Мості.
Залишилися батьки, брат, дружина і донька.
Вічна пам’ять полеглим за Україну.
