Протодиякон Андрєй Кураєв, м’яко кажучи, не є прихильником української автокефалії. Ні, він людина «русского мира», російської церкви. Але при його розумі і багатознанні він не може спокійно дивитися, як при нинішньому керівництві РПЦ позиція його Церкви, зі збудованою управлінською «вертикалью», тісною співпрацею з владою, наростанням консервативних тенденцій, маргіналізуються і йде все далі від здорового ґлузду.
До пори до часу глава РПЦ патріарх Кіріл (Гундяєв) терпів таку опозицію яскравого аналітика. Але ось «терпець урвався», і через два роки після тієї укрінформівської публікації (майже день в день) надійшла новина, що патріарх Кіріл заборонив протодиякону Кураєву в служінні. І це ситуація, яка заслуговує окремого розбору.
ПРИВІД ДЛЯ ПОКАРАННЯ І АРАНЖУВАННЯ УКАЗУ ПРО НЬОГО
В одному з інтерв’ю, яке дав ще пів року тому, Кураєв казав, що по-особливому йде на кожну службу, бо побоюється, що скоро йому заборонять їх проводити. Так і сталося.
Але як же пояснено це рішення патріарха Кіріла? По-перше, «в связи с публичным оскорблением памяти скончавшегося от коронавирусной инфекции настоятеля Богоявленского кафедрального собора города Москвы протоиерея Александра Агейкина в день его кончины». «Публичное оскорбление» – це запис у блозі: «В моей памяти сей недопротопресвитер останется как тупой карьерист, сделавший карьеру в сфере вип-сервиса». (Кураєв особливо підкреслює, що це в персональній «его памяти»: «Это мой личный блог. И я, можно сказать, исповедуюсь. У меня вот такой остался осадок, такая память о человеке, который 15 лет назад даже был модератором моего интернет-форума». Крім того, пізніше він вибачився перед близькими Агейкіна: «В любом случае <…> прошу прощения у семьи отца Александра в убеждении, что их память о нем радикально не похожа на мою и является самой светлой. Пусть она такой и будет»).
Другий пункт звинувачення виглядає зовсім загадково: «…а также учитывая предыдущие деяния, относительно которых поступали жалобы» на ім’я патріарха. Якось ніяково для такого серйозного рішення. Адже подібна фігура умовчання залишає широкий простір для тлумачень.
При цьому аналітики відразу звернули увагу, хто був ініціатором жорсткого засудження о. Андрєя за жорсткуваті слова про Агейкіна. Це український церковний публіцист Олександр Вознесенський, відомий фундаменталістськими поглядами (проти закриття храмів при пандемії, проти чипізації, проти екуменізму і спілкування з католиками тощо). По гарячих слідах кураєвського запису він зробив петицію в Change.org «с просьбой рассмотреть вопрос об извержении из сана протодиакона Андрея Кураева».
Про ступінь затребуваності цієї петиції говорить той факт, що її підписали менше 200 осіб. Незважаючи, між іншим, на досить серйозну рекламу. В інформполі її почав просувати телеканал «Царьград» православного олігарха Малофєєва (хто забув, саме ця людина була менеджером «русской весны», російської агресії в Криму і на Донбасі, за що йому пізніше списали частину боргів). Почин «Царьграда» підхопили інші російські ура-патріотичні медіа, але… Але все одно менше 200 підписантів.
Втім, яка різниця, якщо з’явився указ патріарха Кіріла. І ось тут починаються дивацтва, помічені самим о. Андрєєм. Він ніяково складений, не вказані статті церковного закону, на підставі яких накладено покарання, не уточнений строк заборони і навіть номер указу не проставлений (пізніше його внесли заднім числом). При цьому указ з’явився не в тому розділі офіційного сайту, де належить з’являтися подібним новинам, а – вперше в історії – на сторінці патріарха, як щось таке, що має першорядну важливість. Тобто, особлива нервовість при виконанні – «невтерпеж было» (як прокоментував це сам Кураєв).
Окремої уваги варта репліка відомого церковного журналіста Сергія Чапніна. Він також сприйняв указ про Андрєя Кураєва як «скандальный» і такий, що складений непереконливо з канонічної точки зору. Ба більше, Чапнін висловив і більш різке припущення: «Поскольку патриарха нигде (у публічному просторі, – ред.) нет, возникает подозрение, что кто-то от имени патриарха сводит свои счеты с о. Андреем».
Після указу на офіційному порталі Московської патріархії були передруковані (тобто, по суті, схвалені) розв’язні коментарі з пропагандистського сайту РИА Новости: «внутренняя гниль Кураева», «Андрей Кураев потерял уже не только христианский, но и вообще человеческий облик». Сам отець Андрєй справедливо зазначив, що це стилістика в «духе сталинской прессы». (Втім, в Україні ми чудово знаємо, що таке РИА Новости).
ПРО ОСОБИСТУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПАТРІАРХА ЗА СМЕРТІ ВІД COVID-19
Що ж переповнило чашу терпіння патріарха (або його оточення), а якщо грубіше: чим дістав їх опальний протодиякон? Схоже, тут не треба шукати глибоко схованих причин. Проситься пояснення на поверхні – підвищена нервозність в умовах пандемії, великий відсоток зараженості духовенства, у тому числі вищої ланки, новим коронавірусом. Кажуть, протоієрей Агейкін, який став його жертвою, був одним з улюбленців патріарха, часто служив разом з Кірілом завдяки своєму сильному, добре поставленому голосу («вип-сервис» за Кураєвим).
В Україні, де справедливе обурення викликали дозволи ієрархів УПЦ проводити служби в умовах пандемії, часто особливо відзначалася більш поміркована позиція з цього приводу Московського патріархату і самого Кіріла. Однак, якщо поглянути на ситуацію зсередини, з Росії, у Андрєя Кураєва інший погляд. Причиною чого є і його особиста трагедія. Так вже співпало, що 29 квітня, коли з’явився указ Кіріла щодо протодиякона, помер (і теж від коронавірусу) наставник і духівник Кураєва – отець Георгій Брєєв.
І от о. Андрєй говорить про персональну вину патріарха за нерішучість під час пандемії, що призвела до таких наслідків: «Скажу горькую вещь. Мне кажется более чем уместным вопрос об ответственности патриарха Кирилла за смерть того же отца Александра Агейкина или отца Георгия Бреева. Потому что эпидемия началась давно и не у нас. И у нас было время подготовиться <…> Патриарх должен был брать на себя ответственность, а не ссылаться на санитарного врача: «Ой, нам приказали». Он должен был четко говорить от своего имени: «Братья и сестры, вот такая ситуация, и наша вера во Христа велит нам сделать то, то и то». Что путь ко спасению не через умножение зажженных свечек в храме, а в чем-то противоположном».
При цьому протодиякон Кураєв чудово розуміє, що подібне рішення (про розсіяння релігійних зібрань) було б «болезненно воспринято монахами, частью духовенства и частью прихожан». «Поэтому надо было заранее готовить эту аудиторию к этой тяжелой для них мере. То есть убеждать их не ссылками на врачей или государственную власть, а именно церковными доводами», – продовжує він. І тут вже о. Андрєй з його масивом знань наводить точні і різноманітні приклади з церковної історії, коли владою, керівництвом православної церкви вживалися рішучі заходи для зупинення епідемій – замість солодких умовлянь «все обойдется». Від Новгорода 1572 року, ураженого бубонною чумою, до Херсона під час епідемії чуми 1783 року. У таких випадках богослужіння і причащання були жорстко припинені. (І знову згадуємо про УПЦ – ну, невже те, що було очевидно людям XVI і XVIII століть, залишається для когось неочевидним у XXI столітті?)
А ось це висловлювання Кураєва просто ідеально розкриває лукавство спайки РПЦ – російська «вертикаль власти», яке проявилося під час пандемії: «Есть один монастырь, в котором нет заболевших. Это Валаам. Распоряжением своего наместника — епископа Панкратия — этот монастырь закрыт с 13 марта! Просто всем лодкам запрещено ходить и привозить туристов или паломников. И вот я полагаю, что такое решение так рано (и так вовремя) было принято не потому, что епископ Панкратий предусмотрительнее всех патриархов, а потому что там находится резиденция Путина, и карантин был прописан от ФСО». Ні додати, ні відняти.
КРИТИКА ГЕЙ-ЛОБІ, МІЛІТАРИЗМУ І «ХИЩНИКА» РПЦ
Чим ще найбільше дратує протодиякон Кураєв значну частину авторитетів в РПЦ? Якщо у загальному, то своїм розумом і публіцистичною харизмою, дотепністю та швидкістю реакції, широкою ерудицією та відсутністю догматизму (при точному, однак, дотриманні православних догматів).
Парадокс у тому, що довгі роки (принаймні, той час, що він критикував патріарха і його «властную вертикаль») о. Андрєй був свого роду вітриною свободи думки в РПЦ (релігійним аналогом «Эхо Москвы», «Дождя» і «Новой газеты»). У цьому сенсі абсолютно праві ті, хто каже, що гоніння на Кураєва шкодять Московському Патріархату набагато більше, ніж самому протодиякону. Водночас це показує ще більше посилення фундаменталістського крила в РПЦ (а заодно і її філії – УПЦ).
Є привід згадати і про те, що особливо жорстке протистояння «верхов» з Кураєвим відбулося після того, як він згадав про можливий гомосексуалізм митрополита Нікодима Ротова (свого часу був навіть стійкий вираз «никодимов грех»), вихідців з клану якого зараз досить багато на чолі РПЦ (серед них і Кіріл). Перечитаємо антикураєвську петицію на Change.org, з якої, здається, все і почалося. Перед тим, як перейти до звинувачення Кураєва за різкі слова на адресу протоієрея Агейкіна, першою, тобто, мабуть, більш важливою причиною зазначено зовсім інше: «Хотели бы обратить внимание, что данный клирик регулярно ведет подрывную работу против РПЦ, публично и бездоказательно обвиняя иерархию в содомии и смущая этим верующих». (Цікаво, що російські аналітики, які розбирають ситуацію, про цю деталь і не згадують – звикли вже).
У виступах Кураєва є ще один суттєвий привід для обурення – свіжіший… Зближуючись з владою, РПЦ активно підтримує і ураганну мілітаризацію, побєдобєсіє, що вже дало їй багато преференцій, обіцяючи таке ж світле майбутнє. Але о. Андрєй і тут поперек всіх. Він першим жорстко виступив проти мозаїки зі Сталіним і «Крымнашем» у грандіозному Головному Храмі ЗС Росії, будівництво якого наразі закінчується (Укрінформ згадував про це тут). Саме о. Андрєй дав юридичне формулювання, що «крымнашевская» мозаїка з Путіним і «вежливыми людьми» в армійському головному храмі РФ – це «явка в Гаагу с повинной». Мабуть, це стало основною причиною того, що Путіна з Шойгу і Аксьоновим все ж повіддирали зі стін храму. І це теж вагома причина для злості: «Что ж неймется этому Кураеву?!».
Втім, о. Андрєй на цьому не заспокоївся і продовжує критику побєдобєсного храму. Він акцентує увагу на речах не таких трешевих, але теж дивних. Приміром, на фотографії головного художника церкви Василія Нестеренка фоном видно розпис стін, а на ньому навколо голів воєначальників Суворова і Потьомкіна – щось на зразок німбів. Хоча ні той, ні інший, на відміну від адмірала Ушакова, до лику святих в РПЦ поки не зарахований. При цьому Кураєв також нагадує, хто є головним ідеологом такого дивнуватого оздоблення – голова експертної ради з церковного мистецтва, архітектури і реставрації РП і паралельно голова художньої ради з будівництва головного храму ЗС РФ – о. протоієрей Леонід Калінін…
Загалом, найстрашнішим для верхів РПЦ є те, що кураєвська критика цієї Церкви – не приватна, за принципом «если кто-то кое-где у нас порой», а системна. Образ, що підбирається Кураєвим для опису нинішнього стану РПЦ, точний і страшний: «Милый котенок, подобранный на улице, откормился и оказался малоуправляемым хищником. То есть Церковь готова сопротивляться, огрызаться и бороться за свои доходы». Продовжуючи думку – так, насамперед за доходи, а не за душі людей і їхній порятунок. Інші узагальнюючі формулювання опального протодиякона є такими ж неймовірно точними у сарказмі: «А еще в жизни нашего церковного аппарата нет того, что Солженицын называл “политикой народосбережения” <…> “Отряд не заметил потери бойца, и многая лета допел до конца”». Саме тому терпіти такого опонента Московському патріархату, що каменіє у велич і багатстві, все складніше – вже практично неможливо.
Останнє, що хотілося б нагадати – заповідь «Не сотвори себе кумира». Протодиякон Кураєв – не фанат України і вже зовсім не прихильник ПЦУ. Його критика в наш бік аж ніяк не завжди справедлива. Втім, і на неї варто звертати увагу. Бо всі ми грішні, а з боку недоліки видно краще. І вже в чому його критика є ґрунтовною, а в чому – ні, ми якось розберемося.
Олег Кудрін, Рига, Укрінформ
