Грузинський журналіст порівняв автономію УПЦ МП із «незалежністю» Української радянської соціалістичної республіки.
Про це він пише на своїй сторінці у Facebook.
Верховний суд України відхилив касаційну скаргу Мінкульту на рішення Окружного суду столиці про призупинення процесу перереєстрації громад УПЦ Московського патріархату під новою назвою, в якому вказувалося б на приналежність громади до Російської православної церкви.
Прихильники УПЦ МП поспішили подати це як перемогу — перереєстрації, мовляв, не буде. Однак це не зовсім так.
Нинішнє рішення Верховного суду називають суто технічним — він зовсім не заборонив перейменовувати УПЦ МП, як поспішили повідомити одні ЗМІ і підхопити інші. Але і не дозволив. До з’ясування питання по суті, тобто про те, чи слід взагалі перереєструвати УПЦ МП, і як, і під яким ім’ям.
Ситуація по суті запитання непроста. Як відомо, Рада прийняла закон, згідно з яким церкви з керівним центром в державах, з якими Україна має конфлікт, повинні вказувати в назві свою приналежність до цього центру.
Весь цей словесний хоровод, який довго і болісно вибудовували парламентарії минулого скликання, — адже церков і релігійних організацій з «закордонними центрами» і «закордонними зв’язками» в Україні чимало, — тримав в прицілі лише одну церкву — УПЦ Московського патріархату. Яка, як бачимо, зовсім не збирається здаватися — навпаки, вона стверджує, що до неї цей закон не має ніякого відношення, оскільки вона зовсім не частина РПЦ і зв’язок з Москвою у неї тільки духовний. Хоча факт перебування митрополита Онуфрія (Березовського) постійним членом Синоду Російської Православної церкви говорить про зворотне, так звана Українська Православна Церква є ніщо інше як філія Російської церкви, більш того, це церковне об’єднання є ніщо інше як п’ята колона в Україні.
Загалом, жодна інша церква чи релігійна організація в Україні не приховує так ретельно свої «порочні зв’язки» де-юре і не демонструє їх при цьому так відверто фактично. Ніякого «МП» ви не знайдете в офіційній самоназві цієї церкви. Вона — «Українська православна церква».
Упустити суть справи дуже легко, списавши все вже не стільки навіть на політику, скільки на конкуренцію. В даний момент в Україні складається нестандартна канонічна ситуація: на одній території співіснують дві православні церкви, одна з них канонічна, з Томосом від Матері-церкви, Вселенської патріархії, друга ж вважає своєю Матір’ю Російську церкву. Обидві вони, природно, претендують на виключно право називатися «українською православною церквою».
Боротьба за цю назву — цікава історія. Її почав патріарх Київський Філарет ще до Об’єднавчого собору. Збереження абревіатури «УПЦ» за новою об’єднаною українською церквою було його принциповою вимогою. А також збереження статусу патріарха в цій нової церкві. й ідею з «внутрішнім вживанням» білого куколю і трьох заповітних букв висунули для досягнення компромісу з Фанаром.
Коли команда патріарха намагалася пом’якшити за формою (але не по суті) його вимоги, вони розуміли, що йде боротьба за майбутній приз. І всім хотілося, щоб його розмір був якомога більшим. Стати єдиною українською православною церквою — закономірне прагнення ПЦУ. Назва грає в цій програмі чималу роль. Вона, по-перше, орієнтує вірян. А по-друге, ім’я — це ж не просто слово. Це символ того, чого вдалося досягти.
Битва за три букви — УПЦ — це, насправді, битва за територію. Причому не тільки канонічну. В УПЦ МП можуть скільки завгодно розповідати про те, що вони «автономніші, ніж автокефалія» і «автокефальніші, ніж всі автономії разом узяті». Але це схоже на автономію КП(б)У (Комуністичної патртії України) в структурі КПСС та на УРСР в складі СРСР. Слова «автономія» і «федерація» вживалися, але при цьому значили рівно протилежне. Україна завжди сприймалася Кремлем (і не без підстав) як слабка, але при цьому чи не найцінніша ланка. Саме тому перший секретар КПУ незмінно входив в політбюро ЦК КПРС. Так само митрополит Київський обов’язково є членом Священного синоду РПЦ. В обох випадках це представляється як «честь». В обох випадках ця «честь» виявляється суворим нашийником. За фотографіями засідань Синоду РПЦ неозброєним оком видно, що митрополит Березовський не почесний гість, а банально підлеглий.
Звичка Моспатріархіі з приводу і без приводу нагадувати про свої права на Україну як канонічну територію вилізла для неї боком. Звичайно, патріарх Кіріл не придумав це сам — цій звичці вже кілька сотень років. Розповідь про «канонічну територію» Москва почала задовго до того, як з’явився формальний привід так її називати. Я розумію, що цінність РПЦ для Кремля полягала, зокрема, в тому, що вона продовжувала володіти територіями, які Кремль офіційно втратив внаслідок «головної геополітичної катастрофи всіх часів і народів» (розпад СРСР). Але шкільний курс фізики треба пам’ятати і шанувати: дія дорівнює протидії. З української сторони ці заяви сприймаються як зазіхання на суверенну територію. І небезпідставно.
Тут, по ідеї, вступають ієрихонські труби: церква поза політикою! Це не наша війна! Але це місце в партитурі добряче побито осколками. Є так багато доказів того, що церква — і власне Московська, і її українська філія — по самі вуха в політиці, що навіть нецікаво сперечатися.
P.S. Знаходження на горньому місці тільки патріарха Кирила і митрополита Онуфрія говорить багато про що.
