«Іди, мій народе, ввійди до покоїв своїх і свої двері замкни за собою, сховайся на хвилю малу, поки лютість перейде!». Ці слова пророка Ісаї, які він написав у 9 столітті до нової ери, напрочуд гарно висвітлюють події в Україні на початку березня. Разом із народом замкнули двері й релігійні громади. Хоча наразі богослужіння відновили, але обмеження залишаються — на невизначений час.
Ми поговорили зі священнослужителями православ’я, юдаїзму, ісламу та вірянином протестантської церкви про те, як коронавірус змінив релігію, чи стали люди більше вірити в Бога та яким повинно бути майбутнє релігійних громад після карантину.
«Бережіть себе, щоб Богу було легше берегти вас»
Це улюблена приказка Олександра Духовного, головного рабина України та Києва громад прогресивного юдаїзму. Нею він послуговується у служінні та повсякденному житті. Рабин розповідає, що в юдаїзмі турбота про своє життя стоїть на першому місці. Піклуючись про власне життя, ми дбаємо й про інших.
28 вересня минув день спокути гріхів, Йом-Кіпур, юдеї його називають Субота Субот. Усі служіння (а їх було всього 5 протягом 25 годин) транслювали наживо. Загалом Київська громада почала трансляції всіх своїх служінь ще два роки тому, пам’ятаючи про літніх людей і хворих, які не можуть прийти.
«Синагога має три функції: дім молитви, дім навчання і — найголовніша — дім зібрання. Пандемія не дозволяє нам зараз реалізувати цю третю функцію. Однак у 21 столітті є дуже багато способів спілкування та виявлення турботи, ми знайшли нові засоби, щоб донести своє слово», — говорить рабин Олександр.
Після карантину громада планує поєднувати два формати — реальний і віртуальний — постійно.
«Не треба спокушати Бога», — говорить Павло Худ, заступник декана суспільних наук Українського католицького університету, священник Української греко-католицької церкви. І додає: якщо ви вже прийшли до храму, то треба особливо ретельно дотримуватися дистанції, носити маску, мати чисті руки. Це спосіб показати адекватність віри.
«Можна, звісно, сказати, що Бог мене захистить, я не захворію. Проте я вважаю, що це радше зловживання довірою до Бога. Пасок в автомобілі — це про те, що Бог захистить, і вакцинація — про те саме. Тому не треба сподіватися, що з хмари зійде старий Бог, почаклує — і ви не захворієте. Бог дав людині розум, ним варто користуватися», — зауважує Худ.
Богослужіння в храмах УГКЦ як відбувалися, так і відбуваються. Можна радше говорити про те, що тепер завдяки технологіям вірянину не обов’язково бути в храмі, аби взяти участь у службі. Можна молитися вдома, долучатися до онлайн-трансляцій.
«Який вигляд мали зібрання християн у часи після Ісуса? Вони збиралися разом на «ламання хліба» й згадували Ісуса Христа: те, ким він був, що робив, про що говорив. Це було переосмисленням віри», — говорить Худ, згадуючи «агапа», або «вечерю любові». Наразі ця давня традиція відновилася, люди збираються перед монітором і за допомогою інтернету читають та обговорюють Святе Письмо.
На думку архімандрита Кирила Говоруна, богослова, професора університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі, «вечеря любові» — це форма колективної релігійності, яку карантин не порушив. Архімандрит додає, що коронавірус — нагода повернутися до справжньої християнської традиції, яка нині потерпає від фундаменталізму. Це ті релігійні рухи, які, серед іншого, заперечують пандемію та ігнорують поради лікарів.
«Такі випробування, через які ми проходимо зараз — це спосіб серйозніше, уважніше поставитись до своєї традиції. Змінити не її, а власне розуміння. Це стосується не лише православного християнства, а й інших релігій», — каже Кирило Говорун.
Наприклад, зі Старого Заповіту зрозуміло, що в ті часи існувало багато заборон, але вони були покликані охороняти людину від побутових загроз, оскільки не всі мали засоби особистої гігієни, не існувало холодильників. У ситуації, коли ізраїльтяни йдуть пустелею і Бог обіцяє їм харчування на щодень, є одна вимога — вони не можуть зберігати до завтрашнього дня страви, даровані на сьогодні. Досить несподівана і, на перший погляд, необґрунтована вимога. Проте за таких умов — велика кількість мандрівників і відсутність можливостей зберігати їжу — недотримання цього правила могло привести до антисанітарії та масових смертей. Тому така заборона мала цілком практичний сенс.
«У неї є й глибше призначення — вибудовувати довіру до Бога», — додає Павло Худ.
Богослужіння та причастя онлайн
Одна з релігійних практик, яка під час карантину викликала жваве обговорення навіть у тих колах, які не відвідують церкву — це причастя (євхаристія). Зазвичай вона відбувається так: люди приходять до церкви, священник виносить чашу та з ложечки дає вірянам хліб і вино. Зараз ця практика негігієнічна, бо є потенційним розповсюдником хвороби. Тому від початку пандемії причастя роздають людям у руки.
Кирило Говорун каже, що такий спосіб насправді є давньою практикою 10-11 століття, яка була загальною для християнства, зокрема православного. Щодо «хайпової» ідеї перевести причастя в онлайн відповідь архімандрита однозначна: «На мою думку, така форма причастя не має підстав ані в християнській традиції, ані в богослов’ї».
Віктор Маринчак, священник Православної церкви України, настоятель храму Іоанна Богослова в Харкові, говорить, що наразі вони шукають інші способи здійснення євхаристії — аби якнайменше піддавати загрозі здоров’я вірян. Причастя можуть викладати на тацю або використовувати одноразові ложечки. Також у храмі забороняють цілувати ікони, хрести, Євангеліє, руку священнослужителя, щоб не поширювати інфекцію.
Загалом, на думку отця Віктора, коронавірусні заборони суттєво не змінюють релігію. «Змінюється лише форма або храмовий етикет», — каже він.
Натомість отець Віктор досить скептично ставиться до думки, що онлайн-трансляції можуть повністю замінити живі служби. У храмі Іоанна Богослова ще до початку карантину транслювали богослужіння та проповіді, але нині це вимушена ситуація. «Як би добре не була організована трансляція — це завжди дуже велика дистанція, насправді ти не береш участі в тому богослужінні. Лише спостерігаєш за ним. Це сурогат», — каже Віктор Маринчак.
Чому не можна молитися з тими, хто на іншому березі
Схожої позиції дотримується й муфтій мусульман України, шейх Саід Ісмагілов. Він розповідає, що в ісламському світі задовго до пандемії коронавірусу з найбільших мечетей світу (Мекки, Медіни, Стамбулу — так само як і з місцевих київських храмів) транслювали молитви й проповіді — в інтернеті або за допомогою телебачення.
Але робили це винятково для того, щоб можна було подивитися. Неможливо молитися через телетрансляцію чи інтернет — в ісламі це заборонено. Вірянин має перебувати під час молитви там, де вона здійснюється. «Ще середньовічні богослови казали: якщо люди моляться на одному березі ріки, не можна з ними молитися, перебуваючи на іншому, навіть якщо ти їх бачиш і чуєш. Потрібно перейти й приєднатися до них», — каже Ісмагілов.
В ісламі, як і в інших релігійних громадах, через пандемію сталося багато змін. Наприклад, цього року був дуже суттєво обмежений хадж (паломництво) до Мекки. Саудівська Аравія допустила до хаджу лише тисячу осіб, які на той момент вже були на території країни. Ісмагілов порівнює, що в попередні роки хадж здійснювали до 3 мільйонів людей.
У священний місяць Рамадан були великі обмеження майже по всьому мусульманському світу: зачинили мечеті, люди молилися вдома й навіть не відвідували спільні вечері після завершення дня посту — так звані іфтари.
Проте, як зазначає Ісмагілов, багато залежить від обмежень, які діють у конкретній країні. Наприклад, деякі держави вимагають дотримання дистанції, інші — обмежують кількість людей, які можуть зайти до мечеті. В Індонезії, найбільшій мусульманській країні світу, під час пандемії мечеті не зачиняли зовсім, але вимагали обов’язково бути в масці й дотримуватися дистанції. «Коли я дивився трансляції з Індонезії, то бачив, що в мечеті люди сидять, як на шаховій дошці — між ними були великі квадрати по два метри», — додає він.
Муфтій вважає, що насправді пандемія ніяк не змінить релігію, зокрема іслам: після того, як відкривають мечеті, люди вертаються й задовольняють свої релігійні потреби — так само як і раніше. «Коронавірус — це не перша пандемія, з якою зіткнулося людство. До неї були епідемії чуми та холери. І щоразу, коли їх долали, люди поверталися до свого релігійного життя, ніби нічого й не відбулося», — говорить Ісмагілов.
«Цифровий» протестантизм
Зовсім інший погляд на ситуацію мають протестанти. Олексій Гордєєв, автор книжки «Церква на Майдані», говорить, що для протестантизму віддалена релігійність є нормою і люди самі можуть вибирати місця для богослужінь. До цього надаються, наприклад, квартири — такий варіант чудово вкладається в стратегію боротьби з COVID-19.
Проте навіть серед протестантів не всі готові до нової реальності. Дехто вважає, що карантинні обмеження — це виняток із правил. «Це відбувається тому, що, на відміну від історичних церков, у протестантизмі локальні церкви більш незалежні одна від одної, жорсткої ієрархії немає. Єдиний тиск на пастора, який не дослухається до рекомендацій — моральний», — каже Гордєєв.
Він додає, що в разі другого локдауну протестантські богослужіння легко повністю перейдуть в онлайн-формат — уже є цифрова інфраструктура. Усе тому, що протестантизм в Україні одним із перших почав використовувати інтернет, соціальні мережі, месенджери, доповнену реальність. Олексій Гордєєв вважає, що треба й надалі це розширювати, тим паче, що зараз у світі популярне «цифрове богослов’я» — у ньому досліджують, як християнство (і протестантизм зокрема) може існувати й розвиватися в диджиталі.
«Особисто мене фізична присутність у церкві тримала в тонусі — простіше було думати про Бога, спілкуватися, обмінюватися думками, адже цьому сприяє фізичний контекст. Зараз, аби залишатися у формі, доводиться докладати більше зусиль: за мою увагу бореться не тільки трансляція богослужіння, але й діти, інтернет-месенджери, сусіди тощо», — ділиться Гордєєв.
Пандемія як шлях до Бога?
«Якщо для когось пандемія — спосіб увірувати, це нормально. Та це лише перший крок. Коли потрібно переходити на другий, третій рівень віри, але страх загрози вже спав, слабне й бажання вірити», — каже Павло Худ.
Отець Віктор Маринчак натомість вважає, що, як і будь-яке тяжке випробування, коронавірус загострює протистояння віри та невір’я. Для одних це привід поглибити свою віру, для інших — зневіритися.
Муфтій Саід Ісмагілов говорить, що епідемія в Україні ніяк не вплинула на релігійність — або навпаки, на секулярність: «У сучасному світі такі проблеми вже не впливають на ці явища. У середньовіччі під час епідемій усі люди бігли до церкви, мечеті, починали більше молитися. Зараз ми живемо в секулярну добу: одні люди звертаються до Бога, інші вірять, що він не потрібен, і покладаються на сучасну медицину».
До речі, про лікування. Архімандрит Кирило Говорун каже, що пандемія змінила людей: багатьом буде потрібна психологічна допомога, можливо, навіть клінічна психіатрична терапія. І церква тут має відіграти важливу роль, зокрема надаючи людям нові сенси та моральне полегшення.
На думку рабина Духовного, усі світові релігії повинні відповісти на чотири питання: як мені стати кращим чи кращою, як правильно жити, як слід молитися, що буде після смерті? Усі відповіді базуються на духовному висновку й духовній допомозі. Це функція священників, рабинів, муфтіїв, імамів. «Ми як посох, на який спирається людина у своєму пошуку. І сучасні засоби зв’язку не зможуть це повністю замінити», — каже рабин.
Схожу думку має й Олексій Гордєєв. Він бачить майбутню роль протестантизму в тому, щоб транслювати сенс життя, формувати спільноту, надавати психологічну й фізичну підтримку нужденним. Зміняться лише шляхи того, як це відбуватиметься.
Що релігійні спільноти можуть зробити вже зараз? Допомогти сформувати правильне ставлення до пандемії з огляду на свою віру в те, що життя не закінчується зі смертю тіла, а має довшу перспективу. Про це говорить Павло Худ: «Це не означає, що ми всі лягаємо й чекаємо смерті. Життя є цінністю, турбуватися про своє здоров’я дуже важливо. І там, де ми можемо запобігти хворобі профілактикою, це треба робити».
Коронавірус — миротворець?
Чи є підстави й надії вважати, що спільне лихо знизить градус напруги між різними конфесіями? Отець Віктор Маринчак розповідає, що ця пандемія нагадує йому часи Майдану, коли в одному місці для молитви збиралися і протестанти, і католики, і греко-католики, і православні, і мусульмани. «Колись мене обійняв протестантський пастор і сказав: “Я ніколи не думав, що буду перебувати поряд із православним священником, підтримувати його, приймати повністю те, що він каже, і разом із ним молитися”».
Архімандрит Говорун також сподівається, що напруження в стосунках між УПЦ МП та ПЦУ спаде й громади знайдуть більш мирні способи співіснування.
На думку муфтія Саіда Ісмагілова, довіра чи недовіра до релігійних інституцій буде зростати або зменшуватися через соціальну активність релігійних організацій. Він також згадує часи Революції Гідності та початку війни на Донбасі, коли довіра з боку населення до духовенства ставала сильнішою. І все через те, що релігійні інституції займали активну позицію в соціальному служінні, волонтерстві, доброчинності, у захисті людей.