В Україні триває православне розділення, яке загострилося після початку російської агресії. У суспільстві існує запит на єдність православних, але поки що цьому заважають різні фактори. Однією з причин конфлікту є те, що УПЦ не визнає ПЦУ як канонічну церкву. Це призводить до того, що віряни УПЦ не можуть молитися разом з вірянами ПЦУ, а священники УПЦ не можуть служити в храмах ПЦУ.
Детальніше у статті доктор філософських наук, професора Геннадія Христокіна. Джерело: Софійське братство.
Останній рік є складним і конфліктним в Україні. Таке відчуття, що війна стала образом нашого життя і мислення. Вона реанімує конфлікти, оголює нерви, відкриває старі рани, провокує до нетерпимості й пошуку ворога, озлоблює, і головне – схиляє до того, що існують прості рішення складних питань – все ніби ділиться на два полюси – чорне та біле, своїх та чужих. На цій хвилі поляризації мислення, суспільство хоче максимальної ясності та визначеності. Будь-які таємниці, неоднозначності та помилки, халатність і навіть мовчання, які можна розтлумачити двояко, викликають у суспільній свідомості роздратування та підозри. Всі мають бути разом, щоб спільними зусиллями перемогти російських окупантів.
Яке місце російської культури в публічному просторі України? В умовах російської агресії суспільство напружено реагує на присутність російської мови й культури в суспільному полі країни. Вона стає тригером і позначається як загроза тоді, коли символічно пов’язується з агресією в свідомості українців. Межі використання російської мови означені особистим життям, її можна зустріти в публічному просторі, але вона стає викликом, коли публічне позиціювання російської ідентичності стає претензією на політичну значущість.
Яке місце релігійного символізму в публічному просторі України? Всяка релігійність і віра як приватна справа не викликає в українців заперечень – в Україні розмовляють, моляться не лише українською, але й російською. Проблема виникає тоді, коли релігійний символізм вступає в конфлікт із символізмом громадсько-політичним. Релігія має сприяти суспільному ладу, але ніяким чином мова релігії не повинна збуджувати і породжувати суспільний конфлікт. Погано, коли символічна мова релігії не відповідає суспільним очікуванням, але максимально конфліктно, коли релігія виявляє публічну неповагу до громадянської сакральності – не засуджує агресію, не виявляє шани до загиблих, не висловлює жалю за масовими жертвами, не допомагає звільненню полонених, а натомість уникає відвертого висловлювання позиції у війні та ототожнюється з російською ідентичністю.
В якій ситуації знаходиться УПЦ? Вона потрапила в ситуацію, в якій поєдналося декілька силових ліній, що викликають конфлікт. У суспільстві загалом існує розуміння, що тисячі громад не прагнуть переходити в ПЦУ – це їхнє право і за це їх не переслідують в Україні. Але конфліктність виникає тоді, коли риторика спікерів Церкви та її рішення порушують символічне поле суспільної злагоди, коли вони здаються провокативними. Прикладом можуть бути непослідовні рішення Собору УПЦ від травня 2022 року, які залишили без чіткої відповіді питання про залежність від РПЦ, а значить, в умовах війни така невизначеність сприймається як приховування зв’язків з Церквою країни агресора.
Чого очікує суспільство від УПЦ? Кризову ситуацію можна було вирішити, якби поведінка лідерів УПЦ була більш чіткою і відкритою. Суспільство з більшим розумінням поставилося б до УПЦ, якби її керівництво напряму звернулося до країни, визнало свої помилки, розповіла нехай свою, але зрозумілу правду про перспективи відносин із ПЦУ, засудило агресивні заяви спікерів РПЦ та відмежувалося від діяльності відвертих колаборантів. Замість цього, УПЦ взагалі не комунікує з суспільством і владою, а на перший план виходять спікери, які в очах суспільства заплямовані пристосуванством і симпатіями «русскому міру».
Яке ставлення УПЦ до держави? УПЦ робить велику помилку, коли видає загострення конфлікту за помсту держави, яка нібито на пустому місці вирішила «забрати лавру» та сприяє «віджиманню» храмів. Насправді в Україні присутнє нерозуміння між структурами, які мають різні символічні інтереси. Для УПЦ головне – зберегти корпоративну єдність, утримати всі свої ресурси і присутність на всіх територіях – доля суспільства і держави для неї вторинні. Домінуючий в УПЦ наратив «канонічності», покликаний протиставити себе ПЦУ, яка для керівництва УПЦ не є Церквою. Натомість, інтерес влади – в єдності всіх православних, які мають стати частиною єдиної України, об’єднаної для перемоги.
Яке ставлення УПЦ до суспільства? Центральним є конфлікт між УПЦ та громадянським суспільством. За останні десять років українське суспільство кардинально змінилося від пострадянської ментальності до європейської, пройшло великий шлях трансформацій, викликаних подіями Майдану, агресією Росії, тоді як керівництво структур УПЦ залишалися без змін. Ми тут спостерігаємо головним чином конфлікт, викликаний відсталістю керівництва Церкви від суспільних запитів та настроїв.
Яка позиція керівництва УПЦ? Воно опинилося у пастці власних упереджень, що формувалися довгий час, в основі яких страх розколу і втрати влади. Там увірували, що «хто не з нами, той проти нас», хто не в нашій структурі, той розкольник. Вони видають церковно-політичні ідеологеми про «святу Русь», «єдиний народ і єдину церкву» за Євангеліє Христа. Тоді як суспільству не важливі структури, воно цінує порядність і солідарність служителів, які бачать людські страждання і готові на кардинальні рішення заради любові та правди Божої.
Яка позиція українського суспільства? Українське суспільство залишається толерантним, воно погоджується з існуванням найрізноманітніших релігійних вірувань і конфесій. Але коли воно не бачить солідарності з болем народу, то доходять висновку, що Церква, яка називає себе українською, не виконує своїх прямих функцій перед Богом. Серед українців існує простий запит до покликання Церкви – Православна Церква в Україні має бути солідарною боротьбі українців за свободу і не повинна знаходиться у єднанні з Церквою країни агресора!
Яка ситуація православних вірян та священників? Багато хто з них розриваються між обов’язками перед Церквою Христовою і перед церковними структурами. Їм боляче за позицію власного керівництва, тому вони не проти діалогу. Але для багатьох із них актуальними залишаються питання – як побачити іншого як рівноправного, як визнати поруч із собою іншу Церкву як канонічну? І тут необхідний екзистенційний вибір – внутрішньо визнати Іншу рівноправною Церквою. Не ховатися за приписами традицій, не згадувати образи, але працювати разом для вічного і живого служіння Богу в умовах війни. Церква має відповідальність перед сучасністю, християни мають зробити мужній крок і заявити – ми єдині у Христі та в єдиній Україні, але нам необхідно досягнути церковної єдності.
Яка богословська позиція УПЦ? На оцінку ситуації керівниками УПЦ суттєво впливає їхня богословська позиція. Богослов’я – це єдина можливість розв’язати протиріччя між викликами життя та традицією. Позиція очільників УПЦ є вкрай консервативною, вони сповідують богословський фундаменталізм та ізоляціонізм. Всіх, хто не поділяє їх впевненість у власній моделі еклезіології вони оцінюють як розкольників. Позиція богословського авторитаризму маскується в УПЦ за риторикою відстоювання благочестя, вірності канонам. Насправді – це прихована репресивна риторика узурпації влади, що потенційно несе конфліктність.
Наскільки УПЦ готова до змін? Проблема в тому, що в УПЦ можуть бути священнослужителі та віряни, що не погоджуються з керівництвом, можуть бути люди налаштовані на діалог, але це мало впливає на стиль керівництва та рішення УПЦ. Поки її очолює нинішня команда — ніяких принципових змін очікувати не варто. Вони будуть продовжувати консервувати та ізолювати Церкву від суспільства та влади, позиціонувати себе потерпаючими від гонінь та переслідувань. Така тактика не веде до вирішення конфлікту.
Чи готова до діалогу ПЦУ? Здобувши підтримку влади і Томос, ПЦУ отримала величезний аванс на майбутнє. Вона активно афішує в символічному медіа полі, що вона народна, українська, патріотична, і вона сприймається більшістю як українська Церква, бо формує українську ідентичність. Але ПЦУ несе в собі великий тягар минулого – образи, власні корпоративні інтереси, бажання скористатися моментом і розширити вплив. Тут не лише ідеальна мета, але й прихований інтерес інституції, якій до певної міри вигідна ситуація з УПЦ – тепер ніби настає справедлива відплата за десятиліття принижень. До діалогу з УПЦ вона готова на власних умовах, який вона намагається прискорити, щоб позбавити конкурента переваг. Дуже важливо, щоб ПЦУ не наробила помилок у взаємодії з владою, щоб вона вийшла з конфліктної парадигми мислення, щоб всіма своїм заявами та діями не відштовхувала від себе тих священників і мирян, які готові змінити юрисдикцію.
Що ж суспільство чекає від Церкви? Воно хоче, щоб обидві структури забули про корпоративні інтереси, щоб вони об’єдналися заради любові, приймали рішення, які не суперечать волі Бога та совісті. Бо Церква – це не лише канони, святині й корпоративні інтереси. Церква – це провідник світла життя, миру та любові, середовище спілкування з Христом. Церква не раз обирала нові шляхи, що змінювали її в історії, і ці зміни не стали зрадою Істині та Богу. Часом саме зміни є шляхом до збереження Істини та вірності Богу!
