Розмову публікує Vaticannews.
«Ми просимо у Господа миру для нашого народу, ми молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, ми просимо, щоб Господь захистив нас від страждань, від смерті. Але важливо усвідомлювати, що Господь більше готовий дати, ніж ми просити. Це дає нам надію». Так Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви, в розмові з ватиканськими медіа описує прохання, які щоденно підносяться до неба з уст людей, які вже два роки страждають від повномасштабної війни.
Ваше Блаженство, вже два роки багато людей в Україні майже щодня прокидаються від звуків сирен та вибухів. Інші з тривогою читають новини. Думки багатьох линуть до своїх близьких, які перебувають на фронті або в дуже небезпечних місцях. Куди линуть Ваші думки, коли Ви прокидаєтеся, і про що Ваші перші молитви?
Першою ранковою молитвою, з якою я прокидаюся, є молитва подяки. Тому що направду кожного ранку, коли ти прокидаєшся живим, ти вже маєш глибоку причину дякувати Господу, дякувати за дар нового дня, дар життя, який ти маєш перетворити на дар себе Богові, своїй Церкві, своєму народові. Останнім часом я знаходжу сенс цієї подячної молитви в цих словах пророка Ісаї: «Ще поки ти говориш, Я відповім: Ось Я» (пор. Іс 58,9). Це дійсно щось, що мене вражає і надає сенсу іншим молитвам, бо це слово надії: воно говорить про те, що Господь більше готовий давати, ніж ми просити. Очевидно, що ми просимо в Господа миру для нашого народу, молимося, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, просимо, щоб Господь захистив нас від страждань, від смерті. Але перед тим, як починати цю молитву з нашими проханнями, важливо усвідомлювати, що Господь більше готовий давати, ніж ми просити. Це вселяє в нас надію.
Війна несе смерть, страждання, викликає ненависть і породжує серйозні соціальні проблеми. Як Церква намагається протистояти всьому цьому?
Мушу сказати, що протягом цих двох років широкомасштабного вторгнення, бо насправді це вже десять років війни, наша Церква виробила певний вид душпастирства, який я б назвав душпастирством горювання, тому що нам доводиться супроводжувати людей, які плачуть, людей, які страждають, людей, які оплакують втрату членів сім’ї, домівки, оплакують світ, в якому вони жили. Це виклик, бо дуже легко бути душпастирем для щасливих людей. Можливо, сьогодні західна культура потребує, так би мовити, «душпастирства приємностей», «душпастирства комфорту», душпастирства для людей, що живуть у світі споживання. Святіший Отець часто говорить, що ця душпастирська опіка означає застерігати сучасну людину від тієї культури відкинення мов непотребу, яка прагне дедалі більшого задоволення з якомога меншою відповідальністю. Але в контексті війни ми маємо справу із зовсім іншим викликом: ми щодня переживаємо трагедію руйнування нашої країни, наших міст, щодня дивимося у вічі смерті, і, на жаль, досі не маємо чіткої перспективи, коли це все закінчиться. Тому ми маємо справу із ситуацією глибокого болю нашого народу й часто почуваємося безсилими перед обличчям усього цього. Що ми можемо зробити? Іноді перевагу надається тому, щоб бути присутніми, перш ніж щось робити: бути присутніми поруч з людьми, які плачуть, стараючись показати, що Господь є поруч з нами. Підібрати відповідні слова для матері, яка оплакує смерть своєї дитини, знайти слова, щоб підійти до молодої людини, яка втратила ноги і не знає, як жити далі, або до дитини, яка на власні очі бачила смерть своєї матері. Що можна сказати цій бідолашній дитині, яка не знає, як давати собі раду не лише зі стосунками з іншими людьми, але і з самою собою? Це душпастирство горювання є викликом, але це також душпастирство надії, бо ми бачимо, що християнська віра закликає нас нести надію воскресіння посеред людського горя. Таким є контекст нашого життя, життя Церкви і звіщення Євангелія серед цієї великої трагедії війни в Україні.
Хочу також запитати про те, звідки ви черпаєте силу, – Ви особисто, священики, богопосвячені особи, – щоб супроводжувати людей протягом цього темного періоду?
Мушу щиро визнати, що це загадка. Ми не знаємо. Лише коли ти звертаєш свій погляд на той період війни, який вже минув – два роки, – то можеш витлумачити і зрозуміти, звідки черпаєш свою силу. Можливо, це той самий досвід Божої присутності, який мав Мойсей на Синаї, коли Господь сказав йому: ти не можеш бачити мого обличчя і залишатися живим (пор. Вих 33,20). Ми можемо розпізнати цю присутність, яка нас надихає, яка заряджає нас силою, лише дивлячись на спину Господа, Який проходить, Який пройшов крізь твій біль. Мушу сказати, що є такі моменти, коли відчуваєш підзарядку: це, звичайно, молитва і таїнства Церкви. Ми можемо сьогодні знову підтвердити цю відому фразу християн перших століть: «Sine dominico non possumus», тобто без звершення Євхаристії ми не можемо ні жити, ні діяти. Крім того, часті сповіді: відбувається велике відкриття Таїнства Примирення, яке зцілює наші духовні рани, але також і рани людської психіки. Бо ми щодня живемо в безпосередній небезпеці смерті. Наприклад, я не знаю, чи буду ще живий через годину: така наша реальність. Тому ми повинні бути завжди готові померти і постати перед обличчям нашого Господа. Є ще третій момент, який стосується нашої діяльності: звичайно, після кожного бомбардування, після кожного ракетного удару ми відчуваємо страх, отримуємо нові психологічні рани, але важливо трансформувати цю енергію страху в дію. Багато людей повідомляють, що після кожного ракетного удару вони помічають підвищення активності. Цю енергію, яка вибухає у тобі, коли ти чуєш гуркіт вибухів і здригання твого будинку, потрібно трансформувати в дію солідарності, в служіння: чинити добро допомагає тобі зцілитися, трансформувати свій біль у солідарність з тими, хто плаче, трансформувати свою жалобу в християнську любов. Це перетворення стану в дію, але в позитивну, конструктивну дію, є тим, що дає нам надію. Можливо, ці три реальності можна сприймати як секрет нашої стійкості, секрет сьогоднішньої християнської надії українського народу.
Отож, український народ не перестає надіятися, хоча має всі причини для відчаю?
Мушу сказати, що ми поранені, але не у відчаї. Як каже апостол Павло, ми зневажені, але не знищені (пор. 2 Кор 4,9). Щодня ми переживаємо смерть Господа нашого Ісуса Христа у нашій плоті, щоб пережити Його воскресіння. Народ, який вірить у вічне життя, народ, який вірить у воскреслого Христа, знаходить надію. І мушу сказати, що надія – це не порожнє почуття, не сліпе уповання на те, чого не знаєш. Ні, не в цьому полягає християнська надія. Сенсом християнської надії є життя Воскреслого: ми неодмінно воскреснемо. Ми вже носимо цю надію в нашому сьогоднішньому житті, але повністю вона відкриється лише в житті прийдешньому. Тому християнська надія – це чеснота, яка включає волю, твій спосіб мислення, твій розум і твої почуття. Отже, саме християнська надія відкриває перед нами нові перспективи. В Україні часто можна почути латинську фразу Contra spem spero (Без надії сподіваюсь), яка також стала назвою вірша відомої української поетеси Лесі Українки: ми сподіваємося по-християнськи всупереч просто людському відчаю. Таким чином, християнське око може в цих умовах розгледіти світло віри, яке, можливо, невіруюча людина не може сприйняти.
Архиєрейський синод єпископів в Україні, який засідав на початку лютого, мав як головну тему душпастирство сімей. Які головні виклики є в цій сфері і як Церква стараєтеся відповідати на ці виклики?
Сьогодні душпастирська програма нашої Церкви, яку ми узгодили на рівні Синоду, може бути підсумована в перспективі зцілення ран війни. Одним із пріоритетів цієї душпастирської уваги є душпастирська опіка сім’ї, яка горює. Важливо зрозуміти, як супроводжувати сім’ю, і ми провели глибокий аналіз ситуації, що склалася в житті української родини. Перш за все, ми зрозуміли, що більшість українських сімей, на жаль, переживають ситуацію вимушеної розлуки. Велика частина чоловіків сьогодні воює. Це означає, що ці сім’ї живуть без щоденної присутності батька.
Ми маємо масову еміграцію: за оцінками, 14 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. Переважна більшість переїхала всередині країни, головним чином зі східних регіонів до центральної та західної частин. Далі, майже 6 мільйонів людей виїхало з України. Деякі повернулися, інші поїхали далі, в інші країни. Це означає, що ці сім’ї роз’єднані, тому що чоловіки не можуть виїхати за межі України. Переважна більшість, 80%, українських воєнних біженців у Європі – це молоді жінки з дітьми. Це велика трагедія розлуки.
Офіційна статистика свідчить, що у 2023 році в Україні було зареєстровано понад 170 тисяч шлюбів, що є найнижчим показником за всю історію незалежності країни. В окремі роки реєстрували по 600 тисяч нових шлюбів. Але є й інша статистика, яка нас дуже стривожила: окрім зменшення кількості шлюбів, було також 120 тисяч розлучень. Зіткнувшись з цим великим викликом, українська держава тепер пропонує реєструвати шлюб за один день, тобто люди можуть подати заявку онлайн і за один день їхній цивільний союз буде зареєстрований в органах державної влади. Це, з одного боку, здається, полегшує реєстрацію цивільного шлюбу, але, з іншого боку, тривіалізує саму концепцію сім’ї. Якщо за один день можна зареєструвати шлюб, то наступного дня можна розлучитися, і може статися, що до важливої речі людина ставитиметься легковажно, без глибокого залучення і відповідальності.
Існує також інша ситуація, яка змушує нас замислитися. До війни найбільшими викликами були два типи сімей: неблагополучні сім’ї, тобто ті, які переживали кризу, були на порозі розлучення і яких Церква повинна була супроводжувати, щоб зміцнити цей сімейний зв’язок; і сім’ї мігрантів, коли мати, жінка виїжджала на заробітки в Італію, Грецію та інші європейські країни, а чоловік з дітьми залишався вдома. Повернути матір в сім’ю – це дійсно виклик: як реінтегрувати цих людей в українське суспільство, в свою сім’ю. Але тепер ми маємо чотири нові виклики сімейного душпастирства. По-перше, це сім’ї, які втратили родича, молоді сім’ї, наприклад, молода дружина, яка втратила чоловіка і не знає, як пояснити дітям, коли повернеться батько. Таких молодих вдів в Україні сьогодні називають «чорними тюльпанами». Це справді трагедія, і ми повинні супроводжувати ці сім’ї.
Інша трагедія – це трагедія родин тих, хто отримав важкі поранення на війні. Сьогодні, згідно з офіційною статистикою, в Україні 200 тисяч людей, колишніх військових і цивільних, отримали важкі поранення. І весь тягар супроводу та надання соціальної і медичної допомоги пораненим лягає на плечі родини. Часто ці сім’ї залишаються покинутими державою, яка не в змозі надати належну соціальну допомогу. Ці тяжко поранені люди, які потребують специфічної медичної допомоги, іноді не мають навіть достатньо їжі. За оцінками, серед цих 200 тисяч поранених 50 тисяч втратили кінцівки, особливо молоді люди, і потребують реабілітації та спеціального догляду. Супроводжувати цих людей означає не тільки лікувати тіло, вони потребують професійної психологічної терапії, а вона не працює без духовного супроводу. А як духовно супроводжувати молоду 23-річну жінку, яка втратила руки? Це справді великий виклик.
Також є сім’ї, які отримали повідомлення про те, що хтось із їхніх родичів пропав безвісти на фронті, і від нього немає жодних звісток. Офіційно 35 000 людей вважаються зниклими безвісти. Ви не можете собі уявити, через яке пекло проходять мати і батько, які не мають звістки про свого сина, або дружина, яка живе без звістки про свого чоловіка! Уявіть собі 25-річну жінку з двома дітьми, яка каже: «Я не знаю, як молитися, бо не знаю, чи мій чоловік живий, чи мертвий. Я вдова чи ні? Як мені організувати своє життя?». Це стає тортурами, бо щоранку дитина запитує: «Коли повернеться мій тато?». І ця жінка не знає, що відповісти, не знає, як сказати дитині, чи живий її батько, чи ні. Кожного разу, коли оголошується про новий обмін полоненими, коли з’являються люди, які раніше вважалися зниклими безвісти, ці надії оживають, але разом з надією з’являється біль, розчарування і глибоке страждання.
Крім того, є ще одна категорія – сім’ї військовополонених, і супроводжувати їх – це дуже складний виклик. Мушу сказати, що в кожній парафії, яку я відвідую, мені представляють нескінченні списки родичів, які є військовополоненими. Я постійно збираю ці імена, дивлюся на ці обличчя молодих людей і передаю їх Святішому Отцеві. Час від часу я пишу листа з новим списком військовополонених. Я глибоко вдячний Святішому Отцеві за його зусилля у справі звільнення військовополонених. Про деяких ми знаємо, де вони перебувають, про інших – ні. Ми молимося, щоб одного дня вони були звільнені і повернулися додому. Такою є картина страждань української сім’ї сьогодні, так війна торкнулася серця українського суспільства, тобто, родини.
Іншим виміром життя українського суспільства є діти. Ми є свідками різкого зниження народжуваності в Україні. За даними державної статистики, у 2023 році в Україні народилося 210 тисяч дітей. На 2024 рік очікується лише 180 тисяч народжень. Третина від того, що було в Україні раніше. Офіційно український уряд заявляє, що 527 дітей загинули і 1224 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Очевидно, що найбільшим злочином проти гідності дитини є депортація російським урядом українських дітей з окупованих районів у Росію, які були розлучені зі своїми батьками. Українська влада стверджує, що ідентифікувала та перевірила інформацію про майже 20 тисяч дітей, які були депортовані в Росію під час широкомасштабної війни. Загальна кількість дітей, які, за даними російських джерел, були різними шляхами вивезені з окупованих територій у Росію, становить приблизно 700 тисяч. Український уряд заявляє, що станом на 24 січня 2024 року в Україну було повернуто 388 дітей, що є відносно невеликою кількістю. Ми вдячні, що Міжнародний суд вивчає це явище і вже назвав це злочином проти людяності. Але ми повинні молитися за цих дітей, тому що вони є одними з найслабших і найуразливіших, а під час війни тими, хто найбільше страждає, тими, хто отримує найбільш спустошливі рани, є найслабші.
Цей феномен дітей війни в Україні є ще однією гуманітарною катастрофою, на яку ми, як Церква, повинні сьогодні відповісти, ми повинні дати голос цим дітям, позбавленим голосу, допомогти батькам знайти своїх дітей, а також супроводжувати їх. Я зустрічався з деякими дітьми, які були депортовані росіянами, а потім через різні міжнародні механізми, в тому числі через місію кардинала Маттео Дзуппі, були повернуті до своїх родин. Ці діти дійсно потребують особливої опіки, вони заслуговують на велику увагу, на особливий душпастирський супровід, тому що в своєму юному віці вони пережили всю можливу людську жорстокість, яку ми, дорослі, навіть не можемо собі уявити, а деякі з них зазнали сексуальної експлуатації. Це крик болю з України, який весь світ повинен зуміти почути і прислухатися до нього.
З яким посланням Ви б хотіли звернутися до католиків усього світу в цю другу річницю від початку широкомасштабного вторгнення?
Зробімо все, щоб зупинити цю безглузду війну! Ми повинні шукати всі засоби, щоб стримати агресора, бо війна завжди несе з собою смерть, трагедію, нищення людської особи і всього суспільства. Я хотів би, щоб наші брати і сестри в Європі та в усьому світі сьогодні зрозуміли, що війна в Україні – це не лише «українська» війна, тобто не просто явище, яке можна замкнути в кордонах нашої стражденної країни: це реальність, яка вторгається в світ, це як вулкан, який вивергнувся на українській території, але його дим і лава виходять за її межі. Ця війна рано чи пізно торкнеться кожного, не лише солдата на фронті та його родини, але й кожного, хто живе поблизу чи далеко від кордонів України, європейського суспільства і також світу. Тому ми просимо про солідарність. Не забувайте про нас, бо якщо нас забудуть і покинуть, то цей землетрус, який ми переживаємо сьогодні в Україні, сколихне весь світ. Ми надіємось, що солідарність справді рятує життя, солідарність може допомогти нам знайти рішення, які, можливо, ми сьогодні ще не віднайшли. Не забувайте про Україну, не залишайте нас у нашій жалобі та в нашому болі.
