У час повномасштабної російської агресії, багато хто говорить про те, що потрібно досягнути миру. Не Перемоги, а миру. Цим поняттям доволі часто спекулюють представники різних релігійних спільнот. Навіть з уст російських загарбників можна почути заяви про те, що вони не бажають війни, а прийшли на нашу землю «утверджувати мир».
Як же православним віруючим потрібно розуміти таке поняття як мир?
Мир сприймається Православною Церквою як дар Божий. Мир – це нормальний стан людської душі, стан суспільства звільнених від рабства гріха. Кожен християнин повинен прагнути миру незалежно від часу і умов життя. Мир варто зберігати і зігрівати, охороняти і прагнути до нього, а тому миротворчість є однією з чеснот християнина і завданням усієї Церкви Христової: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12: 18); намагайтеся «зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4: 3).
Новозавітний заклик до миротворчості спирається на особистий приклад життя Спасителя і Його вчення. За словами святого апостола Павла: «Наш мир – Христос» (Еф. 2: 14), тобто лише в житті з Христом ми зможемо досягти істинного миру. Ісус Христос прийшов на землю, щоб примирити людину з Богом, тож ми можемо зробити висновок, що мир для християн найперше полягає в тому, щоб покаятись у своїх гріхах і примиритись з Богом.
Будь-яка військова агресія неодмінно порушує цей нормальний стан, а тому під час війни немає миру ані в душі, ані в державі. Як же його досягнути і відновити?
Очевидним є шлях мирних переговорів, коли обидві сторони знаходять зручний для обох компроміс, після якого припиняються військові дії і настає довгоочікуваний мир. Проте інколи, зокрема і нинішньому випадку, агресор не хоче чути мову дипломатії та йти на компроміси. Як же діяти жертві агресії? Погодитись і віддати свою територію, чи героїчно боронити свою землю? Що каже про це християнський досвід?
По-перше, Церква Божа ніколи не благословляла і не буде благословляти агресорів, загарбників і тих хто чинить насильство над невинними, і завжди засуджуватиме тих хто претендує на чуже. Про них Спаситель сказав, що хто підніме меч, той від меча і загине.
По-друге, визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє своїй пастві брати участь у бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх, відновлення порушеної справедливості, захист своєї Батьківщини від зла. Тоді війна вважається небажаним, а вимушеним засобом збереження миру.
Як же тоді бути із заповіддю «Не вбивай!» (Вих. 20: 13). Як поєднується ця заповідь з війною проти загарбників, адже будь-які військові дії несуть за собою вбивство і смерть?
Найперше ми повинні розуміти, що дана заповідь забороняє вбивство з ненависті, або певної користі чи задоволення. Цього у захисників нашої Батьківщини нема, оскільки українські воїни воюють не заради того, щоб вбивати, а, навпаки, прийшли визволяти свою землю від злочинців, для яких, на жаль, зрозумілою є лише мова зброї.
Врешті-решт – це моральний обов’язок кожного свідомого громадянина – боротись за свою державу. Наші військові нині уподібнюються братам Маккавейським, які ціною власного життя, відстоювали у древності незалежність Ізраїлю. Так само і, воюючи зі злочинцями, виконують великі євангельські слова: «Нема більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15: 13). Це, безсумнівно, – найбільша жертва українців, принесена на вівтар незалежності – ціна власного життя.
Таким чином, підсумовуючи наш лаконічний аналіз, можемо зробити висновок, що мир, як дар Божий потрібно оберігати і захищати. Мир потрібен всім і всюди, але не за будь-яку ціну, і тим більше не ціною рабства. В рабстві і поневоленні ніколи не буде миру. Не буде чутно вибухів, але це не призведе до справжнього миру і найголовніше миру духовного. Адже такий мир, мир у рабстві неодмінно призводить до репресій, які в майбутньому стануть причиною нових конфліктів. Тому зараз українці боряться саме за справедливий мир, коли не лише не будуть лунати гармати, але і кожен українець буде вільно почувати себе у своїй незалежній державі.
Текст Духовного Фронту України