П’ятниця, 24 Травня, 2024
Бiльше

    Ukraїner та Музей Голодомору започаткували проєкт про свідків 1932–1933 років

    Упродовж кількох останніх місяців команда медіапроєкту Ukraїner та Національного Музею Голодомору-геноциду за підтримки Українського Культурного Фонду досліджує різні регіони України в пошуках свідків геноциду українського народу. У 1932–1933 роках їм було по 6-12 років, зараз — від 92 до 100. Їх залишились одиниці.
    Про проект розказав “Тиждень”.

    Марія Гурбіч. Світлина: Ukraїner

    “У роки тоталітаризму більшість свідків, що пережили Голодомор, змушені були мовчати про свій досвід. Ми вирішили зібрати їхні свідчення з усієї України, зберегти та поділитися з вами. Впродовж наступних двох місяців ми детально розповідатимемо про злочини 1932–1933 років, що забрали життя мільйонів українців та про героїв, які вижили й допомогли вижити іншим”, — зазначає команда проєкту.
    Героїнею першої історії стала Марія Гурбіч (Шовкун). Вона народилась 1920 року в селі Олександрівка Бобровицького р-ну на Сіверщині. Коли почався Голодомор, Марії було 12 років.

    Спогади тих часів закарбувались у її пам’яті на все життя: як під час Голодомору радянська влада вилучала зерно і паспорти, знищувала жорна селян, щоб вони не мали ані найменшої змоги вижити.
    Жорна — це знаряддя праці селян, за допомогою якого із зерна отримували борошно. Цей простий предмет побуту став одним із найважливіших доказів геноциду українців.
    “Ховали жорна у погребі, бо били їх, щоб ніде не мололи борошна. Щоб забрати весь хліб. Щоб умертвити Україну. Як не повертаєшся, які питання не ставиш, знов повертаєшся до одного: щоб умертвити Україну”, — згадує Марія Гурбіч.

    Буксирна бригада, 1933 рік. Автор невідомий. Світлина з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Джерело: Ukraїner

    Обидва її брати потрапили в ув’язнення на Соловки за націоналізм, а батько пішов у колгосп, аби уникнути розкуркулення. Так Марія Гурбіч вижила і допомогла врятувати життя сусідського хлопчика.
    Колгосп давав похльобку з горохом, щоб люди робили. Бо люди ж падають. Несу я з колгоспу у відерці горох зварений, а за мною женеться парєнь. Може йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): «Дай мені набрать гороху в тебе». Я так якось, значить, злякалася, на «ви» його називаю. Кажу: «Беріть! Беріть, скільки хочете». Він набрав повну ложку, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: «Іди, не нада вже, неси вже додому». Ну, я принесла додому, мати насипає, і батько тоді каже: «А дитині саму воду дали». А я не кажу. А тоді вже нишком кажу матері, що Микола Набок мене зустрів, дак попросив. «Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо». Той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, як я вже була студенткою, а він — лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє”, — розповідає Марія Гурбіч.
    Як зазначається, пізніше будуть представлені ще 4 тематичні матеріали — експлейнери.
    Раніше Ukraїner оприлюднив також підбірку портретів свідків Голодомору.

    Найсвіжіше

    Популярне