23 січня один із спікерів РПЦвУ протоєрей Микола Данилевич на своїй сторінці у Facebook опублікував свої роздуми, «не як офіційний представник Церкви, а як простий громадянин України, ніби як спостерігач за державними і церковними процесами в Україні», на тему «Щоб соборність стала реальністю. День Соборності і Церква».
У своїх роздумах панотець хотів дати собі відповідь на питання що заважає єдності українців. На думку Данилевича, загрозою для єдності українців є закон про перейменування так званої «УПЦ МП» та політична ідеологія ПЦУ та її прихильників. Не окупація Криму, не війна на Донбасі, не дії агресора Росії головні загрози для української соборності, а саме так звані «дискримінаційні» закони і Православна Церква України.
Спробуємо розібратись із цими визначеннями «простого громадянина України і спостерігача за державними і церковними процесами».
На думку Данилевича, закон про перейменування «УПЦ» на РПЦвУ «руйнує саму можливість національної єдності \ соборності». За його словами, завдяки цьому закону вірян РПЦвУ «хочуть маркувати або неформально оголосити ворогами чи людьми другого сорту у свої власній країні, приписавши їх до РПЦ чи до РФ». Утім, хто саме хоче «маркувати» цих людей спікер РПЦвУ не пояснив. Проте він чітко і дав зрозуміти чому його структура і він особисто так бояться цього закону: «в суспільній свідомості цей закон працюватиме просто: Росія – ворог; значить все, що пов’язане з Росією є ворожим; значить, РПЦ – також ворог; відповідно, РПЦ в Україні – також ворог».
Нарешті, від отця Миколи пролунав хоч один адекватний і вірний меседж. Проте краще було б поширити його не у фейсбуці, а в канцелярії Онуфрія, і нарешті покинути лави Московського Патріархату, і тоді питання із перейменуванням відпало саме собою. Проте для спікера, чи вірніше спостерігача за церковними і державними процесами, це питання надто важке, легше продовжувати маніпуляцію свідомістю суспільства.
Тому далі «простий громадянин України» розповів, що, згідно цього закону, їх вірян, які «говорять українською, співають українських пісень, колядок, платять податки, служать в армії» «фактично вимушують називатися “росіянами в Україні”, належати до міфічної «РПЦ в Україні»». Така думка є відвертою неправдою, адже нікого не намагаються називати росіянами в Україні, навіть і після прийняття згаданого закону. Згідно з українським законодавством, в Україні зберігається свобода совісті та віросповідань, і тому всі, хто бажатимуть належати до РПЦвУ так в ній і залишаться.
В Україні існують різні конфесії, проте їх прихильники називаються відповідно назви конфесій, а не народів в яких вони поширені. До прикладу можна згадати і ту ж Ставропігію Вселенського Патріархату в Україні, до неї ходять такі самі українці, як і до ПЦУ, але від цього їх не називають греками в Україні. Проте сама ж Ставропігія не соромиться визнавати своєї конфесійної приналежності, на відмінно від РПЦ. Причина цілком зрозуміла для багатьох свідомих українців. Як зрозуміла і самому Данилевичу, про що він і говорить у своїх роздумах «Я розумію, чому це потрібно і в чому користь для ПЦУ».
Проте про цю користь отець Микола так і не розповів, а користь полягає в тому, що більша частина прихожан РПЦвУ після цього закону зрозуміють, що упродовж 30 років колеги отця Миколи по всій Україні їх систематично обманювали мантрами про «Українську Церкву» та вигадану «канонічність», що неодмінно призведе до того, що ці свідомі громадяни України покинуть цю церковну організацію.
А поки цього не сталось представники РПЦвУ намагаються всіляко дискредитувати цей закон, як це робить і сам отець Микола у своїх роздумах, вдаючись до відверто спотворення фактів, кажучи, що «закон ніби говорить: вони вороги». Такими меседжами «простий громадянин Данилевич» намагається перекласти провину священноначалля РПЦвУ на простих вірян, і водночас викликати озлоблення у самих вірян до українського законодавства і влади, яка нібито робить їх «ворогами».
Також «простий громадянин» вкотре наголосив, що його релігійна організація знаходиться і на території Донбасу і, що найцікавіше, «місцева сепаратистська влада за ці роки не перейменувала УПЦ». Виникає логічне запитання «Чому так звана УПЦ може вільно звершувати своє служіння на окупованих територіях, в той час, як громади ПЦУ терплять відкриті гоніння і утиски як на Донбасі, так і в Криму?» Можливо тому, що політична ідеологія цієї організації не шкодить і не суперечить ідеології «сепаратистської влади». Проте про власну ідеологію «спостерігач» не розповів, однак розповів про шкідливу ідеологію ПЦУ, яка «небезпечна для української соборності».
На думку Данилевича «ідеологія, яку пропагує в політичному плані ПЦУ і її симпатики, шкодить єдності і соборності країни. Ця ідеологія руйнує саму можливість консолідації нації. А тому від цієї ідеології слід відмовитися. Держава не повинна підтримувати її. Бо ця ідеологія веде до постійних конфліктів, конфесійного і громадянського протистояння. Слід це все міняти. Слід говорити про інклюзивні речі, шукати об’єднавчі ідеї, а не ексклюзив на зразок “хто не скаче, той москаль”».
Насправді дивно чути від священнослужителя, проте, що ідеологія Православної Церкви України шкідлива для України, в той час, як його релігійна організація навіть не привітала українців, і не провела жодного богослужіння з нагоди Дня Соборності.
Взагалі в чому ж шкода «ідеології ПЦУ»? Православна Церква України неодноразово заявляла, що має чітку державницьку позицію, яка проявляється в любові до своєї Батьківщині, молитві і дієвій допомозі воїнам, тощо. Якщо це шкодить соборності України, то хочеться запитати в отця Миколи «Яку ж тоді ідеологію потрібно використовувати заради «консолідації нації»»? Ідеологію «руського міра», або ту яку пропагує РПЦвУ? Для якої російське «побєдобєсія» більше за День соборності, чи Роковини революції гідності або голодомору, чи будь-яке інше українське свято?
Цілком очевидно, що як для «спостерігача за державними і церковними процесами» Данилевича так і для всієї РПЦвУ необхідно залишити все як є, а точніше як було за часів благополуччя РПЦвУ, «хоча б тому, що немає іншого виходу. Альтернатива – конфлікти, розділення, напруження, протистояння». Так звані «об’єднавчі ідеї» за словами «простого громадянина Миколи Данилевича» це змиритись із існуючими роздільними лініями, але «залишити ці згадані роздільні лінії там, де вони зараз є, і не виносити їх на загальнодержавний рівень, ще й закріплюючи їх в державних законах».
Єдине, що може спасти українську єдність, на думку отця Миколи, це скасування закону про перейменування РПЦвУ, адже саме завдяки цьому, люди зможуть «відчути себе повноцінними громадянами, які б вірили в Україну, і спільно будували б націю. Лише тоді День Соборності України буде не лише черговим державним святом, часто далеким від пересічної людини, а може стати реальністю, близькою для кожного громадянина».
Таким чином ознайомившись зі змістом цих роздумів стає очевидними, що це ніякі не роздуми «просто громадянина чи спостерігача за церковно-державними відносинами», а чергова порція маніпуляції свідомістю українців від російських церковників.