П’ятниця, 20 Вересня, 2024
Бiльше

    Архідиякон Іоанн Хрисавгіс: смиренність проти титулів – духовна дилема

    Архідиякон Іоанн Хрисавгіс (Ioannis Chryssavgis) — православний богослов і церковний діяч, відомий своїми працями у сфері богослов’я, літургіки та екології. Народився в Австралії, де отримав освіту, а згодом продовжив свої дослідження в Греції та Європі. Він тісно співпрацює з Константинопольським Патріархатом і часто виступає на захист навколишнього середовища, зокрема через свої публікації та участь у міжрелігійних діалогах. Хриссавґіс також є автором численних книг і статей, присвячених духовності, богослов’ю та церковному управлінню.

    Чи варто дивуватися тому, що інституційна релігія постійно зазнає критики, і особливо Церква, де саме розуміння лідерства часто тлумачиться хибно та помилково? У нашому надзвичайно заплутаному богословському розумінні священної єрархії та санів священства ми, на жаль, зводимо значення рукоположення та Церкви як організації до такого рівня, що церковні титули лідерів іноді вводять нас в оману або, що ще гірше, позбавляються будь-якого сенсу. Змішуючи смиренне покликання з марнославством і честолюбством, ми також спотворюємо поняття духовного керівництва та пастирської опіки.

    У Євангелії від Матвія Христос відкрито засуджує фарисеїв за почесні титули, які вони присвоюють собі та іншим, радячи учням уникати таких звернень, як «учитель», «батько» чи «наставник» (Мт. 23:7-12). Христос не скасовує роль офіційних посад і титулів церковних служителів, але ці настанови безсумнівно спрямовані проти самозвеличення і людських лестощів. Високі слова призначені лише для звернення до Бога, оберігаючи наше почуття рівної гідності. Знехтування різницею між похвальною силою любові та презирливою любов’ю до влади, як і наполеглива вимога Христа, що «між вами нехай не буде так» (Мк. 10:43), досягли сьогодні масштабів епідемії, особливо серед рукопокладених священнослужителів і церковних єрархів. Контраст між шляхами світу цього і шляхом хреста стає ще більш очевидним, коли згадуємо, що Син Божий був «кроткий і смиренний серцем» (Мт. 11:29) і «умалив Себе, прийнявши образ раба» (Фил. 2:7).

    У той час як апостольська спільнота загалом зберігала різне розуміння служінь «пророка», «учителя», «апостола», «євангеліста», «керівника» і «старійшини», самі ранні християни зазвичай зверталися один до одного словами «брат» і «сестра» або «співробітник» і «співслужитель». Тому сучасні образи «людей у чорному» або «людини в рясі», що отримали широке розповсюдження, є анахронізмом, який зовсім невідомий і чужий євангельській звістці, яке протистояло будь-якому культу гуру чи культурному фанатизму, зосереджуючись виключно на особі Христа як єдиному джерелі істинного життя і справжнього світла, яке неможливо ігнорувати чи відсунути на периферію. Лише після офіційного визнання християнської Церкви в IV столітті були встановлені й укорінені офіційні церковні титули.

    Проте титули та посади мають сенс лише тоді, коли вони виражають місію та захищають бачення Церкви як христоцентричної спільноти, члени якої є частинами Його Тіла. У цьому сенсі титули є «літургійними», тобто мають функціональне значення. Без цієї чітко заданої перспективи вони лише підтримують людську гординю і породжують людські забобони. Тому в ранній Церкві прийняття титулів і посад сприяло розвитку ефективної роботи Церкви і загалом її служінню як «спільній справі народу» (leitourgia або літургія) в її адміністративній структурі чи священному порядку (hierarchia або єрархія). Різні функції та конкретні обов’язки вибраних або обраних членів кліру (kleros), які, до речі, завжди вважалися частиною народу Божого (laos або мирян) і ніколи не відокремлювалися від нього, були важливі і життєво необхідні для церковної адміністрації навіть з точки зору синодального управління. Вони не були ні зайвими, ні розкішним доповненням до життя Церкви, а невід’ємною частиною самого церковного буття.

    У період розквіту Візантії такі титули — як для рукопокладених, так і для мирян (згадаємо, наприклад, посаду «архонтів») — безсумнівно, являли собою особливу честь, відображаючи виняткову відповідальність і визначний внесок людини в життя церковної або світської спільноти. Однак у періоди занепаду ці ж титули часто перетворювалися на тінь свого початкового задуму, стаючи дрібними і порожніми почесними званнями, зведеними лише до компліментарного й улесливого словоблуддя. З плином часу, коли імперські та релігійні лідери втрачали свій авторитет і значення, виникла тенденція до роздування титулів, так що протягом століть ми успадкували незліченні різновиди «преподобних», «преосвященних» і «святих». Наприклад, термін «преосвященний» поступово трансформувався у «високопреосвященний», а потім і взагалі у «високопреосвященніший» (автор використовує порівняння σεβαστός-πανσέβαστος-пανυπερσέβαστος — перекладач).

    Проблема не стільки в тому, що якісні характеристики духовенства (такі як «благочинний», «миролюбний» і «поблажливий», про які йдеться у 1 Тим. 3:2-4) перетворилися на високі і водночас поверхневі за формою стандарти звернень. Йдеться саме про титули і посади, які, як ми бачимо, регулярно і часом навіть умовно присвоюються духовенству. Ми буквально насолоджуємося присвоєнням або прийняттям надмірної кількості титулів і почестей. Разом із їх широким використанням виникає ризик надмірного вживання і навіть зловживання. Кожна єрархічна система може похвалитися складним лабіринтом таких титулів, багато з яких оповиті покровом таємничості. І, природно, як єдина істинна і справді традиційна Церква, Православ’я може похвалитися тим, що є справжнім, унікальним і неперевершеним у винаході й використанні різноманітних титулів.

    Наприклад, хтось, подібний до покійного Калліста Уера, міг бути обраний титулярним єпископом зниклої єпархії (ймовірно, десь у районі стародавньої Фригії або, можливо, навіть сучасної Чорногорії) і згодом підвищений до титулярного митрополита — це означає, що він був єпископом або митрополитом лише за титулом, але без «пастви», що по-іншому визначається як «почесний» єпископ, «тільки для наших очей» або «тільки за титулом» (ἐπί ψιλῷ ὀνόματι). Подібно, покійний Іоанн Зізіулас, який «написав справжню книгу» про те, що значить бути єпископом, хоча і був рукопокладений у три священицькі чини послідовно (ἀθρόον) протягом тижня, міг бути призначений «діючим» або «фактичним» митрополитом «раніше процвітаючої єпархії», яка нині не має видимої пастви на землі, але має паству, що перебуває у Царстві Небесному. Все це чітко пояснено у пилових та затхлих архівах канонічного протоколу і церемоніального етикету.

    Правда в тому, що поняття «авторитету» і «влади» у Церкві мають мало спільного з нами та нашими уявленнями і стосуються насамперед Бога, неперевершеного «автора» і «годувальника» усього живого. Насправді, церковна єрархія має менше відношення до будь-якої владної вертикалі, що піднімається від мирян до священства, або взагалі до переходу від дияконського сану через пресвітерство до головуючої ролі єпископа. Єрархія насамперед стосується священного «принципу» або «джерела», що, до речі, є буквальним та етимологічним значенням слів hiera archē усього сущого на небі й на землі. Подібним чином, церковна адміністрація навряд чи стосується земної влади або корпоративного управління, але радше – регулювання та керівництва інституційної Церкви з явною метою підтримки всього Тіла Христового для спілкування всіх віруючих — що, зрештою, і є значенням слова «ад-міністрування» (ad-ministration).

    Але це ще не все! Останнім часом з’явилася тенденція: священники, які пішли на спокій, овдовіли або були обрані на певні посади, час від часу отримують підвищення до особливого звання, при цьому зазвичай їх участь у єпархіальному житті або роботі синоду є номінальною або обмеженою. Самі єрархи з тривогою зазначають, що надмірне збільшення кількості єпископів і відповідних почестей знижує їх статус або знецінює благодать їх сану і служіння. Причиною таких символічних жестів часто є «належне визнання» або «заслужене визнання» священнослужителів, про яких йдеться. Іншими словами, якщо у реальному світі людина, що йде на пенсію, могла б отримати золотий годинник, то в церковному світі ми бачимо спотворення або використання титулів для задоволення інтересів або дарувальника, або одержувача, або їх обох. Можливо, було б простіше — і набагато доречніше — вручати священникам золотий хрест як вдячність за їх служіння. Безладно пропонувати чи нескінченно накопичувати почесті – питання як невдалого вибору так і поганого смаку.

    Це виглядало досить незвично, коли моєму батькові нещодавно запропонували почесний титул на знак визнання його багаторічного й гідного служіння в сані священника. Більшу частину мого життя він носив титул «протопресвітер Вселенського престолу», але невдовзі після смерті моєї матері колишній архієпископ Австралії — видатний і впливовий князь Церкви — раптово вважив доречним підвищити мого батька до сану «архімандрита». Не поступаючись своєму попереднику, нинішній архієпископ Австралії згодом вирішив рекомендувати мого батька до підвищення до «архімандрита Вселенського престолу» — зі всіма належними привілеями, як-от «попередня перевірка» та «прискорене проходження необхідних процедур» (pre-check and fast-track) у відповідних процесуальних чергах.

    Сам титул цікавий, але, звісно, в цьому випадку зовсім недоречний, оскільки посада «архімандрита» за своєю суттю є константинопольською і призначена виключно для целібатів або монахів, спочатку означала ігумена чернечого братства і (хоча для більшості це може стати сюрпризом, а для багатьох навіть шоком) навіть будучи жіночим еквівалентом ігумена монастиря. Я запитую себе, чи замислюються єрархи про наслідки надання таких титулів з точки зору самовідданого і часто неоціненого служіння жінок, що стоять за кожним одруженим священником.

    Чи задумуються наші єрархи, що такі титули можуть зневажити ту величезну підтримку, яку жінки надавали своїм чоловікам і те скромне служіння, яке вони несли протягом багатьох десятиліть? Як і більшість дружин священників, моя мама гідно служила поза вівтарем — часто без жодної подяки та визнання заслуг — лише для того, щоб мій батько міг служити літургію в храмі. Ба більше, як і багато інших дружин священників, вона самовіддано служила в нашому домі — часто без нагород і навіть із душевними травмами — щоб мій батько міг опікуватися своїми парафіянами, відвідуючи їх поза домом.

    Невже єрархи не стурбовані тим, що безглузді титули для пресвітера можуть стати посмертною образою для пресвітери (дружини пресвітера)? Я відмовляюся вірити, що вони можуть настільки загубитися у своєму уявному світі, що не розуміють, як новий непотрібний титул для священника може натякати на те, що після смерті його дружини овдовілий пресвітер якимось чином — за волею чи примхою єпископа — може отримати привілеї, яких не мав під час свого «нижчого» служіння в ролі одруженого священника? Чи мають єрархи бути більш чуйними, щоб не принижувати пам’ять і служіння дружин священників? Це мінімум, який вони можуть запропонувати одруженому клірику та його дружині, які повністю присвятили своє життя Церкві.

    Здавалося б, Церква, яка пишається тим, що усувається від будь-яких обговорень питання про рукоположення жінок і відмовляє половині населення планети в будь-яких формах літургійного служіння, повинна бути більш уважною та ретельною у ставленні до титулів і посад, дбаючи про те, щоб їхній зміст якнайкраще відображав їхній початковий задум. Якщо ми зможемо повністю усвідомити покликання царського священства, тоді ми зможемо краще зрозуміти і значення рукопокладеного священства. Цей процес має починатися з найнижчого рівня, тобто з того, як ми входимо в Тіло Христове — а саме через хрещення і миропомазання. Нам слід уточнити й переосмислити нашу концепцію священства. Ми могли б почати з усвідомлення покликання і ролі дияконського служіння як підтримки та сприяння, пресвітерського служіння — як святкування євхаристії і таїнств, а єпископського служіння — як проповідування Євангелія і вираження єдності.

    У наш час, коли ми стикаємося з багатьма серйозними проблемами, імпровізація з титулами може здатися чимось химерним. Якщо щось придумано чи запропоновано єпископом — іншими словами, той факт, що єпископ має право дарувати титули, — це навряд чи означає, що він діє «достойно та праведно», якщо говорити літургійною мовою. Якщо ми не будемо відповідати початковому покликанню рукопокладеного священства і Христовому посланню про смирення, ми будемо приречені на «винайдення чогось на ходу»!

    Джерело: Public Orthodoxy

    Найсвіжіше

    Популярне