П’ять років тому Дзержинськ відбили в озброєних до зубів окупантів, передусім, завдяки професійним і рішучим діям військовиків 73-го морського центру спецпризначення ЗС України. Унікальність операції полягала в тім, що під час звільнення міста застосували неординарну тактику.
На відміну від деокупації більшості інших населених пунктів, де штурму передувало оточення, відрізання від комунікацій, відведення основної ролі надавалось не чисельно переважаючим противника силам української армії, а, наперекір всім канонам військової науки, невеликому штурмовому загону у складі 33-х бійців. Командував підрозділом нині повний кавалер ордена «За мужність», нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ і ІІІ ступенів та іменною зброєю капітан 1 рангу Едуард Шевченко.
Про дії його «морських котиків» ходять легенди. Вони коригували вогонь артилерії у боях за Іловайськ, проводили спецоперації біля Вуглегірська, Дебальцевого, Єнакієвого, Фащівки, Антрацита, Чорнухиного і Рідкодуба, успішно вивели з оточення бійців батальйону «Київська Русь», і це без урахування рейдів у тил противника.
– Напередодні проведення операції, переодягнувшись у цивільний одяг, я потайки проник в окуповане місто. Небезпечно, звісно, але, як кажуть, справа варта ризику. Провівши рекогносцировку місцевості й оцінивши сили противника, дійшов висновку: райцентр можна взяти «по-тихому», – розповідає Едуард Шевченко.
Минаючи ворожі блокпости, наші захисники увійшли у Дзержинськ на світанку, близько 6-ї ранку 21 липня 2014-го. Здавалося, нічого не видавало присутності терористів. На вулицях сонного міста ані душі. Скрізь панував спокій. Проте спецпризначенці добре розуміли: напружена тиша – оманлива. Тож, розділившись на невеликі групи, цілеспрямовано попрямували до середмістя. Саме там, згідно із розвідданими, був штаб сепаратистів і концентрувалися їхні головні сили.
На підходах до визначеного об’єкта українські бійці виявили перший матеріальний доказ злочинної діяльності бандформувань – добре замаскована у парковій зоні ІМР-2 (інженерна машина розгородження). Водночас це був і сигнал – ворог поруч. Перевіривши «трофей» на наявність мінно-вибухових предметів, рушили далі…
ТИША ПЕРЕД БУРЕЮ
До міськдержадміністрації лишилося кілька кварталів. Напруга зростала, адже сепаратисти зачаїлися, аби не видати себе. Несподівано з однієї будівлі вдарила кулеметна черга, безжально порушивши вранішню тишу. «Морські котики» з блискавичною швидкістю розосередилися і вступили в бій. За лічені хвилини будинок заблокували. Звідусіль лунали автоматні черги. Спротив терористів тривав недовго. Бандити хотіли прорватися, але невдало – лише поклали своїх. Згодом в українських спецпризначенців з’явились і перші полонені. Обеззброєні, спантеличені стрімкою розв’язкою сутички, вони відповідали на чіткі лаконічні питання, даючи цінні відомості.
Будівля міської держадміністрації із сепаратистською символікою на даху зустрічала наших військових так само підступно тихо. Один із бійців навіть кинув: «Тиша перед бурею…» Дехто сприйняв це за жарт. Якби вони знали тоді, наскільки товариш мав рацію…
Тим часом тривав ретельний огляд будинку. Поверх за поверхом. Перший. Другий. Третій. Четвертий. Вийшли на дах. Здавалося, все безпечно. Командир дістав український прапор. Бійці знали: як тільки він замайорить над будівлею, мирним мешканцям стане зрозуміло: владі бандитів, які довго тероризували місто, – кінець. Однак тільки-но наші підійшли до флагштока, аби скинути полотнище розбрату й встановити державний прапор, пролунав постріл. Потім ще один. Як виявилося, в будинку навпроти засіли снайпер та пара кулеметних розрахунків. Довелось відступити.
– Мені доповіли: площею в нашому напрямку рухаються танк і кілька десятків бойовиків. За якусь мить місто здригнулося від пострілу. Ворожа машина промчала центральною алеєю, майже впритул наблизилася до адміністративної споруди – і ми потрапили в зону обстрілу, – згадує Едуард Шевченко.
З другого боку по приміщенню запрацювала зенітна установка. Шибки виносило разом з рамами, а цегляні простінки падали, немов зроблені із сірників. Спалахнула пожежа. Пізніше хлопці скажуть, що нарахували близько 30 пострілів з танкової гармати. На щастя, в терористів не знайшлося фугасів, били осколковими. В іншому випадку будинок склався б, як картковий, поховавши під уламками всіх оборонців…
РЯТІВНІ МАРУСИНІ ОЧІ
Сили ворога явно переважали численно і у вогневих засобах. Командир тим часом зв’язався з командуванням і попросив підкріплення. Підмогу пообіцяли, але коли вона підійде – невідомо. Тим часом зусібіч бойовики лупили з усіх видів стрілецької зброї, ПТУРів, вогнеметів… У багатьох місцях на різних поверхах бушувало полум’я. Дим виїдав очі, було важко дихати. Словом, справжнє пекло. А обіцяної підмоги так і не було. Залишалося сподіватися на власні сили, мудрість та холоднокровність, на волю Божу і… на дівчину-Марусю, яка раніше сліпо вірила Путіну, російській пропаганді і в щасливе майбутнє «Новоросії».
На перших етапах неоголошеної війни Маруся активно допомагала сепаратистам. Але коли під час визволення Слов’янська потрапила до полону – розкаялась. Її погляди і переконання кардинально змінилися. Тоді, як проросійські найманці гатили по нашим захисникам з чого тільки могли, дівчина була «очима» українських спецпризначенців у місті. Ризикуючи життям, вона доповідала мобільним телефоном командирові про кількість бойовиків, техніки, звідкіля заходять на штурм та іншу інформацію, від якої буквально залежала доля кожного нашого бійця. Звичайно, не всі «морські котики» їй довіряли, але командир – вірив. І як виявилося надалі, Маруся стала їхнім справжнім янголом-охоронцем.
ПІДМОГА НАДІЙШЛА ЗА ВІСІМ ГОДИН, ЯКІ ВИДАЛИСЯ ВІЧНІСТЮ…
Спецпризначенці вперто тримали оборону, і стояли за будь-яку ціну. Впустити терористів, які мали чисельну перевагу, у будинок означало поразку. Тому вони жорстко огризалися вогнем, силою духу, прагненням перемогти. Знищували найнахабніших сепарів і швидко змінювали позиції. Розуміючи надзвичайну серйозність ситуації, командир узявся за танк противника, який неабияк дошкуляв. Та перший постріл з гранатомета, на жаль, виявився невдалим. Ворожий панцирник одразу ж відповів. Однак воїни встигли покинути «засвічену» кімнату. За декілька хвилин офіцер повторив спробу. Цього разу граната лягла точнісінько під башту. Пролунав потужний вибух і більше танк не стріляв…
Це стало перемогою, що дала шанс протриматися й вижити. Подальші періодичні сеанси зв’язку мали один результат: «Підкріплення йде, тримайтесь!» Утім бій тривав уже понад сім годин. Наші мужньо відстоювали позиції. Міськдержадміністрація стала справжньою цитаделлю. З тилу будівлі продовжувала стріляти зенітка. Ущент знищивши великі вікна, з яких проглядалися сходи, вона вогнем повністю контролювала пересування оборонців між поверхами, що значно обмежувало їхні дії.
Троє військовослужбовців зазнали поранень. Товариші надали хлопцям першу медичну допомогу, і ті продовжили боротися, бо добре розуміли: перемога залежить від кожного, тож покидати бій ніхто не має права! А тому і помирати не входить у плани.
– Підмога надійшла через довгі вісім годин. Нам вони видалися цілою вічністю. Розв’язка настала дуже швидко. Знесилені терористи, почувши перші розриви і свист куль за своїми спинами, одразу ж розпорошилися та панічно відступили, залишивши понівечені авто і бронетехніку, – наголосив Едуард Шевченко.
Під час бою за міськдержадміністрацію жоден наш військовий не загинув. Над головною будівлею Дзержинська знову замайорів Державний прапор України, радуючи синьо-жовтими кольорами українських патріотів. А підпалений терористами будинок димів ще кілька діб, нагадуючи, якою ціною дісталася перемога.
Богдана Дереш, АрміяInform
