Часто трапляються люди, які авторитетно заявляють якусь небилицю, а коли їм наводиш докази, що все не так, бояться відступити назад і далі товчуть порожнє в пустому. От, наприклад, один унікум вирішив довести, що в росіян теж є коляди. А це дурня.
Росіяни – єдиний слов’янський народ, який не має своїх коляд. І лише на початку ХХ ст. було створено кілька авторських та перекладних коляд, які ви легко відшукаєте в Інтернеті. Однак народ їх ніколи не виконував, а ближче до Нового року росіяни співали “овсени”, які нічого спільного з колядками не мали.
Я розумію, що така інформація може викликати у декого обурення, тому пошлюся на авторитети. “Краткая литературная энциклопедия”: “КОЛЯДКИ — святочные народные песни. К. широко распространены у украинцев, в меньшей мере у белоруссов, у русских встречаются сравнительно редко и то большей частью в виде так наз. “виноградья”, т. е. в виде величальных песен с традиционным припевом: “виноградье, красно-зелено мое” (колядки у русских повидимому вытеснены вследствие особо сильной борьбы с ними церкви и правительства)”.
“Энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона”: “Коляда – цикл народных рождественских праздников, игр и песен. Малорусская колядка…. примыкает к малорусскому же узкому значению слова Коляда. Слово К. происходит от греческого καλάνδαι и латинского calendae и встречается у всех народов, находившихся под прямым или косвенным влиянием Рима”.
Те саме стосується щедрівок, їх теж у Росії не знали: “Вне пределов Белоруссии и Малороссии нет и термина щедривка или ему соответствующего. Лучшие колядки сохранились в Галиции у карпатских горцев”.
Але далі у тому ж словнику натрапляємо на фразу: “Великорусские колядки сравнительно редки”. Ага! Втішиться хтось. Таки є! Ну, що ж беремо книгу “Поэзия крестьянских праздников” (1970), де опубліковані російські обрядові пісні, і переконуємося, що колядували в Росії лише у прикордонних з Україною областях, там, де жили українці – на Кубані, Курщині, Вороніжчині – та й коляди ці були українські. Ось приклади.
Ходя-походя месяц по небу
Святый вечор добрым людям.
Клича-поклича зарю за собой…
А ось щедрівка з Вороніжчини:
Як на ричци, на Ордане…
Припев: Щедрый вечер, добрый вечер,
Добрым людям на здоровье.
Божия Матерь ризы брала…
Она брала, тай махала,
Тай на калынку позакидала.
Де ж взялися ангелята,
Взяли ризы та на крылята,
Понесли ризы по пид небесамы,
Та врата Божьи щей отворылись,
Та вси святые поклонились.
“Толковый словарь Ушакова” стверджує: “Коляда – рождественский обряд, преим. на Украине, сопровождающийся песнями и обходом соседей (теперь исчезнувший)”. Ну, бо це за совєтів писалося.
А от, що писали до революції. “Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка (Чудинов А.Н., 1910): “КОЛЯДА – святочный обычай в Малороссии ходить по домам и приветствовать хозяев с праздником”.
“Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка” (Павленков Ф., 1907): “КОЛЯДА – святки в Малороссии и Белоруссии”.
Як бачимо “коляда” – навіть не належить до російської лексики.
Така сумна правда не одного щирого російського патріота гнітить. Ось і якась панна на своєму ЖЖ зі смутком повідомляє: “То есть таки да, таки русских колядок в собственном смысле слова, наверное, практически нет”.
Не було й свята Різдва такого, як в Україні, і не було Святвечора. “Энц. словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона” повідомляє: “Благосклонное внимание богов, с языческой точки зрения, обуславливалось надлежащим их угощением, жертвоприношениями; отсюда обрядовое употребление хлеба, каши, но особенно свиньи… Последнее поверье приводит нас к культу предков, который рельефно выступает в рождественской обрядности Малороссии и Белоруссии. В “свят вечир” (канун Рождества) вечерний ужин, состоящий в Лубенском уезде, главным образом, из кутьи (ячная, изредка пшеничная) и узвара (отвар сушеных плодов), имеет семейный и в частности поминальный характер”.
Святвечір російською мовою звучить кумедно: “святый вечор”, бо скалькований з української мови, а переважно “сочельник” – от соченя — лепёшки на конопляном масле, которые пеклись на Рождество, а из теста делались маски, через которые смотрели на прохожих и по их наружности судили о будущем.
