Духовний Фронт продовжує розбиратися в подіях, що відбуваються навколо можливої «наради» Предстоятелів Помісних Православних Церков в Йорданії щодо «українського питання».
Найбільше «проблемою української автокефалії» переймається РПЦ, тому всіляко намагається, простою мовою, «відігратись». Саме для цього російські церковники і підбурили Єрусалимського Патріарха піти на відверто неканонічний крок і взяти на себе ініціативу проведення цього зібрання. Канонічною така зустріч не може бути апріорі, адже всупереч багатовіковій усталеній традиції подібні заходи організовує Вселенський Патріарх, який, безпосередньо, запрошує до участі в них інших Предстоятелів.
Російські богослови намагаються спростувати це правило. Їх аргументи зводяться до того, що в історії Православної Церкви Вселенські собори скликав Константинопольський імператор, а не Константинопольський Патріарх. Доказ, начебто, вагомий, проте не об’єктивний. Якщо уважно дослідити історію Вселенських соборів, то факт скликання їх імператором був лише кінцевою точкою у вирішенні суперечки. Як зазначають більшість християнських істориків, Константинопольський імператор у багатьох випадках виступав як «примиритель». Можна припустити, що завдяки імператорській підтримці можна було упевнено розраховувати на присутність обох сторін виниклої суперечки. Щось на зразок того, коли діти одних батьків посварились між собою і не можуть дійти згоди, відповідно батьки у цій суперечці виступають примирителями для обох сторін.
Така участь імператора у церковних справах обумовлювалась тодішньою церковно-політичною ситуацією у Візантійській імперії, де не існувало більшовицького декрету «про відокремлення Церкви від Держави», а церковно-державні відносини будувались на принципі «Симфонії». Згідно якого Церква і суспільство і, зокрема, світська і церковна влада знаходилися в стані згоди (гармонії) і співпраці (синергії), по аналогії з Божественною і людською природою, божественною і людською волями в Ісусі Христі, «нероздільно і незлитно». Не зважаючи навіть на таку взаємодію, у багатьох випадках сам імператор не брав участі у засіданнях Соборів, хоча інколи вважався «почесним головою Собору». Утім імператор підписував соборні рішення. Здебільшого головували на соборі Константинопольські Патріархи. Вони ж і виконували роль і організаторів і модераторів соборів, які інколи могли тривати декілька місяців.
Постановами окремих Соборів було визначено особливий статус Константинопольської кафедри. Зокрема, на IV-му Вселенському соборі було ухвалено рішення про першість Константинопольської Церкви, що відображено у 28-му правилі — каноні Церкви, як люблять наголошувати у РПЦ, який до сьогодні залишається незмінним і загальнообов’язковим для усієї Православної Церкви.
Візантійського імператора, як і самої імперії не існує уже впродовж декількох століть, а канон залишається незмінним. Саме завдяки цьому правилу і встановилась багатовікова традиція, коли Предстоятель Константинопольської Церкви, як перший серед інших Предстоятелів, організовує і скликає загальноцерковні зібрання, тобто Синаксиси, Собори тощо.
Таке право жодного разу, упродовж довго часу, не було спростовано Московською Патріархією. Сама РПЦ брала участь у практично всіх нарадах і зібраннях, які організовував Вселенський Патріарх, чим фактично визнавала його першість і відповідне право проведення подібних заходів. Це право Вселенської Патріархії було підтверджено на Всеправославному соборі 2016 року, який відбувся на Криті. Тому Москва всіляко намагалась зірвати цей собор, адже своєю участю в ньому, вона би остаточно визнала право скликання Всеправославних соборів за Вселенським патріархом.
Але навіть факт саботування РПЦ і частиною Церков цього собору не применшив його статусу. В історії також не на всіх Вселенських соборах були присутні делегації, чи Предстоятелі виключно усіх Церков, проте рішення Вселенських соборів були загальнообов’язковими для усієї Церкви. Так само як обов’язковим лишається правило про першість Константинопольської кафедри, і відповідно обов’язковою лишається традиція про скликання Всеправославних зібрань Вселенським Патріархом, яка власне, і ґрунтується на цьому правилі.
І поки це правило не скасоване, його повинні дотримуватись усі Церкви, включно із РПЦ. Для скасування цього правила сам Вселенський Патріарх повинен скликати відповідний Всеправославний собор чи хоча б нараду Предстоятелів. Примітно, що сама Московська Патріархія жодного разу під час попередніх Всеправославних зібрань чи нарад не оскаржувала такий привілей Вселенського Патріарха. Лише тепер, коли Москва зазнала доволі сильного удару по власному самолюбству, відбуваються спроби перехоплення першості у Православному світі. Такі амбіції живуть в РПЦ не одне століття, але активізувались вони саме зараз. І ця активність пов’язана далеко не із піклуванням про єдність Православної Церкви, а із вищезгаданим самолюбієм РПЦ.
Зараз Російська Церква вважає, що Константинополь навмисно наніс її доволі відчутного удару, тому і намагається якось помститися Вселенському Патріарху Варфоломію, а в його особі – всьому Константинопольському Патріархату. Фактично, у Даниловому монастирі готують непросто «удар у відповідь» по Константинопою, а по всьому православному світу.
Констинопольський Патріархат, надавши Томос про автокефалію для ПЦУ, не зробив нічого антиканонічного. Своїми діями Патріарх Варфоломій уперше за більш ніж півтисячну історію РПЦ публічно викрив її у відвертій брехні, в якій вони звикли жити. Якщо уважно подивитись історію, то явно побачимо, що РПЦ не є спадкоємницею Древньої Київської митрополії, тобто славнозвісної Руської Церкви. Історію і славу древньої християнської Держави Русь та її Церкви Москва нагло привласнила собі, а потім незаконно анексувала саму Київську митрополію. Проте для РПЦ дуже важливо мати у своїй історії і в своїй юрисдикції Київ. Адже без Києва РПЦ автоматично позбудеться своєї «історії» і своїх необґрунтованих претензій на першість у Православ’ї, що базується на неправді. Тепер же цією неправдою Москва хоче захопити увесь Православний світ.
Автокефалія ПЦУ страшна для РПЦ не лише втратою парафій, а втратою їхньої ідентичності, яку вони самі собі вигадали, незаконно привласнивши чуже. Сама РПЦ в особі її очільника Патріарха Кіріла своїми прагненнями провести «нараду» в Йорданії вже перейшла рубікон, і фактично прямує до скоєння ще більшого злочину не лише в сучасній історії, але і в усій церковній історії. Колись вони відібрали спадщину Русі, а тепер хочуть незаконно привласнити спадщину Візантії. Утім варто пам’ятати, що усім керує Господь…
