Запізніле прозріння Грушевського
4 лютого 1918 року у вагоні потяга на залізничній станції Сарни голова Центральної Ради Михайло Грушевський написав статтю під назвою «Очищення вогнем» в якій «перший президент» робить запізнілі висновки після захоплення більшовиками Києва.
Під враженням боїв під Крутами та звірств солдатів Муравйова в Києві М.Грушевський вдався до аналізу стосунків України з новою російською владою та дав тверезу оцінку українсько-більшовицькій війні. Під очищенням вогнем історик нарешті доходить до розуміння та називає позбавлення від ілюзій та усвідомлення того, що противником української незалежності була лише минула російська влада Тимчасового уряду. Адже будь-якій російській владі притаманний старий російський централізм, який хоче поневолити незалежну Україну. Ліберальний соціаліст Грушевський, який тривалий xfc протидіяв створенню української армії та закривав очі на зростання російського шовінізму в Україні, нарешті відійшов від автономістсько-федералістських ілюзій та віри у можливість рівноправного існування України в рамках «демократичної російської республіки» та нарешті наважився на проголошення IV Універсалу та незалежності
Можливо? в той час втечі з Києва, в умовах відчуття повної зневіри та розвалу української держави й армії, Грушевський усвідомлював, що причиною катастрофи стало і його злочинне недбальство та інфантильний лібералізм щодо гарантування «прав» росіян-українофобів в Україні. Можливо, Грушевський тоді вже розумів, що його безхребетність та поступки росіянам стали причиною більшовицького Арсенальського повстання в центрі Києва, яке спалахнуло в українському тилу якраз в час, коли українські студенти під Крутами захищали державність. І вся його м’яка ліберальна політика та боротьба з «радикалами»-патріотами призвела до того, що розагітовані більшовицькою пропагандою селяни масово переходили на бік більшовиків, а цілі міста втрачалися навіть без значного опору.
Грушевський часто любив закликати, що «ми маємо збудувати таку Україну, де росіянин житиме краще ніж в Росії, угорець — краще ніж в Угорщині, румун — краще ніж в Румунії, поляк — краще як на польській землі, а українці само собою житимуть тут добре, бо це буде їхня держава». Наслідки такої політики призвели до політичної катастрофи в лютому 1918 року та втрати державності. Адже росіянам насправді не були потрібні права та свободи в незалежній Україні — їм потрібна була Малоросія в складі Росії.
Ліберальність української влади росіяни та більшовики використали для зміцнення своїх формувань, шпигунських мереж та широкомасштабної агітації проти української влади в Україні. І коли з Росії прийшла загальним числом 30-тисячна армія — українська влада посипалася як картковий будинок, підірваний антиукраїнськими силами в тилу. Але усвідомлення своїх помилок для Грушевського вже ні на що не впливало, адже державу було втрачено і шкодувати було пізно. А після приходу німецько-австрійських військ, укази Грушевського не мали сили далі стін кабінету Центральної Ради.
Невдоволені раєм
Після 1991 року всі українські президенти повторили стару й катастрофічну помилку Грушевського, перетворивши Україну на рай для росіян. В 1990-их та 2000-их роках в світі не було жодної держави, окрім України, в якій були б створені найкращі культурні та політичні умови для комфортного проживання росіян та російськомовних.
В жодній іншій країні, в тому числі і в Російській Федерації, не було такої толерантності й свободи для російської мови, розвитку російської культури та вільного волевиявлення будь-якої політичної проросійської позиції. Україна буквально стала «Землею обітованою» для росіян та російськомовних, яким тут було дозволено практично все. Пропаганда російського великодержавного шовінізму, приниження національної гідності українського народу, паплюження українських національних героїв — все це публічно з парламентських трибун та університетських кафедр, зі сторінок найвпливовіших мас-медіа вільно поширювали росіяни-українофоби в незалежній Україні всі роки української незалежності.
Всі ці роки росіяни-українофоби вільно створювали в Україні власні національні політичні партії, такі як «Русский блок», «Русская община Крима», «Партія політики Путіна», які в атмосфері демократичного вільнодумства пропагували російську ідентичність та прагнули насадити її російськомовним українцям. А КПУ, ПСПУ та Партія регіонів стали повноцінними репрезентантами їхніх інтересів, закріплюючи їх владу на найвищому державному рівні.
Священики та ієрархи Російської Православної церкви, яка тривалий час була найбільшою в українській державі, не боялися публічно називати українські церкви «неканонічними та розкольницькими». А в газеті УПЦ МП «Православний дзвін» український народ прямим текстом називали «уродливым этническим мутантом» й вимагали швидше приєднати Україну, як заблудшу вівцю, до нової російської імперії.
Але навіть цього росіянам та українофобам виявилося мало і вони вирішили, що українці на українській землі взагалі повинні стати людьми другого сорту, а влада тут має бути російська. Показово, що найбільше невдоволенні Україною в 2014 році були саме ті регіони, де ні української влади, ні української мови взагалі-де-факто не було. В Криму та на Донбасі українську взагалі ніде неможливо було почути, але після задоволення всіх своїх мовно-культурних прав та потреб, російськомовні українофоби, захотіли ще й приєднання цих земель до РФ.
«Патріотична русифікація»
Після Євромайдану та початку російської агресії проти України, відверті ненависники української державності з українськими паспортами в кишенях та сепаратисти трохи притихли, хоч і майже ніхто з них не був притягнутим до справедливої відповідальності. Всупереч очікуванням українців після Революції гідності, русифікація України не тільки не зменшилася, а навіть збільшилася.
Однак після російської агресії така мовна диспропорція не лише не вважається проблемою, але й саме її озвучення стало вважатися провокацією. А російськомовний інформаційний контент в українському інформаційному просторі після 2014 року сягнув темпів сталінської та брєжнівської русифікацій. Міністр МВС Арсен Аваков навіть розпорядився перекладати його виступи українським текстовим рядком за рахунок держбюджету, після того, як львів’янин Святослав Літинський подав судовий позов за відмову міністра розмовляти державною мовою.
Показово, що впливовий сайт «Українська правда», більшість своїх статей зараз публікує лише російською. Навіть нові українські телесеріали «Пес», «Слуга народу», «Кріпосна», «Свати», «Ментівські війни» «Сувенір з Одеси» майже повністю російськомовні і виглядають типовим російським кінопродуктом. Російська мова в інформаційному просторі постреволюційної України стала непомітно переважати частку української.
Вся музична і розважальна сфера, кіно та медіа-простір в Україні і досі знаходяться під тотальним контролем російської мови і московських «культурних» впливів. Всі найпопулярніші українські музично-розважальні шоу навіть після Революції гідності ведуться російською, а в журі засідають переважно російськомовні або «гості» з Росії. Більше половини книг, газет і глянцевих журналів в Україні видається російською мовою. Російська мова настільки масово панує в українському медіа-просторі, що українській мові загрожує зникнення, а наша держава переживає складні наслідки навіть не минулої, а теперішньої мовної окупації.
«Зелене світло» для українофобів
Прихід до влади команди Зеленського, чимало російськомовних українофобів сприйняли це як свій реванш і почали знову піднімати теми скасування квот та російської як другої державної мови. Присутність в правлячій партії «Слуга народу» таких одіозних русофілів як Бужанський, Дубінський, Брагар та інші, лише заохочує антиукраїнські випади та провокації. В Україну повернулися одіозні соратники Януковича Андрій Портнов та Олена Лукаш, які прямо закликають до насильства над учасниками Майдану. Але вони ж лише користуються правом «свободи слова» і не порушують демократичних норм — стверджують у владі.
Проросійські телеканали Медведчука та Рабіновича пропагують «мир» закликаючи українців до капітуляції, а по «112» каналі транслюють виступи проросійського пропагандистського шоу «Кролики», які висміюють українців та знущаються з українських національних традицій, патріотизму та національних почуттів, зображаючи українців «тупими хохлами» і «салоїдами». Після революції «Кролики»-малороси, які відверто спекулювали російською політичною пропагандою, видаючи її за «гумор», виїхали до Москви, але після приходу до влади Зеленського знову повернулися давати концерти в Україні. І хоча минулого місяця на Київщині малоросійський дует «Кролики» не продали жодного квитка і ніхто з українців не забажав дивитися на сцені знущання зі свого народу за власні ж гроші, псевдо-коміків, які люблять висміювати «хохлів» почали показувати по телебаченню та медійно просувати рекламу їхнього «шоу» серед громадян. Позиція влади сьогодні не забороняє пропагувати українофобію, та й Зеленський, з почуття професійної солідарності, очевидно, не заважає колегам-комікам «жартувати».
Україна навіть на шостому році війни з Росією залишається найкомфортнішою державою для проживання росіян, оскільки жодна інша країна їм стільки ніколи не дозволяла. Хоча здавалося б за логікою, захищати й берегти країну, яка дала їм найбільше в світі прав та свобод і терпить їхню нахабність, мало б бути обов’язком кожного тверезого росіянина. Такого «раю на землі» для себе вони не знайдуть більше у жодній країні. Однак чимало росіян та російськомовних українофобів в Україні продовжують рубати гілку на якій так зручно сидять і плюють у криницю, з якої їм ще доведеться пити воду. А чимало з них досі чекає на «асвабадітєлєй».
Слідуючи тій самій позиції Грушевського, в сучасній Україні так само терплять українофобів, намагаючись врахувати і їхні інтереси, зберігати толерантність та демократичність. Кожна нова українська влада в гуманітарній політиці наступає на ті самі граблі, що й попередники, не бажаючи робити висновків з помилок минулих українських керманичів. Політика, яка в минулому вже призвела до поразки та втрати Української держави, сьогодні знову втілюється під гаслами «какая разніца какой язик, уліца ілі памятнік».
Валерій Майданюк, політолог, Вголос
