Вся країна поринула у вир місцевих виборчих перегонів. Нас оточують білборди із різноманітними обличчями, ідеями, гаслами: у соціальних мережах стрічку новин перебиває проплачена реклама. Наскільки вибори є сегментом християнського обов’язку? Про духовну позицію священника під час виборчої кампанії, модель достойного кандидата і відповідального виборця розповів декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ, настоятель Академічного храму св. Іоана Золотоустого протоієрей Назарій Лозинський.
Отче, Православна Церква України дозволила своїм священнослужителям балотуватися депутатами до місцевих та обласних рад. Як ви розцінюєте такий крок?
Відповідно до рішення Синоду нашої Церкви. Його постанова звучить так: «Враховуючи попередній в цілому позитивний досвід участі архієреїв і духовенства в роботі місцевих рад (сільських, селищних, міських, районних та обласних) благословити за канонічною ікономією і надалі архієреям та духовенству, де це вбачається доцільним, балотуватися до місцевих рад та брати участь у їхній роботі в якості депутатів. Разом з тим відзначити, що в цілому священнослужителям краще утримуватися від балотування до місцевих рад і погоджуватися на це належить лише за наявності особливої пастирської доцільності та за наполяганням місцевої територіальної громади». Тобто Синод керувався канонічною ікономією. Що це таке? У цьому контексті, це адаптація церковних канонів до життєвих реалій. Поясню: існує православна громада, яка довіряє своєму пастирю настільки, що вирішує делегувати йому свої повноваження, щоб він не тільки в духовному та богослужбовому житті опікувався ними, але й захищав інтереси на державному рівні. Чи це погано? Звичайно ж — ні. Але. Доти, доки пастир (архіпастир) служить інтересам своєї пастви і не занедбує пастирських обов’язків.
Наскільки Церква може бути поєднана з політикою, зважаючи і на її покликання, і на конституційні норми?
Церква не може єднатись із політикою. В історії ми бачили негативні приклади як цезаропапізму, так і папоцезаризму. Нічого доброго така модель не приносить. На жаль, тут велику роль відіграє людський фактор. Усі ми люди: і священники, і єпископи. Тому загроза піддатись спокусі і зануритись у владні процеси є досить високою. Загроза втратити пильність, гратись у політичні ігри, лобіювати не зовсім праведні справи, втручатись у політичні конфлікти, підтримувати корупційні схеми — все це, будьмо чесними, може стати каменем спотикання для пастиря. Згадаймо собі, що Самого Ісуса Христа намагались втягнути у політичний конфлікт. Його відповідь стала визначальною для нас: «Відайте кесареві кесареве, а Богові — Боже». З іншого боку, хоч, згідно Конституції, Церква відділена від держави, але Церкву і державу складають одні й ті самі люди. Тому члени Церкви не можуть і не мають права стояти осторонь державотворчих процесів. Спаситель та святі апостолі платили податки і дотримувались законодавства. Саме тому Пилат Понтійський не знайшов у справі Христа жодного порушення закону. А якщо члени Церкви є безпосередніми учасниками суспільних процесів, то, зрозуміло, що їх інтереси повинен хтось представляти. Тут відразу зазначу свою приватну думку: краще, нехай це буде мирянин. Все ж Христос картав синів Заведеєвих, які хотіли посісти владні місця (Мф. 20: 20,21). Священник чи архієрей мають достатньо своїх пастирських обов’язків. Я, наприклад, не уявляю собі, коли мав би займатись ще й політикою. Напевно, ті священники, що йдуть на вибори, мають мало парафіяльних справ. Або вигоріли у священстві (чого не хотілося б думати). Але це моя приватна думка і вона, звісно ж, може бути хибною. Ще один негативний аспект: це особисті зацікавлення. Зрозуміло, що православний священник тяжітиме до православної частини електорату, чи зможе він бути повністю об’єктивним у своїй діяльності? Те саме стосується католицького священника. Тому діяльність священника у владі може породжувати конфлікти. Насамперед внутрішні конфлікти з власною совістю.
Чи є вибори елементом не лише громадянського, але й християнського обов’язку?
Звичайно. Ми повинні нести відповідальність, ми маємо свобідну волю, а отже, не лише право вибору, але й обов’язок вибору. Життя християнина — це постійний вибір: між добром і злом, між Христом і антихристом, між людяністю і бездушністю, між блаженством і стражданнями у вічності, між любов’ю і ненавистю. Наш вибір — це наш обов’язок, бо ми несемо за нього відповідальність. Так само і на рівні держави: ми відповідаємо за свої рішення і свій вибір і не маємо права перекладати його на інших. Ви знаєте, дуже зручно не брати участі у житті держави, зокрема через вибори, а потім нарікати, як все погано. Це типове вмивання рук: я міг щось змінити, але не зробив цього. Така поведінка не знімає з нас відповідальності. Адже це відповідальність не лише за себе, але за спокій своїх батьків і за майбутнє своїх дітей. Тому, так — це християнський обов’язок.
У нашому місті виборча кампанія у самому розпалі — і у депутатському, і у мерському аспекті. Хочемо того чи ні, але ми занурені у ці процеси. Нам пропонують різні ідеї, гасла, ініціативи. Яка, на ваш погляд, має бути модель кандидата і так само виборця згідно із християнськими цінностями?
Ось тут все дуже просто. І я б навіть не акцентував уваги на християнських цінностях. Для достойного кандидата на певну посаду достатньо навіть загальнолюдських цінностей. І, напевно, найголовніша із них — це чесність. Я скажу зараз дуже грубо, можливо, не такі слова має говорити священник, і, можливо, не всім вони сподобаються, але найперше ми маємо відучитись красти і брехати. Так виглядає, що в наш час в Україні — це найбільша біда. Усі проблеми від того, що десь дали хабар, десь вкрали, десь віддали перевагу родинним зв’язкам, а не професіоналізму. І повсюдна брехня, починаючи від соціології, закінчуючи обіцянками. Тож кандидат повинен бути чесним, слухати свою совість, бо совість — це голос Божий у серці людини. Ніхто не ідеальний, кожен, хто працює — помиляється. А той, хто намагається бути чесним, визнає свої помилки і виправляє їх — добрий кандидат. Це саме стосується виборця: не продаватись за горезвісний кілограм гречки, а усвідомлено підійти до свого обов’язку.
З якими словами, на ваш погляд, має звертатися священик до своїх парафіян під час виборів, адже будь-яка агітація чи переконування з амвону є забороненими сьогодні у всіх конфесіях, навіть для духовенства, що балотується?
Ви знаєте, це досить складно. Знаю по собі. Адже кожен має якісь свої особисті вподобання та політичні симпатії і повністю абстрагуватись від них буває досить складно. Зрештою, в різних храмах, у різних громадах ми маємо різні ситуації. Наприклад, в сільській парафії, де всі один одного добре знають, у тому числі кандидатів, де громада — це велика сім’я, можна говорити відвертіше. Люди можуть запитувати священника поради. І це нормально, адже він — духовний провідник і це провідництво стосується різних сфер життя. Звісно, це не може відбуватись з амвону храму, бо амвон — місце для благовістя Слова Божого, а не політичної агітації. Але поза храмом це абсолютно можливо. У місті ситуація дещо інша, кандидатів більше і вподобань більше. Я, наприклад, перед виборами завжди закликаю людей іти на дільниці, віддати свій голос, але ніколи нічого не рекомендую, крім одного: слухайтесь своєї совісті, не ведіться на пусті обіцянки, аналізуйте діяльність кандидатів, а не їх гасла. Якщо ви знаєте, що людина не лише перед виборами звернула на вас увагу, але завжди піклується про храм, про громаду, то така людина вартує підтримки. А якщо хтось «прибігає» до храму лише від виборів до виборів, то чи маємо ми право таку людину підтримувати? «І прийдуть до тебе, — каже Господь через пророка Єзекиїля, — як приходить народ, і сядуть перед тобою як Мій народ, і послухають твоїх слів, але їх не виконають, бо що приємне в устах їхніх, те вони зроблять, а серце їхнє ходить за захланністю їхньою» (Єз. 33: 31).
Джерело: Духовна Велич Львову
