26 лютого виповнюється рік з дня проведення так званої «Амманської наради» предстоятелів та представників Помісних Православних Церков. На початку ця так звана «Амманська нарада» мала відбудитись у форматі Всеправославного собору, метою якого було вирішення «українського питання» – автокефалії Православної церкви України. Такі бажання провести саме «собор», а не «братську зустріч», представники РПЦ озвучували практично відразу після надання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Української Церкви. Та їм це не вдалось через низку канонічних причин. Спробуємо проаналізувати причини та наслідки цієї ганебної поразки дуету РПЦ і Кремля.
Вигадані канони
Найголовнішою перешкодою стало те, що згідно канонів і традицій Православної Церкви, скликати і проводити заходи подібного рівня є виключним правом і привілеєм Вселенського патріарха. Сам Вселенський патріарх таку московську авантюру похоронив ще у зародку, різко осудивши і охарактеризувавши її як «неканонічну ініціативу, яка підриває Вселенський престол». Після різких заяв з Константинополя стало очевидним, що Вселенський патріарх грати в цю кремлівську гру не збирається.
Це не зупинило Данилів монастир і там вигадали новий, небачений і нечуваний, канон чи принцип, згідно якого право скликати Всеправославний собор міг будь-хто із Предстоятелів Помісних Церков, згідно існуючого диптиху. Одними з перших таку думку озвучили в середовищі Московського Патріархату в Україні, зокрема протоєрей Микола Данилевич та митрополит Антоній (Паканич). Згодом у РПЦ намагались знайти такій ініціативі історичне та канонічне обґрунтування. Хоча об’єктивного підтвердження такої вигадки так і не знайшлось, Москва перейшла від слів до дій.
Пошуки предстоятеля на роль цапа-відбувайла
У Росії почали шукати жертву, яка візьме на себе відповідальність за проведення так званого «собору». Звичайно, Кіріл (Гундяєв) міг і сам оголосити про скликання такого псевдособору, проте це викликало б обурення в Православному світі і водночас відкрило справжні плани Кремля на цю авантюру. Тому церковна Москва у звичній манері хотіла звершити свої підступні плани чужими руками. Імовірно саме для цього голова зовнішньоцерковних відносин РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв) здійснив улітку 2019 року турне по Помісних Церквах. Та ім’я цієї жертви стало відомо лише восени того ж року. Але про нього трохи пізніше.
Цілком імовірно, що в РПЦ розраховували на підтримку своїх сателітів серед Помісних Церков, до яких відносили Александрійського та Антіохійського патріархів, які займають друге і третє місце в диптиху після Константинополя. За прогнозами багатьох експертів, підтримати кремлівську ініціативу і оголосити про скликання так званого «Всеправославного собору» міг Александрійський Патріарх Феодор. На таку думку впливали його минуле, пов’язане із РПЦ, та недавні теплі зв’язки з Московською Патріархією. Та не так склалось як гадалось, і на здивування багатьох очільник Александрійської Церкви у листопаді 2019 року визнав ПЦУ.
Цей факт неабияк розлютив російських церковників, який вони сприйняли «як ніж в спину». Водночас визнання Александрією, яка на той час стала третьою Церквою, яка визнала ПЦУ, змушувало єрархів РПЦ активізувати свої дії стосовно псевдособору. Згідно їх риторики, «расскол лишь усугибился», а отже «с ним нужно что-то делать». І того ж місяця стало відомо, що на цю російську авантюру погодився Єрусалимський патріарх Феофіл. Підчас своїх відвідин білокам’яної, зустрічі з Путіним та отримання грошової премії від Міжнародного фонду «Единства православных народов», патріарх Феофіл 21 листопада 2019 р. оголосив про своє рішення запросити Предстоятелів Православних Церков до столиці Йорданського Хашимитського королівства – Амману.
Не зважаючи на свою готовність підтримати РПЦ, очільник Єрусалимської Церкви у своєму слові чітко означив формат майбутньої зустрічі, назвавши її не «Всеправославним собором», а лише «братерською зустріччю в любові», мета якої полягала «соборно обсудить вопрос сохранения нашего единства в евхаристическом общении». Принаймні так передали його слова на офіційному сайті Московської патріархії.
Ширма для справжніх намірів Кіріла
Утім Москву мало цікавила православна єдність. Їх головною метою було перехоплення першості у православному світі. Турбота про втрачену єдність була лише ширмою, що приховувала амбіції РПЦ. Засоби і обґрунтування своїх планів Гундяєв зі своїми прибічниками також вдало замаскував. Зокрема, вони намагались підштовхнути Предстоятелів Помісних Церков визнати ПЦУ «розкольниками», а Вселенського патріарха – єретиком, через спілкування з тим ж «розкольниками». Така комбінація, на думку московитів, означала б що Вселенський патріарх більше не може займати перше місце у диптиху, отже, необхідно обрати на це місце іншого.
Для виправдання своїх дій російські єрархи і богослови наводили історичні приклади, коли єретиків, які займали Константинопольський престол, було осуджено і усунено від влади на Вселенських соборах. Хоча в історії дійсно були такі випадки, проте із усуненням від патріаршества певної особистості, сама Константинопольська Церква не втрачала свого місця в диптиху. Та й в документах Соборів не вказується, що хтось із учасників був проти такого положення.
Плани РПЦ переходили всі рамки розумного і дозволеного. Звичайно, що саме Вселенським Соборам належить уся повнота влади у Православ’ї і саме на них встановлювались диптихи. Як свідчить історія, кожного разу зміни у диптихах завжди спричиняли суперечки і непорозуміння. Тепер же Московська патріархія намагалась взагалі перекроїти загальний диптих по-своєму, перемістившись із п’ятого місця на перше. Беззаперечно, це спричинило би хвилю обурення, яке б дійсно могло розколоти Православ’я на тих, хто симпатизує Москві, і тих, хто сповідуючи вірність древній традиції, залишається із Константинополем.
Такі зазіхання на першість РПЦ упродовж тривалого часу обумовалося їхньою кількісною перевагою. Проте такі аргументи Москви нічого не варті для Православ’я. Адже кількість ніколи в історії Церкви не визнавалась якимось важливим доказом. Відомо багато прикладів, коли єретики кількісно переважали справжніх віруючих, проте це ніколи не було свідченням правильності їх позиції. Як тоді, так і тепер.
Окрім цього, амбіції Москви суперечать самому євангельському принципу, який озвучив сам Христос: «хто хоче бути першим, хай буде останнім». Також вони ідуть у розріз із історію християнської Церкви. Якщо місце першого звільнилось, то чому його повинен зайняти п’ятий за диптихом патріарх, а не, скажімо, той самий Александрійський, Антіохійський, чи Єрусалимський патріархи? Саме про ці Церкви згадується у Священному Писанні, саме тут з’явились перші християни, а в Єрусалимі проповідував сам Спаситель і зародилась Церква Христова.
Початок фіаско амманської авантюри
Зрозумівші усю підступність Данилового монастиря і проаналізувавши можливі наслідки такої ініціативи, Предстоятелі Помісних Церков почали один за одним відмовлятись від участі у «братській зустрічі». Кіпрський Архієпископ Хризостом різко засудив такі плани Москви і заявив, що «Московський патріарх ніколи не буде першим!». Навіть Церкви, які вважаються сателітами Москви, також відмовились від участі у цьому сумнівному заході. Зокрема, Антіохійський патріарх Іоан обґрунтував свою відмову бажанням уникнути посилення розбіжностей і “поглиблення розриву між братами”. Згодом про свою відмову оголосили Грузинська, Болгарська та інші Церкви.
Загалом із 15 визнаних Помісних Церков у цьому псевдособорі взяли участь шість Церков, з яких лише чотири були представлені предстоятелями (Єрусалимський Феофіл, Російський Кіріл, Сербський Іриней, Чеський Ростислав) та двома єпископськими делегаціями від Польської і Румунської Церков. По суті ніхто із впливових Церков не прибув на собор. Антіохійський, Александрійський, Румунський, Грузинський патріархи відмовились від участі у цій зустрічі. Загалом провал РПЦ відбувся ще з більшим розмахом, ніж очікувалось. Адже на зустріч в Аммані прибули лише традиційні представники і “прихильники” Москви. Ніякої несподіванки для аналітиків не сталось. Цей недособор став найбільш ганебною поразкою для Московського патріарха, який побачив свою реальну підтримку у Православному світі. Ані кремлівські гроші, ані вплив російських агентів у рясах не дала Москві втілити свої підступні плани у життя.
Коефіцієнт корисної дій цього заходу дорівнював 0,000%, адже в кінцевому результаті учасники не ухвалили жодного рішення. На офіційному сайті Московської патріархії у рубриці під голослівною назвою «В защиту единства РПЦ» уже майже рік висить жалюгідний «Пресс-релиз по итогам братской встречи Предстоятелей и делегаций Православных Церквей». Всю суть якого можна пояснити словами української приказки «говорили-балкали, сіли і заплакали».
Усі рішення «грандіозної події», якою РПЦ намагалась зробити цей захід, умістились у декількох абзацах, в яких стосовно України було вирішено, що «для исцеления и примирения необходим всеправославный диалог». Питання стосовно Македонії повинно вирішуватись «посредством диалога внутри Сербской Православной Церкви и при всеправославной поддержке», а відносно Чорногорії – «настоятельно призвали ее власти уважать и соблюдать основополагающие права собственности, в том числе права Церкви».
З огляду на такі твердження, складається враження, що учасники зібрання не роздумували про методи «востановления правосавного единства», а лише, за словами іншої української приказки, «переливали з пустого в порожнє». Цей псевдособор став лише констатацією наявних позицій і декларуванням марних надій. Одна із яких відобразилась у рішенні делегатів «собраться как братья, предпочтительно до конца этого года, чтобы укрепить дружеские связи молитвой и диалогом». Рік минув, а ці «братья» так і не зібрались. Більше того, декого з них, а саме Сербського патріарха Іринея вже немає на цьому світі, а сам ініціатор, Московський патріарх Кіріл, уже майже рік перебуває на самоізоляції. Напевно, ніхто із Предстоятелів так довго не знаходився у такому стані.
Малоймовірне продовження
Таким чином афішований псевдособор не приніс бажаних результатів. Незважаючи на заяви російських церковних рупорів про «продовження» подібних зібрань, саме продовження з кожним днем стає малоймовірним. Це зібрання принесло лише фінансові та репутаційні втрати його російським інціаторам, що відбились ще на втраті довіри російської влади до самої РПЦ. Хотіли нашкодити Вселенському патріарху, а нашкодили самі собі. Як каже народна мудрість: «не копай яму ближньому, бо сам в неї впадеш».
Саме в цій ямі зараз і перебуває Московська патріархія. Утім із неї рано чи пізно потрібно буде вибиратись. Виникає логічне запитання: яким чином?. Таких методів, з огляду на риторику російських церковників та інсайдерську інформацію, є два. Один з них полягає в бажанні українській філії Московського патріархату і надалі лишатись у лоні РПЦ, і битись за це до останнього солдату, чого притримується тандем Паканича і Новинського. Або ж надати тій самій філії так звану «гібридну автокефалію», про яку дедалі частіше говорить активне крило російської Церкви.
Є ще третій варіант, який зводиться до формули миру, яку озвучив диякон Андрєй Кураєв, якого сама РПЦ нещодавно позбавила сану. Ця форма полягає в наступному:
а) членство в так званій Московській Церкві не вважається державним і політичним злочином;
б) членство в ПЦУ не вважається канонічним злочином.
Виходячи із цієї формули ПЦУ та РПЦвУ необхідно визнати власні Таїнства, що поки малоймовірно. Поки реалістичні лише два шляхи: або лишатись в теперішньому статусі, або надавати все ту ж «гібридну автокефалію». Перше за останні 30 років показало свою недостатність, а після отримання Томосу і бездієвість. Друге – неможливе з огляду на той самий Амманський псевдособор, на якому було означено, що «дарование автокефалии тем или иным Церквам, должны решаться в духе всеправославного диалога и единства и на основе всеправославного консенсуса».
Нещодавно експерти висловили думку, що надання цієї «автокефалії» може відбутись на архієрейському соборі РПЦ, який має відбутись восени поточного року. Такий перебіг подій заведе церковну Москву в ще більш глухий кут. Адже, по-перше, це суперечить позиції самої РПЦ, яку вони дублювали в Аммані. По-друге сам архієрейський собор не вправі вирішувати такі питання. Дарування такої автокефалії належить до компетенції Помісного собору, про це єрархи РПЦ заявили ще у 1992 році, відповідаючи на прохання УПЦ МП про дарування повної незалежності, і це ж прописано у Статуті Московського патріархату: «принимает решения, относящиеся к предоставлению автокефалии, автономии или самоуправления частям Русской Православной Церкви» (Глава 5, пункт Б).
Над подібними сценаріями можна довго дискутувати. Проте всі вони апріорі приречені на поразку, як і будь-які сподівання про «Амман 2.0». Минулий рік це яскраво засвідчив. Жодна Помісна Церква не підтримала цей псевдособор, натомість відбулось визнання ПЦУ з боку древньої Церкви Кіпру.
Єдиним вірним варіантом виходу із цієї ситуації є лише визнання ПЦУ збоку Російської Церкви, яке рано чи пізно відбудеться.
