Ілона Соколовська – головна редакторка You-Tube каналу «ВІЧЕ»
Є слова, які легко вимовляти зі сцени — під камери й оплески. А є слова, які важко сказати пошепки в російській колонії — бо за них карають. “Вірність”. “Совість”. “Україна”.
Протоієрей Костянтин Максімов, священник Української Православної Церкви з Токмака Запорізької області, уже майже чотири роки перебуває в російському ув’язненні. У 2024 році так званий “Запорізький обласний суд” окупаційної влади засудив його до 14 років колонії суворого режиму за обвинуваченням у “шпигунстві на користь України”. Рідні та ті, хто стежить за справою, вважають її політично мотивованою та сфабрикованою.
Втім, у цій історії важливе навіть не формулювання вироку, а те, що його пояснює. За словами близьких, отця Костянтина покарали за відмову співпрацювати з окупаційною владою; за небажання переходити до Російської Православної Церкви; за те, що він не поминав патріарха Кирила; відмовився отримувати російський паспорт; і публічно молився за Україну та її народ. Це не “політична поза” — радше межа, яку людина для себе проводить і не переступає.
Колонія
Сьогодні отець Костянтин перебуває у виправній колонії №10 міста Саратова. За словами родини, його стан здоров’я різко погіршився: подагра, сильні болі в суглобах, перенесений бронхіт без належної медичної допомоги, втрата зубів. Його мати — пенсіонерка — самотужки, з мізерної пенсії, намагається підтримувати листування й передавати посилки.
У таких деталях — буденний вимір війни. Не лише фронт, а й місця, де людину намагаються “зняти з радарів”: ізоляцією, браком лікування, невизначеністю, виснаженням родини. Саме тому листи з неволі важать більше, ніж будь-які гучні заяви: вони повертають імена і обличчя тим, кого система хоче перетворити на “номер”.
Лист, у якому чути головне
Ще у листопаді 2024 року, за словами рідних, отець Костянтин звернувся листом до свого Предстоятеля — Блаженнішого митрополита Онуфрія — з проханням клопотати про його обмін як цивільного полоненого і політичного в’язня. У вересні 2025 року мати записала публічне відеозвернення до керівництва УПЦ; про нього повідомляв YouTube-канал «Віче». – https://www.youtube.com/watch?v=CgkjoIzxmfU
Родина стверджує: за весь цей час жоден представник церковного керівництва з нею не зв’язався — ані зі словом підтримки, ані з поясненням, ані з реальною допомогою (принаймні такою, яку сім’я могла б відчути).
У січні 2026 року отець Костянтин написав чергового листа. Він не вимагає неможливого. Він питає про найпростіше — чи знають “свої” і чи є хоч якийсь знак присутності:
«Чуючи, як тут мусульмани і протестанти отримують листи підтримки з усього світу, я сподівався отримати хоча б якусь звісточку від свого Предстоятеля… Інколи з’являються думки, що ми справді нікому не потрібні й про нас забули…
У зв’язку з цим у мене виникає питання до свого Предстоятеля: Ваша Блаженство, а Ви знаєте, що я у в’язниці? Увесь цей час я сподівався почути від Вас слова підтримки, втіхи. Але у відповідь — тиша…
Прошу ваших молитов».
(ВК-10, м. Саратов, 19.01.2026)
Ці рядки болять саме тим, що вони стримані. Це не політичний маніфест і не інформаційна атака — радше людське запитання з-за ґрат: “чи я не зник для своїх?”
Де гоніння реальні, а де — зручні?
Ця історія ставить у незручне світло одну диспропорцію, яку в церковному середовищі часто намагаються не помічати. Ми регулярно чуємо, як ієрархи Української Православної Церкви на міжнародних майданчиках говорять про “гоніння”. Часто — дуже голосно, з апеляцією до свободи віросповідання. Проте, навіть після заборони РПЦ в Україні нікого не відправили у місця позбавлення волі за поминання патріарха московського.
Різниця між публічною дискусією про правові конфлікти (де можуть бути питання і до держави, і до церковних структур, і до процедур) та реальним переслідуванням з боку окупаційної влади — коли людину позбавляють волі за відмову прийняти окупацію та нав’язані нею церковні правила. У випадку отця Костянтина, за словами рідних, йдеться саме про друге.
І тут виникає не лише моральний, а й репутаційний ризик: коли найпомітнішими стають заяви про “гоніння” у ситуаціях, де проблеми пов’язані з українським законодавством, дисциплінарними або майновими конфліктами, — а історія священника, який у неволі саме за вірність Україні й власній Церкві, не стає предметом такої ж послідовної публічної адвокації.
Питання, які (на мою думку) вже неможливо обійти
Я не знаю всього, що робиться непублічно. Можливо, якісь кроки відбуваються тихо. Але якщо сім’я каже, що не має навіть елементарного контакту, тоді автор колонки має право поставити кілька прямих запитань — без ультиматумів, але й без самообману.
Чому тема “гонінь” звучить вибірково?
Чому вона найчастіше піднімається тоді, коли йдеться про конфлікти окремих кліриків з українським правом або суспільною реакцією, — і значно рідше тоді, коли є колонія, вирок, ізоляція і фактичне переслідування окупантами?
Чому історія отця Костянтина не стала міжнародним кейсом захисту?
Якщо є можливості комунікації з міжнародними релігійними й правозахисними середовищами — чому ця історія не звучить там системно? Де публічна вимога його звільнення? Де регулярне нагадування про нього як про цивільного полоненого?
Чому представники і симпатики УПЦ у США не говорять про нього вголос?
Чому в дискусіях про релігійні свободи та “переслідування” ця історія не стає центральною — як доказ того, що окупація карає за вірність Україні й відмову прийняти анексію?
Як поєднується теза “ми поза політикою” з відсутністю видимої підтримки свого священника?
Отець Костянтин, за словами рідних, проявив вірність насамперед церковній громаді та єдності Київської митрополії УПЦ, не прийнявши окупаційну владу і нав’язувану “анексію” під РПЦ. Якщо це не привід для пастирської присутності — то що тоді є пастирською присутністю?
І нарешті: що саме зроблено — і чому про це не можна сказати хоча б мінімально?
Навіть якщо багато чого не можна виносити в публічний простір, елементарні речі можливі: контакт із матір’ю, слово підтримки, чіткий сигнал, що людина не залишена.
Ці питання — не для того, щоб “побити”. Вони для того, щоб повернути реальність у фокус. Бо тиша в таких історіях дуже швидко перетворюється на вакуум, а вакуум завжди заповнює чужа інтерпретація.
Мінімум відповідальності — і мінімум людяності
У цій ситуації йдеться не про піар і не про політичні кампанії, а про мінімум пастирської й людської відповідальності:
- публічний знак підтримки (навіть короткий) — що священника не забули;
- системний контакт із родиною;
- зрозуміла комунікація щодо кроків із правозахисними структурами та державними механізмами щодо цивільних полонених;
- і просте “ми — з вами”, сказане вчасно.
Бо лист із колонії — це не “інформаційний привід”. Це нагадування про межу, за якою слова втрачають сенс. І про те, що справжня ціна вірності вимірюється не в пресрелізах, а в тому, чи залишає спільнота людину саму тоді, коли їй найтемніше.
А запитання з листа — дуже просте і дуже важке:
“Ваше Блаженство, а Ви знаєте, що я у в’язниці?”
Фінансову підтримку отцю Костянтину та його мамі можна надіслати на картку.
Реквізити:
Світлана Павлівна Максімова
4731 2196 1856 1710
