Опублікований текст – перша частина трилогії «Казус Філарета», присвяченій одній з найбільш впливових і суперечливих фігур новітньої української церковної історії. Перша частина тексту розповість про боротьбу сценаріїв надання автокефалії – того, що лобіювався Філаретом, і розробленого в Константинополі. Друга частина тексту повідомить читачеві про негласну боротьбу, що розгорнулася навколо скликання об’єднавчого помісного Собору 15 грудня 2018 року. В остаточній, третій частині тексту, автор проаналізує, наскільки реалістичний нинішній план Філарета – розколоти ПЦУ і «відродити» Київський Патріархат.
Частина перша: БОРОТЬБА ЗА СЦЕНАРІЙ
Казус Філарета виявляє себе вже в проблемі титуляціі. Сам Філарет вважає себе чинним первоєрархом Церкви в сані «Патріарха Київського і всієї Руси-України». В офіційних документах Вселенської Патріархії він іменується «колишнім митрополитом Київським». А з точки зору Московського Патріархату, колишнього Предстоятеля УПЦ навіть не пристало називати «Філаретом» (оскільки після відлучення від Церкви він втратив статус ченця і повинен називатися як суто світська особа – «Михайло Денисенко»). Нарешті, в документації ПЦУ Філарет іменується «почесним патріархом», і за ним зберігається статус постійного члена Священного Синоду ПЦУ.
Засідання останнього, як відомо, Філарет вже давно не відвідує. Проте, в ПЦУ Філарету присвоєно статус, що чимось нагадує статус «пенсіонера союзного значення». З одного боку, рішенням Священного Синоду від 26.06.2018 Філарет втратив права і обов’язки, пов’язані з управлінням Київською єпархією (а отже, де-факто є архієреєм на спокої). З іншого – «почесному патріарху» надані виняткові права і гарантії. Включаючи довічне право на здійснення богослужінь у Володимирському соборі та аналогічне право відносно проживання і використання у своїй діяльності резиденції за адресою Пушкінська, 36.
Сценарій Філарета: легалізація УПЦ КП
Останні два роки пройшли для лідера УПЦ КП в форматі драматичних перипетій. Крива долі немов катала старого єрарха на американських гірках: то підносячи його вгору, на п’єдестал історії, то скидаючи звідти вниз – до решти, що товпляться на грішній землі, невдах …
В кінці 2017 року глава УПЦ КП потрапив у великий медійний скандал. 16 листопада 2017 року він вислав на ім’я патріарха Московського Кіріла і єпископату РПЦ Звернення, яке викликало в Україні широкий негативний резонанс. «… Звертаюся до Вас із закликом ухвалити належні рішення, завдяки яким буде покладено край існуючому протистоянню. А саме – поставити яко не колишні всі рішення, в тому числі про погрози і відлучення … », – писав у своєму листі Філарет. Йшлося про канонічні покарання, яким він раніше був обтяжений з боку РПЦ, – позбавлення сану (1992) і відлучення від Церкви (1997). І які, як сподівався Філарет, міг як жест доброї волі «поставити в ніщо» найближчий Архієрейський Собор РПЦ.
Зверненням Філарета передували непублічні переговори між представниками УПЦ КП і МП, в ході яких до відома Філарета довели, що у відповідь на його звернення в Москві буде прийнято позитивне рішення тільки в тому випадку, якщо в зверненні будуть присутні слова, які виражають покаяння (або, як мінімум, дипломатичний еквівалент оного). Так в лист Філарета потрапили слова, які пізніше російські ЗМІ назвуть «покаянням» і «проханням про помилування»: «І я, як Ваш побратим і слуга-товариш, прошу вибачення у всьому, чим згрішив словом, справою і всіма моїми почуттями, і так само від серця щиро прощаю всім».
30 квітня в Москві Архієрейський Собор заслухав Звернення Філарета до глави РПЦ від 16 листопада 2017 року. Але питання про скасування анафеми, на що сподівався Філарет, навіть не піднімалося. Замість цього РПЦ пішла по відомому прислів’ю: «Хочеш завалити справу – створи комісію». Заслухавши Звернення Філарета, Архієрейський Собор ухвалив спеціальне Визначення з цього приводу, куди потрапили в цілому доброзичливі, але нічого не значущі слова. А також заснував Комісію «для ведення подальших переговорів з тими, хто відокремився від церковного спілкування». До складу якої, – щоб з гарантією поховати будь-які перспективи реального діалогу, – крім професійних церковних дипломатів, ввели єрархів, відомих своєю непримиренною позицією по відношенню до «розколу».
Але головною проблемою для УПЦ КП стала кампанія в російських медіа, які моментально розтрубили на весь світ про те, що Філарет «покаявся» і попросив патріарха Кіріла його «помилувати». В Україні спочатку лист Філарета було сприйнято як «зраду». Адже все робилося таємно, і віруючих УПЦ КП жодним словом не попередили про підготовлюваний «змирливий» жест. В результаті ситуацію врятував речник УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря), якому вдалося переконати українських журналістів в тому, що Філарет не збирався «здаватися» Росії під час гібридної війни і не просив у Московського патріарха його «помилувати» … Людська доля зіткана з моментів радості і відчаю, злетів і падінь. Описувана нами історія з «покаянним» листом була нижньою точкою в долі Філарета за останні роки. Його банально використали, він став жертвою церковно-політичних інтриг. А потім крива долі знову потягла Філарета вгору. І глава УПЦ КП на один «сезон» став одним з головних персонажів серіалу «Томос».
09.04.2018 Президент України Петро Порошенко провів багатогодинну зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм і членами Священного Синоду Константинопольської Церкви. В ході цієї зустрічі сторони, нарешті, перейшли від загальних міркувань до предметного обговорення моделі, за допомогою якої можна було б врегулювати українську церковну кризу. Стало зрозуміло, що Константинополь готовий ініціювати процедуру надання Православній Церкві в Україні повної канонічної незалежності, або автокефалії. Але зробить це не раніше, ніж українська сторона виконає низку вимог. До Вселенського Патріарха з проханням про надання автокефалії мала публічно звернутися українська влада в особі президента і парламенту, а також єпископи різних церковних груп – УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП.
18.04.2018 глава Української держави підписав «Звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні». В цей самий день Президент провів три окремі зустрічі – з главами і делегаціями від УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП, на яких поінформував їх про готовність Константинополя надати Українській Церкві автокефальний статус. Предстоятелі УАПЦ і УПЦ КП вручили Президенту два звернення – від кожної церковної структури окремо, в яких містився узгоджений з Фанаром текст з проханням про надання автокефалії, підписаний усіма архієреями УПЦ КП і УАПЦ. А вже наступного дня, 19.04.2018, Звернення глави Української держави було підтримано Верховною Радою України, яка прийняла з цього приводу окрему Постанову.
Цілком прогнозованою виявилася позиція глави УПЦ МП митрополита Онуфрія, який, як і слід було очікувати, відмовився брати участь в історичному процесі отримання Томосу. Але чесно визнав при цьому, що не має повноважень «нічого не чинити» без волі свого першоєрарха – патріарха Московського. Проте, пізніше 12 єпископів УПЦ МП (відомих автору цих рядків поіменно) підписали індивідуальні звернення до Константинополю з проханням про надання автокефалії.
22.04.2018 Священний Синод Константинопольського Патріархату прийняв до розгляду звернення Президента України до Вселенського Патріарха, постанову Верховної Ради України, а також відповідні звернення церковних єрархів. На цьому ж синодальному засіданні було прийнято рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії. А вже 1-3 вересня 2018 року на Фанарі відбувся Синаксис (= Архієрейський Собор) Вселенського Патріархату. Синаксис – це дорадчий орган, що включає всіх архієреїв цієї Церкви і збирається для розгляду важливих питань церковного життя. Як орган суто дорадчий Синаксис не ухвалював жодних рішень по українській проблемі. Однак в ході його роботи був виявлений консенсус єпископату Вселенського Патріархату по двох важливих для проголошення української автокефалії «технічних» питань: 1) про право Вселенського Патріарха в односторонньому порядку надавати місцевим Церквам автокефальний статус і 2) про право Патріарха приймати і розглядати апеляції від кліриків Автокефальних православних Церков.
Колесо історії стрімко закрутилося … І вже через місяць, 11 жовтня 2018 року, на Фанарі відбулося засідання Священного Синоду Константинопольського Патріархату, на якому було підтверджено курс Фанара на автокефалію і ухвалені два історичних рішення. Одне з них стосувалося апеляцій Філарета і глави УАПЦ Макарія, які Синод розглянув як вища апеляційна інстанція в Православній Церкви. Друге – скасування канонічних наслідків Синодального листа 1686 року.
Це був піковий момент в долі Філарета. Колишній церковний «генерал», розжалуваний Москвою в «прості солдати», здавалося, виграв свій головний бій – повернув собі статус канонічного єпископа, якого позбувся 26 років тому. У Філарета був привід до тріумфу. Але ветеран української церковної політики поводився стримано, з побоюванням … Справа в тому, що протягом багатьох років глава УПЦ КП пропонував Константинополю власний план канонічного врегулювання. А останні дії константинопольської сторони викликали побоювання, що Фанар вирішив йти власним шляхом. Який міг, врешті-решт, привести до того, що Філарет позбудеться своєї посади і влади.
***
Колишній єрарх РПЦ мріяв про повне і беззастережне канонічне виправдання. Для цього Константинополю потрібно було б послідовно помножити на нуль всі ті рішення, якими свого часу Московський Патріархат помножив на нуль самого Філарета:
1) обнулити рішення Харківського Собору 27.05.1992, якими Філарет звільнявся з Київської кафедри і заборонявся в священнослужінні;
2) обнулити «Судове діяння» Архієрейського Собору РПЦ від 11.06.1992, яким Філарет був викинутий з сану і позбавлений всіх ступенів священства;
3) обнулити «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (21.02.1997).
Філарет хотів, щоб патріарх Варфоломій і Священний Синод Константинопольського Патріархату визнали всі три рішення нікчемними (тобто з самого початку не мають жодної канонічної сили). А далі логіка Філарета була простою і ясною. Якщо всі канонічні покарання, накладені на нього РПЦ, були, по-перше, безпідставними, а по-друге, спочатку незначними, то протягом усього «автокефального» періоду (червень 1992 – жовтень 2018) він залишався:
1) чинним і канонічним єпископом Православної Церкви;
2) законним Предстоятелем Української Церкви.
З цього, в свою чергу, слідувало б безпроблемне визнання Константинополем церковної ієрархії УПЦ КП, створеної Філаретом (Денисенком) і Яковом (Панчуком) (1931-2004). Простим чином вирішувалося в рамках цієї схеми і питання про відновлення церковної єдності. Адже якщо Філарет протягом 1992-2018 років залишався законним Предстоятелем Української Церкви, то і Томос, і автокефалію варто було б «виписати» на ім’я законного «власника», тобто Філарета. Що ж стосується єпископів УАПЦ і УПЦ МП, які б захотіли приєднатися до вже канонічної української автокефалії, то все, що б їм залишалося, це взяти папір і ручку і написати прохання про зарахування в клір очолюваної Філаретом Церкви. Не забувши згадати при цьому, що вони визнають Філарета законним Предстоятелем …
Малоймовірно? На жаль, Філарет, який на момент описуваних нами подій, керував церковними структурами в Україні понад 50 років, звик вважати себе постійною і безальтернативною фігурою вітчизняної церковної політики. А всіх інших єпископів і церковних діячів, особливо якщо ці інші наважувалися перечити його рішенням і ідеям, – фігурами ситуативними і не дуже цінними (тобто «молодими», «недосвідченими», «нецерковними», «неблагочестивими» і так далі, і тому подібне).
Сценарій Філарета припускав, що створення канонічної автокефальної Церкви мало відбуватися на основі однієї з трьох церковних юрисдикцій в Україні, а саме – УПЦ КП. І припускати всього два важливих діяння:
1) повне канонічне виправдання Філарета і
2) надання УПЦ КП з Філаретом на чолі Томосу про автокефалію.
Залишалося ще делікатне питання про статус автокефальної Української Церкви. Філарет був обраний «Патріархом Київським і всієї Руси-України» на Соборі УПЦ КП в жовтні 1995 року. І хоча його можна було б без труда перейменувати / «переодягнути» з патріарха в митрополита, така трансформація – через 23 роки після обрання на пост патріарха – виглядала б, м’яко кажучи, дивною. У ситуації, що Філарету було б логічніше за все піти на спокій, віддавши адміністративну владу в руки наступника і зберігши за собою символічну вагу в суспільстві.
Але що означає «піти на спокій» для архієрея, що ментально сформувався в СРСР? Філарету радили вчинити подібно папи Бенедикта XVI, який добровільно зрікся престолу в 2013 році після восьми років папства. Однак приклад папи на спокої Філарету нічого не говорив. На відміну від іншої відставки, що сталася в 1964 році. У жовтні 1964 року, коли Філарету було 35 років і він вже зробив головний кар’єрний стрибок у своєму житті – став єпископом … «пішли на пенсію» Микиту Хрущова. І за законами радянської міфології Хрущов (фізично прожив ще 7 років) був відданий політичній смерті / забуттю. Ім’я колишнього керівника СРСР стало «незгадуваним». Більш того, він як би перестав існувати, ставши в очах колишніх «підданих» таким собі живим небіжчиком.
Піти з посади Предстоятеля, щоб опинитися на пенсії, подібно Хрущову? Погодитися на це старий єрарх не міг. І тоді Філарет зважився на «компроміс». Прийняти Томос, де його титул буде записаний як «Митрополит Київський і всієї України», і одночасно залишитися «патріархом Київським» в рамках власної церковної структури. Яка, знову-таки, повинна була називатися «Київською митрополією» для «зовнішнього» православного світу і залишатися «Київським Патріархатом» для України …
Такий компроміс зберігав за Філаретом повноту влади і тим самим його влаштовував. Але що думали про все це в Константинополі?
Сценарій Фанара: «швидка» автокефалія в три етапи
Якщо для української сторони головним елементом сценарію був сам факт надання Томосу, то для Фанара ключове значення мали його історичні та канонічні наслідки. Для Константинополя було вкрай важливим, щоб Українська Церква після отримання нею автокефалії була визнана в цьому новому статусі Помісними Православними Церквами. З цією метою уповноважені єрархи Константинополя стали системно наносити візити в Помісні Православні Церкви. І практично скрізь чули одні й ті ж слова: «Автокефалія для України? Можливо. Але тільки не з Філаретом на чолі!»
Канонічна логіка вимагала видалення Філарета як «токсичною» для світового Православ’я фігури. А логіка Філарета була заснована на принципі історичної справедливості. Оскільки Філарет більш всіх інших потрудився і постраждав в боротьбі за автокефалію, то він же повинен стати і головним бенефіціаром (= вигодонабувачем) Томосу. Іншими словами, зайняти пост Предстоятеля вже в новій, канонічній автокефальній Українській Церкві. Константинополь розумів ступінь впливу Філарета на процеси в церковному житті в пострадянський час. Але йти у нього на поводу ніхто не збирався. Тим більше, що грекам було добре відомо: у багатьох своїх бідах Філарет сам же був і винен. У боротьбі за автокефалію Філарет зробив не одну непрощенну помилку (наприклад, без усякої потреби для УПЦ КП взяв участь в розколі Болгарської Церкви). А про стиль його управління та діяльності в цілому можна сказати словами з Великої радянської енциклопедії: «В його діяльності були елементи суб’єктивізму і волюнтаризму» (про Микиту Хрущова).
Сценарій Філарета, по суті, зводився до «легалізації Київського Патріархату», що було б сприйнято більшістю Церков світового Православ’я як «легалізація розколу». Тому в якості базового для України був обраний альтернативний філаретівському сценарій, який, з точки зору Фанара, більшою мірою відповідав інтересам українського Православ’я та церковної канонічної традиції.
Зазначений сценарій передбачав, що створення в Україні канонічної автокефалії відбудеться за короткий час і в три етапи:
1) відновлення в Україні юрисдикції Константинопольського Патріархату; позитивний розгляд апеляцій глав УПЦ КП і УАПЦ з подальшим прийняттям їх (спільно з іншими кліриками і паствою цих структур) в спілкування з Константинополем (як заштатних єпископів Вселенського Престолу);
2) скликання, з благословення Вселенського Патріарха, Помісного Собору, на якому буде а) створена нова об’єднана церковна структура (= ПЦУ), б) затверджено її Статут, в) обраний загальний Предстоятель в сані Митрополита Київського і всієї України;
3) надання створеній на Соборі новій церковній структурі канонічної автокефалії (= надання Томосу).
План Константинополя був пов’язаний з певними ризиками на всіх трьох етапах. Але з особливою делікатністю Константинополь повинен був діяти на першому етапі, який передбачає відновлення юрисдикції Вселенського Патріархату в Україні і прийом до складу цієї юрисдикції вчорашніх «схизматиків». Для патріарха Філарета цей план був вкрай небажаним. Але для Константинополя вказаний вище сценарій був безальтернативним. Адже надавати автокефалію в «канонічний вакуум» було неможливо, а УПЦ КП і УАПЦ перебували поза канонічним полем, тобто не були визнані жодною з 14 помісних церков світового Православ’я.
Отже, єдиним прийнятним шляхом для створення автокефальної і одночасно канонічної Української Церкви було відновлення в Україні юрисдикції Константинополя. А глава УПЦ КП був категорично проти того, щоб очолювана ним структура хоча б на короткий час увійшла до складу Константинополя. У цій делікатній ситуації константинопольські каноністи знайшли компромісний варіант – відновити юрисдикцію Вселенського Патріархату в Україні, так би мовити, де-юре, теоретично. При цьому ключем до вирішення проблеми з’явилися аналіз і скасування зобов’язань «листа з минулого», тобто Синодального листа 1686 року (у результаті видання якого, за версією РПЦ, Київська Митрополія була добровільно передана Константинополем до складу Московського Патріархату).
Ретельно вивчивши текст Синодального листа і пов’язані з ним історико-канонічні документи, грецькі каноністи і Священний Синод Константинопольської Церкви підтвердили науковий висновок, зроблений вже раніше низкою істориків: ніякої поступки юрисдикції щодо Києва вказане Письмо не містить. А головний компроміс, на який погодився Константинополь в 1686 році, стосувався лише висвячення Київського митрополита. Спосіб обрання кандидата на Київську кафедру, згідно з Листом, залишався незмінним. Київського митрополита і раніше обирали на Соборі духовенства і мирян його єпархії. А ось порядок висвячення в єпископський сан обраного на Соборі кандидата, згідно Синодальному листа, змінювався. Якщо раніше це було привілеєм Константинопольського патріарха, то тепер право здійснення хіротонії ситуативно переуступали патріарху Московському.
Іншими словами, Москві в порядку вимушеної поступки надається не повнота канонічної влади над Київською Церквою, а лише набір обмежених прав. Причому сформульованих автором / авторами Листа таким чином, щоб Москва отримала набір «деталей», які не можна було зібрати в повноцінний механізм влади. Простіше кажучи, греки відмовилися міняти канонічні кордони Константинопольської Церкви, виділивши з неї Київську Митрополію. Однак, з огляду на нові історичні обставини (= військовий союз між Україною і Московією), Вселенська Патріархія уклала з Москвою щось на кшталт «договору про оренду». Договору, який передбачає, що Київська Митрополія, залишившись в «канонічній власності» Константинополя, ситуативно (тобто не в повному обсязі і не назавжди) «орендується» патріархом Московським.
Будь-яка поступка, як відомо, носить тимчасовий характер. А будь-який договір передбачає, що порушення зафіксованих в ньому базових зобов’язань веде до розриву самих домовленостей. Незаконно, в порушення канонів, присвоївши собі повноту влади над Київською Церквою, Московський Патріархат порушив низку принципових домовленостей, зафіксованих в Синодальному листі 1686 року:
· Примусив Київських митрополитів припинити молитовне поминання Вселенського Патріарха за всіма богослужіннями;
· Самовільно змінив титул і форму поставлення Київського митрополита, який вже на початку XVIII в. став призначатися російським царем, а не обиратися на Соборах київського духовенства і мирян;
· Потоптав автономні права Київської Митрополії, якими та користувалася в складі Вселенського Патріархату.
«Договір про оренду» був грубо порушений. І Константинополю залишалося тільки чекати сприятливих історичних обставин, щоб заявити Москві про те, що «термін оренди закінчився». Що і було зроблено на жовтневому засіданні Священного Синоду Вселенського Патріархату, який ухвалив рішення (цитуємо Комюніке засідання Синоду від 11.10.2018):
«Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року виданого згідно обставин того часу, яке в порядку ікономії надавало право патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного Собором духовенства і мирян його єпархії, який повинен був поминати Вселенського Патріарха як свого першоєрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи і підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя».
Скасувавши зобов’язання зазначеного вище Листа на своєму засіданні 11.10.2018, константинопольський Синод за замовчуванням відновив в Україні існуючу тут з найдавніших часів юрисдикцію Вселенського Патріархату. Тим самим в Україні була створена нова канонічна ситуація, в рамках якої неканонічними виявлялися всі. Адже і Онуфрій, і Філарет, і Макарій були обрані різними церковними групами на Київську митрополичу кафедру в рамках тієї неканонічною парадигми, яка була нав’язана Україні анексією Української Церкви з боку Москви. А отже, всі вони (хоча і не в однаковій мірі) є порушниками канонічного порядку. Митрополит Онуфрій – як такий, що носить титул митрополита Київського єпископа РПЦ, який в порушення Синодального листа 1686 роки не поминає свого справжнього / законного першоєрарха – Патріарха Вселенського. А лідери УАПЦ і УПЦ КП – як глави церковних груп, які самочинно, в стані ізоляції від Матері-Церкви, проголосили на частини її канонічної території автокефалію і Український Патріархат (1990, 1992).
Київська кафедра вакантна, – заявив Константинополь. І таким чином радикально знизив в очах грецького церковного світу статус Предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія, який з законного «Митрополита Київського і всієї України» перетворився в «митрополита Онуфрія, який перебуває в Києві». Іншими словами, в єрарха, юрисдикція якого в Україні не має законної канонічної підстави, але терпиться по поблажливості (ікономії).
Не менш болючим виявився константинопольський сценарій і для Філарета. У жовтні 2018 року він отримав з Константинополя довгоочікувану новину: Священний Синод Вселенського Патріархату позитивно розглянув його апеляційне справу. Але, прочитавши про свою справу в Комюніке, Філарет помітно посмутнів. Він мріяв про повне і беззастережне виправдання. А Константинополь повернув його в канонічне поле, але зробив це через помилування. Філарету повернули єпископський сан. Але не пост Київського митрополита, який він займав в Московському Патріархаті протягом 1966-1992 років. Більш того, вся діяльність Філарета протягом 1992-2018 років була визначена в жовтневому рішенні Синоду Вселенського Патріархату як схизма (= розкол).
На відміну від РПЦ, в греків не прийнято публікувати Журнали засідань Священного Синоду. Тому конкретні канонічні формулювання жовтневого рішення Синоду з питання Філарета нам невідомі. Однак всі необхідні акценти можна знайти в уже цитованому нами вище Комюніке засідання Священного Синоду від 11.10.2018:
«Прийняти і розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича і їх послідовників, які опинилися в схизмі не з догматичних причин, відповідно до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно відновлені в своєму єпископському або священичому сані, також було відновлено сопричастя їх вірних з Церквою».
Сумнівно, що главі УПЦ КП сподобалося, що Комюніке іменує його без вказівки сану, а тільки за чернечим іменем та прізвищем: Філарет Денисенко. Не могли сподобатися Філарету і слова, що описують його попередній канонічний стан: перебував у схизми «не з догматичних причин». Але текст Комюніке містив ще одну неприємну несподіванку. Повідомляючи про те, що лідери УПЦ КП і УАПЦ були прийняті в спілкування Константинополем, Комюніке говорить: «Згадані вище особи [= Філарет Денисенко і Макарій Малетич] були канонічно відновлені в своєму єпископському або священичому сані, також було відновлено сопричастя їх вірних з Церквою».
Вираз «відновлення сопричастя» передбачає, що сопричастя спочатку було відсутнє, а потім з’явилося. Але як тоді розуміти зміст виразу «відновлений в єпископському сані»? Чи передбачає воно, що до прийнятого в Константинополі рішення Філарет перебував в протилежному стані – скинення?
Не маючи можливості ознайомитися з текстом синодальних рішень від 11.10.2018, нам буде важко відповісти на це і подібні питання. Але канонічна логіка Константинополя стає зрозумілою з відкритих джерел – вже цитованого нами Комюніке, публічних виступів Вселенського Патріарха, а також його листування з українського питання з главами інших Помісних Православних Церков.
Наприклад, на підставі Листа Вселенського Патріарха до Предстоятеля Албанської Православної Церкви від 9 березня 2019 року. Як видно з тексту, головним завданням Листа є довести адресату, що Константинополь мав право прийняти в спілкування єрархів УПЦ КП та УАПЦ без здійснення над ними повторних хіротоній. І ось що показово: захищаючи свою позицію, Константинополь навіть не намагається довести, що покарання, накладені на Філарета, були незначними. Логіка Вселенського Патріарха інша. Аргументуючи канонічну спроможність своїх рішень, патріарх Варфоломій наводить цілу низку історичних прикладів, коли особи, які отримали єпископський сан в схизматичних церковних спільнотах, приймалися в спілкування в тому сані, який був отриманий в розколі. А його головним аргументом є історична праця митрополита Смирнського Василія (Астер, 1835-1910) з промовистою назвою: «Про законність висвячення духовенства єпископом, позбавленим сану, або схизматиком».
Філарет прагнув реваншу і сподівався на чіткий виправдувальний вирок. Він мріяв увійти в церковну історію як Іоанн Златоуст нашого часу, як єрарх, якого незаконно і безвинно засудили на розбійницьких Соборах в Харкові і Москві. Судова логіка Фанару, однак, виявилася іншою. Склад «канонічного злочину» був знайдений (див. Формулювання Комюніке: «опинився в схизмі»). І все ж, спираючись на практику ікономії, Константинополь прийняв старого єрарха в спілкування, відновивши його в єпископському сані. Або, кажучи мовою світського права, звільнив Філарета з «місць канонічного ув’язнення» по УДЗ (= умовно-дострокове звільнення).
