Латвійська Православна Автономна Церква (латв. Latvijas Pareizticīgā Autonomā Baznīca) — нечисленна, до недавнього часу не визнана православна юрисдикція, що діє на території Латвії. Була створена в 1994 році колишніми кліриками Московського Патріархату. З 1994 по 2011 рік знаходилася в Російській Православній Автономній Церкві. З 2011 року ЛПАЦ проголосила себе частиною Константинопольського патріархату, поминаючи Константинопольського патріарха на богослужіннях.
Також в країні існує офіційно визнана православним світом церковна організація, яку очолює митрополит Ризький і всієї Латвії Олександр (Кудряшов). Організація має назву Латвійська Православна Церква, входить до складу Московського Патріархату, але має статус самоврядованої церкви. За інформацією низки ЗМІ Латвійської Республіки, в жовтні 2019 року вона запросила у Московського Патріарха повну автономію, мотивуючи це неправильним формулюванням у своєму статуті 1992 року.
Цю статтю, мабуть, варто розпочати з короткої історії. До революції і розпаду Російської Імперії існувала Ризька єпархія, яка була перетворена після здобуття Латвією самостійності, в Латвійську Православну Церкву в складі Московського Патріархату, проте з внутрішнім самоврядуванням. Після загадкової загибелі тодішнього архієпископа Ризького Яніса (Поммера) в 1934 році (у вбивстві звинувачували як латвійські спецслужби, так і НКВС) керівництво ЛПЦ оголосило про перехід під омофор Константинополя, але після примусового приєднання Латвії Радянським Союзом, це рішення скасували, самостійність ЛПЦ було ліквідовано, а саму її ввели до складу РПЦ, знову в якості Ризької єпархії. Частина кліриків ЛПЦ, незгодних із загарбницькою церковною політикою СРСР, в 1947 році створили емігрантську церкву «Латвійська Православна Церква у вигнанні».
У 1990 році, після повернення Латвії суверенітету, ЛПЦ МП отримала від РПЦ самоврядування, а латвійська влада визнала її правонаступницею довоєнної церкви, віддавши все церковне майно, яке перебувало в державній власності. Крім цього, на даний момент у Латвії фактично існує дві православні церкви: одна – в підпорядкуванні Московського Патріархату, її латвійська влада назвала спадкоємицею тієї довоєнної ЛПЦ, друга ж – нещодавно зареєстрована, на жаль маловідома, невизнана ніким окрім Фанару церковна організація, яку очолює архієпископ Віктор (Контузоров). Чому ж вона досі невизнана іншим православним світом? Давайте розберемося. У Конституції Латвійської Республіки було прописано, що в країні має бути тільки одна релігійна організація в кожній конфесії (у православ’ї це місце посіла ЛПЦ МП), і цю норму було скасовано лише нещодавно. Якщо з юридичною стороною питання все більш-менш зрозуміло, то розібратися у канонічній стороні справи нам допоможе клірик ЛПАЦ архімандрит Філарет (Романов), який погодився прокоментувати декілька моментів щодо того, що відбувається усередині маловідомого латвійського православ’я.
Сам архімандрит Філарет у 1992 році став священиком Московського Патріархату, перейшовши свого часу в православ’я з католицизму (уся його сім’я була католицькою). Розчарувавшись у РПЦ, він перейшов в нещодавно створену Російську Православну Автономну Церкву. Але під час реєстрації латвійських приходів він зіткнувся з проблемами – керівний центр РПАЦ знаходився в м. Суздаль, тобто в Росії. Тоді, спільно з главою РПАЦ, нині покійним Валентином Русанцовим, було ухвалено рішення про створення ЛПАЦ Константинопольського Патріархату. Вони стали шукати контакти з Константинополем, а в цьому їх підтримала англійська община Латвійської Православної Церкви у вигнанні, представники якої приїжджали до Латвії, аби допомогти молодій організації.
Правда, за словами архімандрита Філарета, ЛПАЦ Константинопольського Патріархату не є новою церквою, адже саме вона, а не ЛПЦ МП є спадкоємицею тієї довоєнної церкви, яка після вбивства архієпископа Яніса (Поммера) перейшла під омофор Фанара. Саме через різне трактування історичних подій і виникло розділення, яке сам архімандрит не вважає чимось особливим: на його думку, ЛПАЦ КП і ЛПЦ МП просто «не зійшлися характерами». Ситуація почала вирівнюватися лише нещодавно – тиждень тому наш співрозмовник на своїй сторінці у Фейсбуці розмістив переклад документу, який свідчить про те, що влада Латвійської Республіки почала переглядати своє рішення, надаючи тим самим можливість ЛПАЦ КП зареєструватися і довести, що саме вони є наступниками довоєнної православної церкви. За останніми даними, влада Латвії разом з архієпископом Віктором (Контузоровим) досягли остаточних домовленостей, завдяки чому 24 жовтня 2019 року офіційно зареєстровано юридичну особу за назвою «Латвійська Православна Автономна Церква юрисдикції Константинопольського Патріархату».
Ймовірно, цей факт надає можливість переглянути виділення церковного майна на користь ЛПЦ МП, зробленого владою вільної Латвії у 90-х роках. Архімандрит Філарет, який є правою рукою Віктора Контузорова, також переконаний, що ЛПАЦ має повне право повернути собі все майно, яке було передано ЛПЦ, але «ніхто цього зробити не дасть» – це питання тільки обговорюватиметься. На його думку, воювати з Московським Патріархатом у Латвії не варто, адже (цитата) «в християнах має бути любов, тому з нашого боку українські сценарії із захопленням храмів виключені». При цьому священнослужитель повідомив, що самі вони вже «пережили і загрози, і напади, і биття стекол, і підпал храму, причому перед цим в наш храм приходив священик від МП та намагався не лише зірвати богослужіння, але й затіяти бійку». Відповідати на будь-які провокації вони не планують і далі, оскільки єдине їхне бажання – стати повноправними членами Константинопольського Патріархату.
Заради справедливості, звичайно, варто сказати, що цей факт підпалу саме московським священиком не є доведеним, а в деяких виданнях латвійської преси повідомлялося, що храм підпалили обурені місцеві мешканці, які звинуватили главу ЛПАЦ КП Віктора Контузорова в неблагопристойних вчинках до прихожан. Тому, цілком можливо, що винні обидві сторони. Кожен, правда, має вирішити чи варто довіряти статті 2003 року на проросійському сайті…
Щодо бажання перейти в юрисдикцію Константинополя, то архімандрит Філарет розповідає: «була виконана величезна робота. Нам вдалося переконати Сейм Латвії, що в країні, де Церква відокремлена від держави, вписувати статтю в Конституцію, де було сказано, що в одній країні може бути тільки одна Православна Церква, це середньовічна дикість. Виходить, що якщо громадянин Латвії не хоче молитися в Церкві, яка прийшла з російськими радянськими танками в 1940 році, то він і православним бути не має? Тому, радіємо з того, що політики проявили мудрість і скасували цю статтю Конституції». Також важливо пригадати, що завдяки бажанню ЛПАЦ КП скасувати цю статтю, в країні тепер можуть зареєструватися відразу декілька православних церков, у тому числі й Православна Церква України, яка зовсім нещодавно отримала автокефалію з рук Патріараха Варфоломія. Сам архімандрит Філарет зазначає, що завдяки їхньому прагненню до самостійності, відміна цієї статті Конституції дозволяє реєструвати нові організації абсолютно будь-яким конфесіям, наприклад, лютеранам.
За словами священнослужителя, до проведення такої складної юридичної роботи їх підштовхнула підтримка представників Константинопольського Патріархату, з якими вони мають певні, хай і незафіксовані документально, домовленості: «Нам сказали (представники Фанару – прим.), створювати Церкву, реєструвати, щоб був духовний центр Церкви, єпископ, і тоді після визнання державою Латвією буде й офіційне визнання Константинополя. При цьому статут Константинопольського Патріархату в Латвії після 1940 року ніхто в Константинополі не скасовував, він є чинним й зараз. Згідно із цим, ми живемо і молимося, поминаючи Патріарха Варфоломія, і йому про це відомо. Крім цього, нас регулярно відвідує духовенство Константинополя».
Також архімандрит Філарет надав фотографію, на якій він в церковному облаченні стоїть перед вівтарем разом з архімандритом Вселенського Патріархату Хризостомом, який приїхав підтримати доки ще не визнану в православному світі церковну організацію. Сам він (Філарет – прим.), природно, переговори не веде, оскільки ця справа вищого духівництва – їх веде сам глава ЛПАЦ КП архієпископ Віктор (Контузоров).
У контексті визнання та становлення церковної організації не можна не згадати про взаємовідносини з латвійською владою. Архімандрит підкреслює, що «усі люди різні, деякі політики нас підтримують, інші просто нам не заважають, але супротивників з боку політиків я не знаю, не стикався». Це цілком зрозуміло, навіть попри те, що за повідомленням різних ЗМІ митрополит ЛПЦ МП Олександр (Кудряшов) пов’язаний з латвійськими спецслужбами, тобто, фактично, більшою або меншою мірою залежний. Бажання позбавитися від будь-якого нагадування про радянський період, у тому числі в особі ЛПЦ МП для латвійців є природним, тому, який би тісний зв’язок із спецслужбами предстоятель ЛПЦ МП не мав, мати непов’язану з Москвою церкву – завжди приємніше.
Також не можна не порушити фінансове питання, яке напевно цікавить безліч читачів. Сама Латвійська Автономна Православна Церква Константинопольського Патріархату налічує невелику за мірками України кількість парафій у Ризі, Тукумсе і Даугавпілсі. Примітно, що ці храми в основному «домові», але з повністю обладнаним плануванням під церкву. Не цураються цих храмів й вірники інших конфесій, а також старообрядці: «приходять католики та старообрядці, бо їм подобається в нас бувати, оскільки все спокійно і по-домашньому». Незважаючи на невелику кількість і скромне матеріальне становище парафій, ЛПАЦ має тісні зв’язки із православними за кордоном, у тому числі з українцями. І звичайно, пожертвування єдиновірців дуже допомагають у становленні історичній і в той же час молодої церкви.
До речі, взаємовідносини з братською Україною для архімандрита Філарета завжди займали важливе місце. За його власним визнанням, саме постать голови УПЦ КП вплинула на вибір імені при чернечому постригу ще зовсім юного Володимира Романова. У 2012 і 2013 роках, будучи священнослужителем вже багато часу, він приїжджав до Києва, де на богослужіннях Патріарха Філарета (Денисенко) не зміг стримати сліз, оскільки відчуває до нього воістину безмірну повагу як до дуже і дуже важливої фігури в православному світі на пострадянському просторі.
Перед тим, як закінчити, аби дотриматися об’єктивності, варто нагадати про те, що за ЛПАЦ КП, як і за іншими церквами, тягнеться шлейф певних проблем іміджевого характеру. Так що перш ніж увійти до сім’ї Константинопольських церков архієпископові Віктору та архімандритові Філарету належить здолати складний шлях, зокрема в плані розвінчання сумнівів і деякої недовіри, які є у частини латвійських вірян, і просто інформування громадськості про світлу історію створення і становлення своєї церкви. Хочеться вірити, що ця стаття якраз допоможе їм на цьому доброму шляху, адже коли люди дійсно не намагаються робити бізнес, а просто живуть і моляться Богові – це справді дуже цінно.
Хочеться просто побажати латвійському духовенству і вірникам всіляких успіхів та швидкого возз’єднання зі Вселенським Патріархатом. Тим більше що ми, українці, як ніхто інший розуміємо їхні духовні бажання і мрії.
З Богом!
