Живучи в стрімкому потоці інформації, що ллється щоденно на українську душу з телеканалів та інтернет джерел, помічаєш, як легко втратити ясне розуміння суті історичних подій в каламутному повноводді спаму, трешу, відвертої дезінформації, дріб’язкових дискусій та фейкових чуток.
Складається враження, що невидимий режисер уміло спрямовує струмінь інформаційної піни, аби відвести суспільство від головних запитань і жорстких відповідей, що стоять перед Україною сьогодні.
З великим здивуванням помічаєш, що широким верствам суспільства, особливо молоді (в чому я особисто переконався під час виборчої кампанії, зустрічаючись зі студентами) встигли непомітно нав’язати підлу думку про існування в Україні під час президентства П. Порошенка міфічної партії війни.
Нібито не Росія ввела свої війська на територію України, не Росія вбивала українських громадян на нашій землі — цивільне населення, прикордонників, вояків і добровольців — а злонамірені агресивні українські зарізяки розпалили це вогнище в центрі Європи.
Навіть такий барственно-мудрий особистий ворог Путіна, як російський телеведучий Євгеній Кісєльов спромігся виставити в своїй програмі «Підсумки» на каналі «Прямий» якогось підтоптаного батька російської демократії, який впаював нам цю ідею, продуковану в одному з кремлівсько-луб’янських центрів психологічної війн.
Ця фальшива версія подій 2014−2019 рр., яка не має нічого спільного з історичною правдою, стала пануючою не лише в ЗМІ країни-агресора, на окупованих територіях ЛДНР, але й отримала майже офіційний статус з приходом до влади «команди Зе». Тільки люди, безмежно далекі від української історії та українських борінь, невігласи, що зросли в Україні, але залишилися стерильними щодо минулого цієї землі, страждань і народних повстань, могли, фактично, зрівняти в своєму розумінні, поставити на одну дошку провини хижака та його жертви, агресора, затаврованого в десятках міжнародних документів, та слабку роззброєну, зраджену п’ятою колоною державу.
Неправдою є, що команда Зе не має певної ідеології, що вона строката й невизначена в своїх прямуваннях. Як на диво, правляча моно група громадян України має велику ментальну прихильність до «русскаго міра», до мовного, дорогого кварталу 95, єднання в потоках «росблатматмови», до побутових тусовок з московськими пацанами-сміхачами, до бізнесових спільних проектів з виробництва телекіно ширвжитку. А там дивись, народи зіллються у братському екстазі. Якщо лише не посковзнуться на калюжах крові молодших братів.
Проте існує лише одна маленька перешкода на шляху до світлого лібертаніанського майбутнього, заснованого чомусь не на англо-американських ідеях, а на російських казках: українські державники — добровольці, воїни АТО, політики, герої Майдану, інтелігенти з націонал-демократичного табору, віряни ПЦУ, фермери і студенти etc. etc. надто добре пам’ятають Крим і Донбас, жовті обличчя вбитих побратимів і крики поранених, розкурочені шахти і заводи, згарища домівок. І вони знають: перманентним і найнебезпечнішим віковічним ворогом України була, є й довго ще буде Московія, яка поневолювала нас не лише військовою силою, але і мовною агресією, денаціоналізацією, нищенням нашої історії, культури, релігії, пам’яті.
Цих державників, патріотів України не так уже й мало: 25−30%.
Їх кількість і спротив будуть зростати, бо маятник української історії невдовзі хитнеться убік недобудованої споруди, ім’я якій — національна держава.
Історія — стратегічна наука.
Слухаючи сьогоднішніх романтиків запахів шаурми, миру з убивцями і братського єднання з оскаженілими імперіалістами, здатними кинути світ у вир ядерної війни, бачачи людей, позбавлених національної гордості і честі, з прикрістю думаєш про забуті ними істини, здобуті кров’ю і неволею наших предків і наших сучасників.
«Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені не лишилося».
Це слова Володимира Винниченка, аж ніяк не «русофоба», одного з найвідоміших європейських письменників, який у 1917−1919 рр. на ділі пізнав усю антиукраїнську силу російського шовінізму.
Якщо хтось не вірить свідченню «українського націоналіста» (а насправді — соціал-демократа на грані більшовизму), нехай прислухається до слів полум’яного комуніста-ленінця Льва Троцького сказаних у 1939 р, коли совєтсько-імперська облуда вже спала з його очей:
«Ніде утиски, чистки, репресії і взагалі всі види бюрократичного хуліганства не мали такого вбивчого розмаху, як в Україні, у боротьбі зі стійкими підгрунтовними прагненнями українських мас до більшої незалежності і свободи».
Росія сучасна, тобто її глибинний народ (а не лише Путін та його камарілья) веде безпощадну війну з Україною — мілітарну, економічну, інформаційну, енергетичну; немає такої пакості й провокації, яку б росіяни не використали в своїй упертій і божевільній війні на упокорення України.
Кров українців (україно — і російськомовних) щодня ллється на Донбасі — а на Хрещатику якість випещені піголіци, манірно розтягуючи російські слова, лепечуть щось про «братство» та роблять вигляд, що не знають нічого про війну. За майже 30 років незалежності ми дочекалися катастрофи української (неукраїнської) свідомості. В цьому винна держава, вожді якої впереваж не знають історії своєї землі й не люблять її, — на відміну від В. Черчилля, який не тільки творив історію ХХ віку, але й був великим письменником — істориком. Він закликав: «Вчіть історію, вчіть історію!».
Заклик Черчилля почули не лише його співвітчизники.
Наші сусіди — поляки — відзначаються надзвичайно високим рівнем знання своєї історії, в чому я неодноразово переконувався. Середній польський напівінтелігент (не кажучи вже про представників гуманітарної інтелігенції) знає вітчизняну історію, пам’ятає історичних ворогів свого народу завдяки високому рівню викладання в школі, у вищих навчальних закладах, завдяки незгасаючому інтересу ЗМІ до історичної проблематики.
Як сказав видатний британський історик Норман Девіс: «Народ без історії блукає, як людина без пам’яті».
В українському історичному невігластві винна система освіти, якість якої впала під тиском корупції, блатів, проплачених дипломів.
Винен загальний пофігізм, атмосфера зневаги до української держави.
… Колись на засіданні Ради Національної Єдності я запропонував створити потужне загальноукраїнське Історичне Товариство, бажано під егідою Президента України. Винищити історію України, перетворити її на потужний стратегічний засіб визволення народу з московського духовного рабства, прищеплення молоді почуття гордості (не зверхності!) за українські цінності, розуміння — звідки зростає головна небезпека для нас і нашої свободи.
Тільки пізнання історії зцілить нас від Великого Безпам’ятства, дозволить крізь хмари інформаційної димової завіси побачити справжні виміри і причини української драми.
Думаймо про головне!
