Ухвалення «формули Штайнмаєра» задає певну стратегію у відносинах Києва, Москви та її сателітів на Донбасі. Проведення виборів до повного виведення військ, амністія і особливий статус регіону ризикує зробити з України нову Боснію. Країну без перспективного майбутнього, яку оточують НАТО та ЄС, але яка так і не входить в них. Давайте спробуємо розібратися: чому Україна не зможе стати успішним гравцем, подібно Хорватії, а загрузне у внутрішніх суперечках на найближчі десятиліття і до чого тут релігія.
Конфлікт на Донбасі не є чимось унікальним. Так, це війна, і так, війни в сучасному світі трапляються. Як для нас в 1990-ті палаючі Балкани були чимось далеким, так і для європейців з американцями далекі наші Іловайськ і Дебальцеве.
Саме ці дві гарячі точки і змусили Україну підписати Мінськ-1 і Мінськ-2. Просто, щоб призупинити кровопролиття. Пауза у військових відносинах потрібна була для перегрупування і накопичення сил для контрнаступу. Ніхто всерйоз ці угоди виконувати, мабуть, і не збирався. Вони потрібні були як антракт між актами. За цей час ми мусили набути сил і посилити озброєння. Передбачалося, що за цей час санкції завдадуть суттєвої шкоди російській економіці і змусять Кремль відступити. При ідеальному сценарії Україна почала б контрнаступ і звільнила б Донбас, як це поступово відбувалося вже в середині літа 2014 року.
Це той варіант, яким пішла Хорватія у війні з Сербією. При розпаді Югославії і набутті Хорватією незалежності, у Загреба з’явилися проблеми в регіонах, що межують з Сербією. Вони проголосили незалежність і так з’явилася хорватське ОРДЛО – Республіка Сербська Країна. Хорвати теж підписували угоди про припинення вогню, але жодних особливих статусів сербам не пропонували, а просто збирали сили. Ще не настав «час Ч». У 1995 році Загреб почав операцію «Буря», яка завершилася успішним відновленням контролю над бунтівними регіонами і виведенням сербських і просербських військових формувань за кордону Хорватії. Кінець операції досі святкується хорватами як День перемоги.
А ось сусідня Боснія проводила іншу політику. Там погодилися на федералізацію і особливий статус сербських регіонів. Тепер вони мають право вето і здатні блокувати будь-які європейські та євроатлантичної ініціативи боснійців і хорватів, які рівнопредставлені в президії Боснії і Герцеговини. З такою системою стримувань не дивно, що ця країна перебуває в застої.
Звичайно ж, Хорватія не змогла самостійно впоратися з Сербією. Загреб підтримували західні держави і не в останню чергу через релігію. Хорвати – католики і їм сприяли як католицькі, так і протестантські країни. Сербам допомагала переважно Росія.
Релігійний фактор на Балканах грає істотну роль. Лінії поділів і конфліктів проходили якраз за релігійною ознакою. Хорвати-католики, православні серби і босняки-мусульмани – три сторони конфлікту, яких підтримували відповідно три умовні цивілізації: західна, православна та ісламська.
Балканські війни є хрестоматійним прикладом теорії зіткнення цивілізацій американського політолога Семюеля Хантінгтона. Суть її в тому, що в світі існує 9 цивілізацій, заснованих за релігійною ознакою: західна, православна, ісламська, індуїстська, буддистська, конфуціанська, латиноамериканська, африканська і японська. У кожній цивілізації є країна лідер, навколо якої групуються інші. Конфлікти між цивілізаціями проходять в змішаних країнах типу Боснії.
Ця теорія була популярна в кінці 90-х – початку 2000-х, але потім її стали активно критикувати. Однак глобальні події в світі, що відбуваються в середині десятих, її актуалізували.
Згідно з Хантінгтоном, межа між західною і православної цивілізаціями проходить, в тому числі, і вздовж України – по Збручу. Якщо поглянути на карту перших президентських виборів в нашій країні, то це здасться правдою. Але справа в тому, що з кожними виборами президента лінія поділу зміщалася на схід: таким чином відбувалося відмежування все більшій частині території України. Так було аж до виборів, коли переміг Порошенко. Здавалося б, нарешті ми перестали сперечатися про зовнішній вектор і тепер можна, закотивши рукава працювати над наближенням світлого майбутнього.
Але через 5 років ми опинилися перед вибором – наполегливо працювати на перемогу, або ж не паритися, жити мирно, але в сірій зоні.
Так ось, у хорватів вийшло, оскільки вони були єдині в початкових позиціях. Вони не сперечалися про вектор розвитку, не тужили за імперію. Вони в цьому схожі на поляків. Українці ж чверть століття, після здобуття незалежності, сперечалися про базові речі, замість того, щоб розвиватися. У цьому ми схожі з населенням Боснії.
І хоча в нашій країні етнічні українці становлять більшість населення, єдності щодо основоположних речей у нас немає. Справа в тому, що ми, подібно жителям Боснії, розділені, але не за етнічною, а за релігійною ознакою. У нас є три великих релігійних центру: ПЦУ, УГКЦ і УПЦ (МП). Перші два виступають за європейський вектор, в той час як останній підтримує тісний союз з Росією.
***
У нас базові умови бути Боснією. У нас є категорія населення, яка не вважає Кремль агресором і хоче, щоб все було, як раніше. У нас є кілька центрів релігійного впливу і ми не можемо домовитися про фундаментальні речі. Приречені ми стати Боснією? Не факт. Якби влада врахувала балканські уроки і взяли за основу досвід Загреба, ми б мали шанси повторити приклад Хорватії.
Втім, навряд чи нове керівництво України піде цим шляхом: адже нині важливо зберегти владу і лояльність населення (читай – рейтинги). А значить вони будуть підштовхувати нас до іншого сюжету. І, на жаль, його не можна назвати хорватським.
