Радіо Свобода розказує про українських мистецтвознавців Стефана Таранушенка та Павла Жолтовського, які змогли зафіксувати світ, який безповоротно зник.
90 років тому вони обійшли з фотоапаратом містечка й села майже всієї тодішньої України. Зі своїх експедицій вони привезли креслення та тисячі фото церков, синагог, костелів, будинків, містечок, сіл і відзняли інші унікальні пам’ятки, які пізніше були знищені. Побували також на Брянщині. Вчені робили це у переломний період колективізації – перед Голодомором – в кінці 20-х початку 30-х років ХХ століття. У 1933 році Жолтовського та Таранушенка арештували у сфабрикованій справі. Їх звинуватили в участі у «російсько-українському фашистському блоці». Неймовірна історія подорожей вчених залишалася відомою переважно для науковців.
З матеріалу Радіо Свобода ми вибрали розповіді про православні храми, які мистецтвознавці встигли задокументувати для історії.
В середині 1920-х років Стефан Таранушенко відновлює активні експедиції Лівобережжям. Він – один із найавторитетніших вчених, які досліджують українську старовину. Збирає для свого нового музею Українського мистецтва у Харкові експонати: ікони, рушники, килими, вишивку, кераміку та інші речі українського народного мистецтва, якого тоді для багатьох не існувало.
Та справа всього його життя ‒ старовинні дерев’яні українські церкви. Рухаючись від села до села, дослідник зі своїми підопічними робить детальні обміри та креслення храмів.
Робота складна й виснажлива ‒ у Таранушенка немає спеціальних інструментів. Йому доводиться вигадувати свою систему обмірів. Тоді Таранушенку вдається зафіксувати одну із найстаріших дерев’яних церков Лівобережжя у селі Пакуль, споруджену ще у 1710 році. Майстри цього храму без особливих інструментів змогли ювелірно точно викласти дерево на висоті понад 20 метрів.
«Досить переступити поріг бабинця, ‒ писав у своєму дослідженні Таранушенко, ‒ як вас зразу владно охопить відчуття, що перед вами – пам’ятка неоціненої художньої вартості, одна з найвищих (збережених) вершин української народної мистецької творчості, одна з найдорожчих перлин дерев’яного монументального будівництва». Цю церкву знищили у 1930-х роках.
Стефан Таранушенко в експедиції обов’язково бере й фотоапарат. Починає робити це ще у студентські дореволюційні часи. Він детально фотографує церкви як всередині, так і зовні.
Під час досліджень йому допомагає, зокрема, й 22-річний колега Павло Жолтовський. Ще недавно він вчителював у волинських селах, але на запрошення Таранушенка переїхав на роботу до його музею Українського мистецтва у Харкові. Серед місцевих працювати за мізерну платню музейника охочих не знайшлося: «Жилося нелегко. […] Ледве вистачало на харчі. […] Але я був щасливим, що працював в улюбленій справі», ‒ згадував Павло Жолтовський.
Дослідники вже тоді розуміли, що скоро від більшості пам’яток нічого не залишиться: «Треба збирати, збирати і збирати. Бо все гине, гине і гине. Чого за ці 2-3 роки не встигнемо, годі вже буде надолужити», ‒ писав 1930 року у листі Жолтовський.
За підрахунками науковця Віктора Вечерського, з-понад 170 церков, описаних чи згаданих як існуючі в 1930-х роках у дослідженні Стефана Таранушенка, зараз збереглися тільки 16.
Деякі із пам’яток, які досліджував Таранушенко, не знищили тільки випадково. В 1937–1939 роках половину Воскресенської дерев’яної церкви в Лебедині розібрали, а матеріал використали для спорудження свинарника в місцевому колгоспі.
Храм частково вцілів тільки тому, що під час руйнування чоловік, котрий збивав хрест з центральної бані, привселюдно впав і вбився. Люди злякалися і припинили руйнування.
Павло Жолтовський кілька років підряд вирушав з Харкова навесні, а повертався пізньої осені. Інколи проходив до 2 тисяч кілометрів: «Ступанієм і пядію» змірюючи Україну, я мав тоді змогу як би охопити своїм зором стару селянську Україну в останні роки її існування […] Старався побільше фотографувати».
У 1928 році, разом із Дмитром Чукиним, колегою по музею, Жолтовський обстежує глухі й далекі села волинського Полісся. «Де сувора природа, похмурі села, забобонні люди», ‒ занотує він. За місяць доходять аж до тодішнього кордону з Польщею. Жолтовський фіксує на фото один із найархаїчніших районів України.
«Ще в силі були старі звичаї, стара манера поводження, старий народний етикет. На дорогах вітались з незнайомими. Але розмовляти з ними треба було поволі, з інтервалами. Не годилося дуже про щось розпитувати. Такі розмови велись короткими реченнями», ‒ згадував Жолтовський.
У наступному 1930 році Жолтовський з фотоапаратом та блокнотом вирушає на Чернігівщину. Обходить влітку 75 міст і сіл.
Під час цієї подорожі Жолтовський робить понад 400 фотографій. На них – близько 20 храмів, які будуть знищені радянською владою, зокрема й Троїцький собор у Глухові. За словами дослідника Віктора Вечерського, у 1962 році, щоб догодити Кремлю, місцеве керівництво намалювало чорною фарбою на його мурах великі тріщини. Їх сфотографували – і так «довели» аварійність будівлі. Потім собор підірвали. На його підмурках і давніх похованнях спорудили автовокзал.
Не перепочивши після тримісячної подорожі Чернігівщиною, Жолтовський за незмінної підтримки Таранушенка одразу вирушає на Поділля.
Восени 1933 року Павла Жолтовського та Стефана Таранушенка арештували у сфабрикованій справі. Їх та близько 20 інших музейників звинуватили в участі у «російсько-українському фашистському блоці». Жолтовський отримав 3 роки виправно-трудових таборів, а Таранушенко ‒ 5. Серед багатьох звинувачень, останньому інкримінували експедиції «з метою активізації діяльності контрреволюційної організації на Правобережжі, вербування нових членів на периферії».
з заслання вченим дозволять повернутися до України лише після Другої світової війни. Жолтовський у 1946-му опинився у Львові, а Таранушенко у 1953 році – в Києві. Їх обох реабілітували у 1958 році.
У післявоєнний час Павло Жолтовський став одним із найкращих мистецтвознавців України: написав десятки статей, видав солідні монографії, став лауреатом державних премій. «Взагалі все гірке і важке, як і щасливе, і гарне в моєму особистому житті, – пригадував Жолтовський, – тісно зв’язане з відношенням до пам’яток старовини: коли їх нищили – мені прийшлося разом з іншими діячами нашої культури нидіти у концтаборах: коли припинилась епоха, відома під загадковою назвою «культу особи», мені пощастило знову повернутися до моєї справи, вже як шанованому спеціалісту». До кінця життя він постійно ходив в експедиції. Під час однієї з таких 81-річний вчений помер.
Стефан Таранушенко у 1976 році видав фундаментальне дослідження «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Однак його роботу наполовину урізали, викинувши інформацію про українські церкви Брянщини, а тексти описів церков сильно скоротили. Того ж року 86-річний вчений помер. Лише у 2012 році харківський видавець Андрій Парамонов, а у 2014-му Олександр Савчук видали його монографію в нецензурованій, авторській редакції.
Величезний архів фотографій, серед яких було безліч світлин Жолтовського, Таранушенко після заслання все життя зберігав у своєму великому столі у комуналці в Києві. Картотека містила понад 5 тисяч фотографій. Зараз цей унікальний архів світлин зберігається у Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського.
1929 року Троїцьку церкву у селі Пустовійтівка на Сумщині, яку збудував останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, розібрали наполовину. В шедеврі української архітектури влаштували клуб, склад, а потім взагалі закинули.
У 1987 році залишки церкви віднайшов дослідник Віктор Вечерський. Завдяки кресленням та фото, які зробив Таранушенко, церкву у 2007 році змогли відбудувати.
Весь матеріал “Радіо Свобода” можете прочитати тут.
