Сьогодні виповнюється рік з моменту прийняття так званого «Закону про перейменування» (Закон України від 20.12.2018 р. № 2662-VІІІ), яким до ст.12 Закону про свободу совісті було внесено дуже важливу зміну. Релігійні організації, пов’язані з центром в країні-агресорі, мають додати до своєї назви уточнення про відповідну канонічну належність.
Цей закон викликав зливу обурення передусім в УПЦ, яка є в канонічній єдності з Московським патріархатом. Адже вказівка на належність до РПЦ може критично вдарити по репутації цієї Церкви, яка позиціонує себе українською. Безпрецедентні заходи мали довести: керівний центр УПЦ МП розташований не в Москві, а безпосередньо в Києві. Заради цього навіть внесли зміни до Статуту РПЦ. Саме на цьому «факті» базується вся система захисту УПЦ МП від «нав’язування» їй її відверто російського походження.
Свідомо чи ні, але юридичні служби УПЦ МП внесли певний хаос в ситуацію, штучно видавши небажане за дійсне. Всю увагу було зосереджено на тому, що начебто Закон (тобто, чинна влада) вимагає змін до назви тих Церков, чий керівний центр розташований у країні-агресорі, тобто в Росії. Відповідно, всі сили було кинуто на доведення того факту, що керівний центр УПЦ МП – в Києві. А зацікавлене у виконанні приписів Закону суспільство, відповідно, викладалося на повну, щоб довести протилежне.
А от тепер сюрприз: Закон говорить абсолютно про інший керівний центр. Але надамо слово самому Закону, який чекав рік, допоки ми не прочитаємо його з належною уважністю.
Почнемо з його заголовку: мова йде про зміну «назви релігійнИХ організацІЙ (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійнОЇ організаціЇ (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України». Речення надто важке для сприйняття, щоб пересічній людині продертися через стилістичні хащі.
Отже, об’єкт дії закону Закону – «релігійні організації (об’єднання)» – в множині. Ці релігійні організації (множина) входять до структури (є частиною) релігійної організації (однина!), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі-агресорі. Ну, все дуже просто: УПЦ МП є частиною релігійної організації (РПЦ) з центром управління в Москві. Тобто, центр управління РПЦ – в Москві! Далі по тексту, навіть де використовується однина для обох організацій («організація, яка входить до організації, центр якої…»), мова теж йде про те, що керівний центр материнської структури – в Москві. А отже, керівний центр УПЦ МП може бути де завгодно – хоч в Житомирі, хоч в Шепетівці. Головне, що керівний центр РПЦ – в Москві.
Далі Закон встановлює критерії входження до «московської структури», які при всьому бажанні не можна спростувати (а для ідентифікації входження достатньо підпадати під один з них). Отже, для того, щоб вийти з-під дії «Закону про перейменування», РПЦ та УПЦ МП доведеться:
- оголосити, що УПЦ МП не входить до складу РПЦ (і це має бути прописано в статуті РПЦ, що фізично неможливо);
- довести, що керівний центр РПЦ знаходиться не в Москві, а в Мінську або Пхеньяні.
Будь-який суд вимушений буде визнати, що якщо Закон читати так, як це пропонує УПЦ МП, то згадка про належність до структури іншої релігійної організації не має жодного сенсу.
Але це ще не всі погані новини для УПЦ МП. Тому що ми абсолютно неправильно неформально додаємо до назви цієї церкви «МП», тобто «Московського патріархату». А тому, що… відповідно до рішення Архиєрейського собору РПЦ від 2 грудня 2017 р. в статуті РПЦ з п.2 глави І викреслено вказівку, що Московський патріархат є другою тотожною назвою Російської Православної Церкви.
Порівняємо.
Статут РПЦ в редакції 2008 р.:
Статут РПЦ в редакції 2017 р.:
Отож, відповідно до вищезгаданого статуту, при уточненні своєї назви УПЦ має вказати, що входить до складу виключно РПЦ: «Українська Православна Церква (Російської Православної Церкви») або «Російська Православна Церква в Україні».
