Днями, проїжджаючи повз монастир, де служив, якому віддав двадцять молодих років, дружина запитала мене: «чи не йокає в тебе серце, чи не шкодуєш, що служиш не тут?». Відповів: ні! Нікого не засуджуючи, — просто про себе особисто: Я б не зміг відповісти вопрошающим, чому перебуваю в Російській церкві, коли є канонічна Українська?
Чому відмовився від своїх слів, що говорив і писав чверть століття — про патріотизм, канонічний порядок, законну автокефалію і біль розколу?
Моя скромна освіта не дозволила б мені заспокоювати свою совість побрехеньками про «неканонічно» і «не всі визнали»…
Мій тридцятирічний церковний досвід не дав би мені мовчати, бачачи як пристаркуватий лижник з бездарним композитором завели мою Церкву у світовий розкол…
Моє виховання не дозволило б мені брехати про гоніння, споглядаючи як прилітають гелікоптером на освячення надцятого храму у визолоченому монастирі…
Моя любов до Церкви, не дозволила б мені спокійно дивитися, як неграмотний колективний почаїв заводить її у дрімучий маргінес…
Фб нагадує: три роки тому я опублікував листа, відповідаючи на одну невігласну цидулку. Минуло три роки, тепер ті самі канонічні блазні не пишуть «запрєти» дияконам, а засновують екзархати в Африці. То ли ещё будет… Поживемо — побачимо)
Втім, останні слова того листа завжди актуальні: «Попри все, не тримаю на Вас особисто ніякого зла, і лишаю у своєму серці лише добрі спогади з років нашого з Вами спілкування. Христос посеред нас!»
Автор: священник Віктор Мартиненко, клірик Переяславсько-Вишневської єпархії, який разом із правлячим ахрієрем, митрополитом Олександром (Драбинком), приєднався до Православної Церкви України на Об’єднавчому соборі.