ПЦУ створювалась Вселенським патріархом як глобальний об’єднавчий майданчик для всіх православних України. Для цього за великою ікономією було відновлено всі хіротонії духовенства та єпископату УПЦ КП та УАПЦ. Практика показала, що ПЦУ не прониклась покладеною на неї надзадачею.
Тетяна Деркач
…Численні пастирі попсували Мого виноградника,
потоптали Мій уділ,
Мій улюблений уділ вони обернули на голу пустелю!
Обернули його на спустошення,
він при Мені у жалобі, спустошений, увесь край опустілий,
бо нікого нема, хто б поклав це на серце собі!…
Єремії 12:10-11
22-24 жовня має відбутись Синод Вселенського патріархату, на якому вчергове заплановано розглянути «українське питання». На кону – входження Першої кафедри православного світу в урегулювання відносин між ПЦУ, УПЦ і державою. Можна припустити, що Україна дала синодалам багато приводів для сумнівів, чи все так добре в Датському королівстві.
Цей синод дуже важливий для України: на Фанар збирається новий голова МЗС України переконувати патріарха в тому, що жодних приводів для занепокоєння немає, і навпаки, все дуже добре.
Але реальні події, які зараз розкручуються як маховик, лише протирічать таким заспокійливим запевненням.
Черкаський синдром
Як казав святий Григорій Палама, «слова спростовуються словами, але чим можна спростувати життя?». В ніч на 17 жовтня в Черкасах сталась епічна бійка за черкаський Свято-Михайлівський собор – кафедральний храм Черкаської єпархії УПЦ, яку колись очолював найбільший в УПЦ симпатик автокефалії митрополит Софроній. Тепер єпархію, на її біду, очолює невиправний адепт «русского мира» і професійний провокатор митрополит Феодосій (Снігірьов). Людина, чия релігійна та політична ідентичність сформувалась в Росії, обрала собі роль «стовпа канонічного православ’я», збираючи навколо себе довірливих вірян, щоб потім кидати їх «під танки». За що заслуженно отримав карні справи. Розуміючи, що це його остання гастроль, Феодосій йшов ва-банк, провокуючи суспільство та закликаючи паству до катакомб. Навіть судові засідання Феодосій використовував для маніфестацій, які мали цільову аудиторію в Москві. Напередодні бійки стало відомо, що Феодосій викинув з молитви за державу згадку про владу і військо. Такий демарш в умовах війни – публічний акт переходу на бік ворога, який не міг залишитись без суспільної реакції. Після обшуку поліції в єпархіальному управлінні, зокрема, робочому кабінеті Феодосія, знайшли стоси літератури типу «Проєкт Росія», що лише свідчить про його принципові погляди, які він підселяв своїм адептам.
Жодних симпатій особа Феодосія не викликає. Але не викликає співчуття чи розуміння і хвороблива, нав’язлива ідея ПЦУ відібрати у УПЦ всі храми, примусивши її вірян молитись по гаражах і підвалах. Не говорячи вже про спокусу використання в таких процесах капеланів, ветеранів та військових. В таких випадках посттравматичний стресовий розлад з проблеми і хвороби перетворюється на норму суспільної поведінки, і ті, хто не страждає на ПТСР, вимушені його імітувати, щоб «вписатись в колектив».
Треба мати на увазі, що бійка за храм сталась вже після набрання чинності Закону про афіліацію, але до тієї його стадії, коли громадам УПЦ почнуть видаватись приписи про усунення афілійованості з РПЦ. Це може свідчити про те, що противники УПЦ вже розуміють: Закон, як неодноразово і попереджалось, буде «чинний, але недіючий», тобто, не виконає в повній мірі своєї заявленої мети – умовно цивілізованим (секулярним) методом відірвати УПЦ від РПЦ. В цивілізований розвиток подій віриться все менше. А значить, попереду нас чекає епоха храмових війн. На жаль, у цих суто внутрішньоукраїнських війн є дуже негативний побічний ефект для всього вселенського православ’я.
З цієї історії випливає три вже абсолютно беззаперечних висновки:
1. ПЦУ взяло курс на знищення УПЦ, а не пошук форм будь-якого мирного співіснування або діалогу. Це брутальний вихід за межі завдань, наданих ПЦУ томосом.
2. В УПЦ немає іншого шляху (та й навіть вибору), як відновлювати повноцінні відносини з Вселенським патріархатом з перспективою переходу під його канонічну парасольку.
3. Вселенський патріархат постає перед непростим вибором: або відмовитись від будь-якого втручання в українську ситуацію (з усіма відповідними важкими наслідками), або взяти на свій баланс потопаючу структуру, теж свою доньку, яка має величезний антирейтинг в суспільстві (також з відповідними складними наслідками і ризиками).
«Битва ієрархів»
Дуже багатьом силам в Україні та за її межами дуже невигідно, щоб Вселенський патріархат відновив свою місію. А тому всі можливі рухи, пропозиції, сигнали одразу обростають купою конспірологічних теорій, інтерпретацій, маніпуляцій і дезінформацій.
Таким потужним сигналом уваги Вселенського престолу до України став серпневий візит патріаршої делегації у складі митрополитів Вініпезького та Пісідійського Іова, а також диякона Епіфанія Камʼяновича.
В російських (і деяких українських) джерелах цю ситуацію прийнято представляти як апаратну боротьбу двох впливових ієрархів Вселенського патріархату – очільника Американської архієпископії архієпископа Елпідофора та митрополита Халкідонського Емануїла, який безпосередньо опікується «проєктом ПЦУ». Логіка проста: членам патріаршої делегації за географічною ознакою малюють наближеність до Елпідофора, значить, це в його інтересах – підважити досягнення Емануїла в розбудові та просуванні ПЦУ.
Спростування такої конспірології лежить на поверхні: патріарша делегація фактично їхала в межах мандату синодальної комісії, створеної в 2023 році. Саме так сформульовано місію візітерів у вірчих листах Вселенського патріарха на серпневу поїздку: «Цими Патріаршими нашими листами сповіщаємо…, що доручаємо Вам … приїхати, як Патріарше Представництво, до Києва через те, щоб, з одного боку, виконати синодально постановлені відвідини тамтешніх церковних і державних установ та організацій та передати їм благословення та теплу зацікавленість Матері Церкви, з іншого боку, щоб передати вітання та побажання від Матері Церкви та від нашої Мирності з нагоди національного свята України, що святкується 24 серпня». Тобто, на формування комісії був синодальний консенсус, що значно перевищує апаратні можливості архієпископа Елпідофора. Відповідно, і вплив його потенційного опонента на синод дещо перебільшений.
Після візиту делегації та проведених нею переговорів з ключовими гравцями на вересневому Синаксисі Вселенського патріархату доповідачу з українського питання митрополиту Халкидонському Емануїлу, за інформацією редакції, не вдалось переконати слухачів, що ситуація не вимагає втручання Вселенського престолу і може бути унормована виключно силами ПЦУ. Стурбованість процесами поділяє до ¾ ієрархів Вселенського патріархату. Тобто, переводити цей кейс у площину апаратних інтриг всередині Вселенського патріархату можуть люди, для яких апаранта боротьба – і є мірило всіх церковних процесів. Патріарша делегація представляє не одного з «конкурентів», а власне Патріарха і синод.
УПЦ в зручниках у власних ультиматумів
Так сталось, що ключовим об’єктом, навколо якого сьогодні крутиться всеправославний конфлікт, стала УПЦ. Зраджена власною кіріархальною церквою, вона опинилась в багатошаровій облозі. На внутрішньому контурі її заблоковано ПЦУ, державою та суспільством, на зовнішньому її в заручниках тримають помісні церкви, які самі є жертвами власного канонічного лицемірства. І левовою часткою процесів керує РПЦ та Кремль.
Замість того, щоб рефлексувати на причини такого фіналу, керівництво УПЦ продовжує героїчно боротись з наслідками. Ще на початку війни для діалогу з ПЦУ було висунуто кілька умов, першою з яких є «припинення захоплення храмів». Очікувано, цей ультиматум був сприйнятий з подивом і сарказмом. На зустрічі з патріаршою делегацією в серпні 2024 року управсправами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) в якості вимоги для початку переговорів з Вселенським патріархатом вимагав публічно засудити храмові війни з ПЦУ. На що отримав єдино можливу дипломатичну відповідь, що патріарх підтримує діалог двох дочірніх йому церков, виступає за мирне вирішення непорозумінь і дуже пригнічений тим, як доньки з’ясовують між собою стосунки.
А на яку реакцію розраховували функціонери УПЦ? Реальність полягає в тому, що на будь-який захист (не говорячи вже про гарантії) з боку Вселенського патріархату УПЦ може розраховувати лише в одному-єдиному випадку – після переходу під канонічний протекторат Церкви-Матері (про моделі такої опіки та їхнє оформлення можна домовлятись). Тоді саме Вселенський патріарх бере на себе місію і відповідальність за збереження суб’єктності УПЦ (принаймні, тієї її живої і адекватної частини, яка не бачить сенсу в героїчній смерті за патріарха Кирила і сумнівається, що канонічне підпорядкування канібалу досі забезпечує благодатність її таїнств).
Треба не плекати ілюзій: УПЦ ніхто нічого не винен. Легко прорахувати, чим закінчиться горде відкидання простягнутої Константинополем руки. Події в Черкасах наочно показують, як будуть виправлятись недоліки Закону про афіліацію. Грубо кажучи: менш ніж через рік УПЦ як канонічного суб’єкта, легалізованого державою, не буде. Навіть є підозри, що і в «катакомбах» незареєстровані громади УПЦ не зможуть молитись – вже почалось відслідковування таких зібрань в орендованих нехрамових приміщеннях та тиск на орендодавців (що, до речі, передбачено Законом про афіліацію). А тому всі заклики благочестивих провокаторів у панагіях йти в підпілля – злочин по відношенню до своєї пастви. Жодні благі наміри не виправдають руйнівні наслідки такої демагогії.
Чи є запит на переговори в «низах» УПЦ?
Як відомо, для танго завжди потрібно двоє. Чи є в УПЦ критична маса єпископів, кліриків та вірян (в різних пропорціях), які бачать вихід з глухого кута в русі назустріч Вселенському престолу, а потім – і в якомусь пакті про ненапад з ПЦУ? І чи готовий провід цієї церкви почути ці голоси?
Розрив стосунків зі Вселенським патріархатом був прийнятий в листопаді 2018 року (тобто, навіть ще до томосу) без урахування думки «низів» і мав абсолютно штучний характер. Хоча за 5 останніх років керівництво УПЦ за вказівкою РПЦ організувало потужну антифанарську кампанію, доводячи безальтернативність розриву боротьбою за святі канони, переконати всіх в правильності і адекватності такої реакції не вдалось. Багато священників УПЦ на місцях, хоча і не у захваті від «легалізації» конкурентів, приходять до думки, що в 2018 році єпископи прийняли помилкове рішення. Адже тепер єдиною потужною силою, яка могла б виступити дієвим протектором УПЦ, є тільки Вселенський престол. Так би мовити, наплювали поспішно в колодязь, з якого тепер доведеться пити.
Якщо виходити з того, що запит знизу не має ключового значення для керівництва УПЦ, то шанси на будь-який рух (окрім застрягання в болоті) викликають скептицизм. Хоча УПЦ будує свою незалежність на здатності самостійно справлятись з управлінськими викликами, по факту бачимо зворотнє: без «Господіна і Отця» керівництво цієї церкви схильно заморожувати всі самостійні ініціативи.
Але час грає не на боці «єдиної канонічної». Російського прапору на київських пагорбах не буде. Більш-менш пристойні варіанти виходу з глухого кута УПЦ свого часу проігнорувала (не говорячи вже про запрошення на Об’єднавчий собор). Як би це не звучало цинічно, залишається робити вибір за принципом «меншого зла». Чорно-біле мислення з браком волі зазвичай не справляється з такою задачею і потрапляє у пастку фаталізму, ставлячи все на зеро – «буде як буде, а буде як Бог дасть».
Як відомо, здатність мислити і свобода волі є найпершим і найціннішим даром людині від Бога. Це ключовий талант, який кожному дається по силі і за застосування якого доведеться давати відповідь перед Творцем. На даний момент УПЦ виглядає як слуга, який не здатен розмножити дані йому таланти. В євангельській притчі все закінчується тим, що хазяїн відбирає у лукавого і лінивого раба срібло і віддає тим, хто здатен його примножити, пояснюючи таку «несправедливість» так: «Тобі належало віддати срібло моє торгуючим, і я, прийшовши, отримав би моє з прибутком»… Що побачить Господь через рік на місці УПЦ, у якої було 25 років максимального сприяння, привілеїв, щедрот від держави і меценатів? Всі свої ресурси ця церква вкладала в храмобудування і самопіар. І всього цього вона може бути позбавлена.
Якщо митрополит Онуфрій не мобілізує рештки своєї волі і відмовиться від подальшого діалогу, то з великою долею ймовірності отримає автокефальний демарш всередині УПЦ. Час від часу з’являються звернення до керівництва УПЦ з вимогою остаточно порвати всі зв’язки з РПЦ. Вже сьогодні в цій церкві є священники, які поминають митрополита Онуфрія після Вселенського патріарха. Деякі священники на низькому старті, щоб співслужити з екзархом Михаїлом, деякі декларують на індивідуальному рівні визнання таїнств ПЦУ і готовність до співслужінь з її кліриками (там, де встановлено дружні і братні стосунки). Про це, зокрема, говорить священник УПЦ, член «Софійського братства» Олександр Сорокін. Є громади, які не бажають доєднуватись до ПЦУ і у випадку ультиматумів від ДЕСС про «усунення афілійованості з РПЦ» планують перереєструватись як незалежні громади. І частина з них теж буде поминати Вселенського патріарха. Поки держава не готова прийняти факт, що законодавство не забороняє громадам не відносити себе до будь-якого релігійного центру, але на стороні таких громад будуть всі правозахисники світу.
Правда, є й інший бік медалі, який показує протоієрей УПЦ Олександр Федчук: всі роки свого існування УПЦ була фактично в заручниках у «східняків», які жорстко орієнтувались на Москву і вичищали всі автокефальні настрої. Я б конкретизувала: в заручниках у «донецьких». Такої ж думки дотримується і протоієрей УПЦ Ігор Ковровський, пояснюючи небажання митрополита Онуфрія робити різкі рухи побоюванням демаршу («антирозколу») цього проросійського крила в УПЦ.
Але давайте дивитися на таку загрозу практично: демарш проросійських архієреїв викличе проблеми лише для цих архієреїв. За великим рахунком, більшість розмов про моделі єднання церков включає в себе люстрацію: з російським прапором під рясою ніде не знайдеться прихистку. Найвідоміші з «москвофілів» – митрополит Запорізький Лука, Черкаський Феодосій, Банченський Лонгін. Нехай це буде їхній головний біль – як влаштовувати власну долю.
Чи хоче більшість УПЦ в ПЦУ? Ні, не хоче. Підстав, як бачимо, достатньо, перша з яких – взаємна алергія, навіть якщо немає персональних претензій у «зраді» або «захопленнях храмів». Проблему можна було б спустити на гальмах, якби УПЦ являла собою маргінальну групу без реального впливу на жодні процеси. Але митрополит Онуфрій досі контролює дуже велику кількість віруючих – навіть без урахування окупованих територій та біженців. Любителі великих цифр часто звертаються до соцопитувань, відповідно до яких частка прихильників УПЦ з місяця в місяць знижується, а частка прихильників ПЦУ – навпаки. Але часто в таких опитуваннях опускається інформація, чи є опитувані практикуючими віруючими, тому результати виглядають скоріше як суспільний плебісцит – більшість (а точніше, до 70%) з респондентів до храмів своєї задекларованої юрисдикції не добираються.
Втім, є і цікаві результати. Так, відповідно до останнього опитування КМІС, дезорієнтовані українці, з одного боку, хотіли б припинення діяльності УПЦ, а з іншого – створення об’єднаної православної помісної церкви під омофором діючого предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія. Що прямо свідчить: нинішній стан православ’я не є остаточним, повноцінним та бажаним.
Будемо реалістами: хрестоматійна канонічна модель «одне місто – один єпископ» для України сьогодні – недосяжна мета. А тому, за влучним висловом протоієрея Ігоря Ковровського, «кожен повинен поступитись якимись своїми ідеалами канонічного устрою Церкви, усвідомлюючи як тимчасовість ситуації «комунального проживання»».
Хвилинка захопливої історії
В цьому контексті дуже характерно, що спікери УПЦ не змогли чітко визначитись, хто для неї Церква-Мати. Навіть якщо прийняти, що традиційно Матір’ю вважають киріархальну церкву, то у випадку з УПЦ маємо парадокс, коріння якого лежить в одній історичній події – поділі Київської митрополї в 1458 році.
Маємо те, що маємо: більше ніж через 400 років на одній і тій самій історичній території виникли дві «паралельні» Київські митрополії, які ворогують одна з одною. Але якщо у автокефальної Київської митрополії не було сумнівів, хто її Церква-Мати, то канонічну владу над другою отримала її власна донька, Московська митрополія, відторгнута в XV столітті. Зрозуміло, що назвати РПЦ Церквою-Матір’ю не повертається язик навіть у функціонерів УПЦ. Це червона лінія для будь-якого здорового глузду. І це насправді хороша новина, тому що дає аргументи, чому розрив канонічного ланцюга кіріархальної РПЦ та повернення в статус історичної дочірньої церкви Константинопольського патріархату – рішення не тільки виправдане, але й єдино адекватне критичній ситуації. Київська митрополія має бути врешті-решт одна і єдина.
Якщо вже Вселенський патріархат прийняв історичне рішення скасувати Акт передачі Київської митрополії в підпорядкування РПЦ від 1686 року, підписаний в трагічні для України часи, то необхідно йти до кінця і відновити цілісність Київської митрополії, насильно розчленованої в трагічні для Візантійської імперії часи. Адже поява Російської церкви на православній мапі – прямий наслідок того розчленування 1458 року.
Як не дивно, але для цього є певний історичний прецедент, який нещодавно витягнув з шухляди патріарх Кирил, для того, щоб перепідпорядкувати собі східні та кримські єпархії УПЦ на окупованих територіях. Мова про Указ патріарха Тихона № 362 від 7/20 листопада 1920 р. Синод РПЦ, анексуючи Бердянську єпархію, послався на п.7 цього указу, відповідно до якого у випадку відсутності в єпархії архієрея через пересування лінії фронту або зміни державного кордону єпархіальна рада або духовенство та миряни єпархії можуть перейти в підпорядкування найближчого доступного архієрея. Але є в цьому указі і п.2, в якому дозволяється єпархії, яка внаслідок військових дій втратила зв’язок з «Вищим Церковним Управлінням» (тобто, керівними органами РПЦ, включаючи патріарха), «увійти у зносини з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації вищої інстанції церковної влади». Власне, чи не з такою мотивацією Москва забирала собі Київську митрополію у 1686 році – через неможливість прямої комунікації Константинополя внаслідок великих відстаней та війн?
Як відомо, ані патріарх Кирил, ані будь-який архієрей РПЦ вже 10 років не може приїхати в Україну. Більше того, Кирил утримується і від поїздок на окуповані території, хоча має для цього всі технічні і політичні можливості. А отже, для припинення розладу організації церковного життя УПЦ вона може скористатись тими ж історичними прецедентами, які РПЦ визнає діючими і робочими. І все повертається до початкового пункту, з якого все пішло не так.
Епілог
В повітрі повисає питання, навіщо ця карусель без гальм Вселенському паріархату. Насправді, у Фанара коридор для маневру залишається дуже невеликий, і для прийняття рішення необхідно співставити наслідки для України, всього православ’я та ризики безпосередньо для Першого серед рівних.
Головний ризик в тому, що ПЦУ створювалась Вселенським патріархом як глобальний об’єднавчий майданчик для всіх православних України. Для цього (саме для цього, наголошую!) за великою ікономією було реабілітовано канонічне достоїнство духовенства та єпископату УПЦ КП та УАПЦ: всі переговорні групи мають бути в рівному канонічному статусі. Практика показала, що ПЦУ не прониклась покладеною на неї надзадачею. Її головним пріоритетом стало самоствердження (начебто є внутрішня невпевненість у власній суб’єктності), і його методи давали опонентам Вселенського патріарха приводи говорити про «легалізацію розколу», яка загрожує стабільності багатьох помісних церков.
Хоча Томос був прописаний під мирний час і не міг передбачити всіх наступних трагічних подій, але роль Вселенського престолу як «антикризового менеджера» там все ж є. І чим менш конкретно прописані антикризові механізми, тим більшу гнучкість застосування вони допускають – від батьківських порад до уточнення рамок Томосу.
В цьому контексті згадується довоєнне інтерв’ю Його Всесвятості Вселенського патріарха Варфоломія, до якого ще тоді почали доходити тривожні дзвіночки з благочестивої України: «Ми читаємо різні повідомлення про насильство з боку екстремістських угруповань проти православних християн в Україні. Якщо, звичайно, вони відповідають дійсності, то ми засуджуємо такі дії, звідки б вони не виходили і проти кого б вони не були, з самого першого моменту, так само, як ми засуджуємо всілякі провокації, спрямовані на створення клімату напруженості серед народу України, але також і на образу Вселенського Патріархату».
Україна безповоротно встала на шлях відновлення церковної справедливості. Але, як відомо, справедливість без любові робить людину жорстокою. А жорстокість веде лише до примноження несправедливості. Якщо в православ’ї є червоні лінії, за якими всі благі наміри ведуть лише в напрямку пекла, то настав час їх визначити.
P.S. Після написання статті з’явилось відеозвернення митрополита Черкаського Феодосія (Снігірьова) до Вселенського патріарха з проханням втрутитись в ситуацію.
