100 років із дня народження Слави Стецько (1920 –2003) пройшли в Україні майже непомітно. І це не дивує, адже зараз маємо в Україні достатньо ознак відвертого реваншу проросійських імперських сил.
Український націоналізм і російський імперський шовінізм
Ярослава Стецько відома як націоналістка. Вона очолювала бандерівську Організацію українських націоналістів (ОУН(б)), а потім – Конгрес українських націоналістів (КУН). Український же націоналізм для «пересічного українця», якого одурманювала раніше радянська пропаганда, а зараз – російська, це щось страшне. Натомість російська імперська ідеологія, подана під соусом «русского мира» із православною закваскою, – це щось хороше.
І звідки знати цьому «пересічному українцю», що український націоналізм – не ідеологія національної виключності (чого не скажеш про націоналізм російський, точніше російський шовінізм). Українські націоналісти, зокрема, були за те, щоб співпрацювати з різними народами – особливо в боротьбі з імперськими, шовіністичними режимами, якими й були режими нацистський та більшовицький.
Діяльність Слави Стецько якраз є в цьому плані є показовою. Адже очолювала вона не лише ОУН і КУН, а й таку організацію, як Антибільшовицький блок народів (АБН), що боролася проти радянського (власне, російського) імперіалізму.
Заслуга Антибільшовицького блоку народів
Варто сказати кілька слів про цю організацію. Створена вона була 21–22 листопада 1943 року з ініціативи бандерівської ОУН на таємній 1-й Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії в селі Будераж на півдні Волині (зараз це село Здолбунівського району Рівненської області).
Те, що саме в цьому старовинному селі пройшла згадана конференція та створений АБН, було не випадковістю. Справа не лише в тому, що у цьому регіоні активно діяла Українська повстанська армія (УПА). Зокрема, порівняно недалеко від Будеража, біля села Антонівці (зараз село Шумського району Тернопільської області), був розташований табір Воєнної округи УПА «Волинь-Південь». Також недалеко звідси, біля села Гурби, із 21-го по 25 квітня 1944 року проходив відомий бій між загонами УПА та військами НКВС. Справа була також у тому, що на Волині УПА зуміла налагодити співпрацю з представниками інших народів.
Так, восени українські повстанці оприлюднили низку відозв до узбеків, туркмен, казахів, башкирів, калмиків, удмуртів, волзьких татар, які потрапили в полон і служили німцям. У цих відозвах упівці закликали їх разом бити німецьких та московських імперіалістів. При цьому вони апелювали до історичної пам’яті поневолених народів.
Зокрема, у відозві до волзьких татар були такі слова: «Пригадайте, хто Ви були в минулому. Адже не завжди Ви були невільниками Москви. Адже були інші, щасливі часи татарського народу. Тремтіла Москва перед величністю Казанського, Астраханського і Касимівського ханств. Власником середньо-волзьких земель, рибних багатств, пухових промислів – був татарин, а не московський зайда».
Такі звернення давали результати. Наприклад, 29-30 вересня 1943 року до українських повстанців-націоналістів перейшов із Здолбунова відділ азербайджанців кількістю 160 осіб. А в складі УПА з’явилися національні частини народів Сходу.
Варто пригадати, що кремлівська пропаганда, очорнюючи діяльність Української повстанської армії, звинувачувала її в антисемітизмі. Однак в УПА, у цій армії без держави, служили євреї, зокрема багато їх було серед лікарів, що надавали медичну допомогу повстанцям.
Лейба-Іцик Добровський («Валерій»), єврей, співробітник політичного відділу Штабу УПА на Волині. Був автором відомих звернень УПА до інших народів, зокрема – Азії і Кавказу – які служили в німецьких легіонах («Сыны Туркмении» , «Узбецкие аскеры» , «Таджики» та інші), а також публіцистичної праці «Як московський царизм підкорював народи». Був заарештований та засуджений на 10 років. Подальша доля невідома.
Відомим серед таких євреїв був Гірш Келлер, який за участь в УПА потрапив до сталінських концтаборів, а в 1954 році став одним із керівників найбільшого в ГУЛазі Кенгірського повстання.
Те, що в лавах УПА на Волині воювали не лише місцеві, а й «прибулі», в тому числі й неукраїнці, свідчить цвинтар біля табору Воєнної округи УПА «Волинь-Південь». Як правило, загиблих упівців ховали на кладовищах у тих селах, звідки вони були родом. На згаданому цвинтарі біля упівського табору були поховані немісцеві. Цікавою є історія цього кладовища. Після приходу більшовиків воно було варварськи знищене. І все ж протягом багатьох років хтось таємно приходив після Пасхи на це місце, залишаючи поминальну їжу на понівечених могилах. Як не старалися працівники радянських спецслужб, вони так і не змогли знайти того, хто це робив. Безперечно, це були українські націоналісти. І ці націоналісти вшановували «несвоїх» із ризиком для себе. Чи не є це свідченням гуманності й моральності цих людей?
Але повернемося до питання про АБН. На конференції 1943 року, де був створений цей блок, були представники 12 народів.
Врахуйте, що вона проходила в непростих конспіративних умовах. Якби умови були кращі, певно, представництво було би більшим. Її учасники сформували платформу спільної боротьби проти російського імперіалізму. Блок мав згуртовувати народи під гаслами: «Свобода народам! Свобода людині!». А метою діяльності АБН було розчленування Радянського Союзу на національні держави.
Згодом, на конференції цієї організації, яка відбулася 16 квітня 1946 року в Західній Німеччині, вона була реорганізована. Очолив її один із лідерів українських націоналістів Ярослав Стецько.
У 1950-х роках в АБН, окрім українців, входили албанці, білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, російські козаки, латвійці, литовці, словаки, туркмени, угорці, хорвати, чехи.
З часом до блоку ввійшли представники інших народів, які боролися проти радянського імперіалізму. Так, у 1970-х роках до нього приєдналися організації «За свободу В’єтнаму» і «Вільна Куба».
Основну свою діяльність АБН зосередив на роз’яснювальній та інформаційній роботі. Робив це він, зокрема, за допомогою періодичних і неперіодичних видань різними мовами, передусім двомісячника «ABN – Correspondence», який спочатку виходив англійською, німецькою і французькою, а пізніше лише англійською мовою.
Цей двомісячник та інші видання АБН редагувала Слава Стецько. Вона володіла багатьма мовами – англійською, французькою, німецькою, польською, іспанською, італійською, словацькою і білоруською. Чи багато радянських «інтернаціоналістів» могли би похвалитися знаннями стількох мов, зокрема такої «екзотичної», як білоруська? До речі, ці «інтернаціоналісти» доклалися до того, щоб ця мова практично зникла. Принаймні в нинішній «ненаціоналістичній» Білорусі білоруська мова практично є «екзотикою».
Після смерті свого чоловіка, Ярослава, Слава Стецько очолила АБН.
Як би там не було, але Антибільшовицький блок народів вніс свою лепту в розвал Радянського Союзу та в становленні на його уламках незалежних держав, у тому числі України. Уже хоча б через це нинішні очільники нашої держави мали б згадати Славу Стецько. Але їм, як завжди, не до таких постатей. Боюся, що вони й далі продовжують мислити стереотипами колишньої радянсько-російської імперії.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України, Радіо Свобода
