15 грудня 2019 року вже об’єднана Православна Церква України святкуватиме річницю Об’єднавчого Собору. На ньому представники трьох православних церков в Україні ухвалили рішення про об’єднання в одну структуру та обрали Предстоятеля нової церкви — ним став митрополит Епіфаній.
За рік ПЦУ, незважаючи на шалений тиск з боку Москви та її Церкви, спромоглась отримати визнання двох православних церков світу, а до її складу перейшли близько 600 парафій УПЦ МП. Неабиякого авторитету здобув і сам Епіфаній всередині церкви, адже майже всі єпископи ПЦУ одноголосно запевняють, що саме його постать є потужним фактором об’єднання, а його мудра поведінка та реакція на найбільш критичні для ПЦУ моменти лише посилює цю впевненість. У розмовах із архієреями ПЦУ простежується єдиний висновок — незважаючи на свій юний вік, митрополит Епіфаній має неабиякий авторитет всередині церкви.
До першої річниці Об’єднавчого Собору ТСН.ua поспілкувався із митрополитом Епіфаній про підсумки року для ПЦУ, наслідки конфлікту із Патріархом Філаретом, причини призупинення переходу парафій з УПЦ МП до ПЦУ, а також плани на майбутній рік.
— За кілька днів буде святкуватися перша річниця Об’єднавчого Собору Української Церкви. Розкажіть про те, чого досягла ПЦУ за перший рік свого існування.
— Так, дійсно, 15 грудня ми святкуватимемо першу річницю від часу об’єднання трьох гілок українського православ’я в єдину помісну Православну Церкву. Тому що ми не святкуємо як Церква першу річницю. Ми святкуємо першу річницю об’єднання і визнання автокефалії Української Православної Церкви. Тому що наша Церква має славну, давню, тисячолітню історію свого буття. Але ми як об’єднані вже в єдину помісну Православну Церкву будемо святкувати свою першу річницю.
І протягом цього часу, звичайно що, було багато випробувань. Рік був важким, але ми його пройшли гідно. І тому маємо і певні успіхи і здобутки. Ми зберегли єдність, завдяки цьому ми отримали визнання з боку двох інших православних Церков — Елладської Православної Церкви та Олександрійського Патріархату. А також всередині ми повністю сформували всі необхідні органи керівництва ПЦУ, Синодальні управління, і вже 14 грудня ми будемо підбивати певні підсумки нашої річної діяльності і проведемо перший розширений Архієрейський Собор, на якому будемо обговорювати ті досягнення, які були протягом цього року. І, звичайно, що будемо говорити про наше спільне майбутнє, про ті питання, які ми будемо втілювати в життя протягом наступних років нашого спільного буття.
— На Соборі Ви очікували своєї перемоги на виборах Предстоятеля? Які у Вас були тоді відчуття?
— Я говорив неодноразово про те, що я завжди покладався на волю Божу. Як Господь сподобить, так і буде. Я був одним із кандидатів на Предстоятеля ПЦУ і був висунений тоді з боку УПЦ КП як єдиний кандидат від цієї Церкви. Але я покладався на волю Божу. Як Господь сподобить, так і буде, тому що це дуже важкий, відповідальний хрест керівника такої великої структури як ПЦУ. Поклався на волю Божу, і Господь так сподобив, що більшість учасників Об’єднавчого Собору віддали свій голос саме за мою кандидатуру, тому я прийняв це як послух Церкві. Черговий послух, тому що до того часу я багато ніс відповідальних послухів в Церкві Київського Патріархату, тому і зараз прийняв цю нелегку ношу Предстоятеля ПЦУ. Всі архієреї, які перебувають в Церкві, вони є ченцями, і обіймають певні посади, і покладаються на волю Божу, і на волю Церкви. Мене було обрано, і я з цього часу несу відповідальний послух керівника ПЦУ.
Відео Епіфаній підбив підсумки діяльності першого року ПЦУ
— Собор мав розпочатися о 10 ранку, однак фактично почав роботу о 13-й годині, тому що дуже довго тривав Собор УПЦ КП, на якому мало ухвалитись рішення про самоліквідацію. Розкажіть детальніше, чому ця подія так затягнулась, і як зрештою було ухвалене таке рішення.
— Це була певна умова з боку Вселенського Патріархату. Що перед тим, як ми об’єднаємось в єдину помісну Православну Церкву, ті структури, які існували до цього часу, повинні провести відповідні Помісні Собори і ліквідувати ті керівні органи, які були до цього часу в тій чи іншій Церкві. І оскільки УПЦ КП була на той час більшою, вона лягла в основу вже єдиної Церкви. УАПЦ була меншою від УПЦ КП, з боку Московського Патріархату лише частина архієреїв, приєдналися. Тому справді були певні дискусії перед Собором саме в УПЦ КП. Ми помолилися і знайшли правильне рішення. Всі проголосували за те, що ми розпускаємо Київський Патріархат. І якщо ми утворюємо на Об’єднавчому Соборі єдину помісну Православну Церкву, то після потрібно буде провести всі юридичні речі, які покликані повністю ліквідувати, найперше, керівний центр — це Київську Патріархію УПЦ КП. І всі відповідні органи, які діяли до цього часу.
Ми спілкувалися, дискутували, а в кінці прийшли до такого загального рішення. Був підписаний відповідний документ, постанову, на основі якої ми зуміли розпочати в Святій Софії Об’єднавчий Собор, який завершився успішно.
— Після проведеного Собору та отримання Томосу чи відчували ви вплив з боку держави на себе особисто або на ПЦУ загалом?
— Держава посприяла тому, щоб відбувся Об’єднавчий Собор, щоб було отримано Томос. Це була заслуга і п’ятого Президента Петра Порошенка, і українського уряду, і Верховної Ради, яка зверталась до Вселенського Патріарха. Тобто загалом українська держава в особі президента і Верховної Ради, яка представляє весь український народ, звернулися до Вселенського Патріарха, щоб він надав Томос про автокефалію Української Православної Церкви. Тому держава посприяла, виконала те, що від неї залежало. Жодного втручання у власне внутрішні справи не було. Тому що згідно Конституції Церква і держава розділені.
Хоча тут дуже важко провести чітку межу, де відбувається це розділення. Тобто всі громадяни української держави, ті, які належать до Православної Церкви, вони є вірянами ПЦУ, але водночас вони є і громадянами України. Тому це все тісно між собою взаємопереплетено. Однак як такого втручання у внутрішні справи Церкви не було. І за нової влади, яка повністю змінилась протягом цього року, також немає.
— Ви вже щонайменше двічі, принаймні публічно, спілкувались із чинним президентом України. Про що говорили і яка у нього позиція щодо ПЦУ?
— Справді, ми мали декілька зустрічей. Перша зустріч була після обрання, але до інавгурації. Він завітав до мене. Ми мали таке перше, ознайомче спілкування з ним. У мене склалось таке позитивне враження, що у нього є бажання щось зробити корисне для розбудови української держави загалом. На нього покладається велика відповідальність.
А нещодавня зустріч — вона була в рамках зустрічі президента із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. І ми висловили підтримку президенту в цей нелегкий, я б сказав випробувальний, час. Бо справді на ньому лежить велика відповідальність. Всі ми прагнемо, щоб в Україні запанував справедливий мир. І тому зараз ця відповідальність лежить на українській державі та особисто на президентові. Він повинен віднайти, як ми говоримо, певну формулу чи певний рецепт для того, щоб ця страшна неоголошена війна Росії на теренах східної України завершилася. Насамперед, є прагнення, щоб це було вирішено якимось дипломатичним шляхом. І він намагається це знайти. Ми говорили про те, що ми як Церква молимось. Тому що наш священний обов’язок найперший — молитися. Ми молимося, але і також робимо все для того, щоб в Україні запанував справедливий мир. Бо ми не прагнемо будь-якого миру. Бо мир у неволі — це також мир. Всі Церкви були солідарні в тому, що ми підтримуємо президента України, який прагне, щоб в Україні запанував мир. Ми молимося. І побажали йому успіху в тих переговорах, які зараз відбуваються.
— Чому, на вашу думку, на Собор прибуло так мало представників УПЦ МП?
— Було засвідчено, що на Об’єднавчому Соборі повинно бути більше десятка архієреїв з боку МП. Але ми бачили, що чинився шалений тиск на представників цієї Церкви. Було відомо, хто з них прибуде на Собор. І тому деякі проросійські діячі, які зараз є в Україні, намагались їх переконати в іншому. Вони поставили підписи під зверненням до Вселенського Патріарха, що вони візьмуть участь в Об’єднавчому Соборі. Але, на жаль, тільки двоє з них прибули на Собор і взяли реальну участь у створенні вже єдиної помісної Православної Церкви.
Є багато архієреїв з боку МП, які зараз мають певні побоювання, але з часом вони перейдуть цю межу. Звичайно, їх лякали тим, що буде зміна української влади, і наступна українська влада не буде підтримувати Українську Церкву. І внутрішні чвари розділять нас. І в майбутньому не буде визнання з боку інших помісних Православних Церков. Але ми бачимо, що всі ці міфи розвіялись. Ми динамічно розвиваємось, утверджуємось, маємо визнання з боку інших помісних Православних Церков. Частина парафій, декілька сотень, приєдналися, і зараз є багато парафій, які ще доєднаються з часом. Але потрібен час. Минув тільки перший рік. Це не так багато часу. Але протягом цього часу ми зуміли зберегти ту основу, на якій у майбутньому ми зможемо збудувати справжню Українську Православну Церкву.
— Чим на сьогодні живе Предстоятель ПЦУ? Як триває його буденний день? З чого починається ваш ранок?
— Мій ранок традиційно розпочинається з молитви. А потім, якщо я перебуваю у Києві, то в кабінеті приймаю тих відвідувачів, які записуються. І це буває з 9-ї години ранку до 9-ї години вечора. Не завжди, але графік досить насичений. І протягом цього року я завершив близько 70 поїздок в регіони. Тобто 70 архіпастирських візитів по Україні. Це дуже багато, тому що я по декілька днів перебуваю в тій чи іншій області на запрошення архієреїв, на запрошення духовенства. Збирається багато людей, ми спілкуємося, ми звершуємо богослужіння, святкуємо певні ювілеї. Наприклад, останнє таке відзначення було в місті Дніпро, ми святкували 25 років відновлення Дніпропетровської єпархії.
І так по всій Україні. Ми цього року святкували 30-ліття третього відродження УАПЦ у Львові. Протягом цього року я декілька разів відвідував Львів, тому що у Львівській області загалом у нас є близько тисячі релігійних громад. Тобто це найбільша така область, у якій сконцентровано так багато православних парафій ПЦУ. Тому постійні поїздки, спілкування, зустрічі, заходи. Протягом цього часу я відвідав близько 15 національних університетів, мав спілкування зі студентами постійно. Ми постійно свідчимо свою відкритість. Ми відкриті, ми спілкуємось, ми даємо відповіді іноді на такі навіть гострі запитання, які існують. Але ми як Церква не тільки це демонструємо, а й справді втілюємо в життя свою відкритістю.
— Ви говорили про величезну кількість поїздок, зустрічей. Хто забезпечує Вашу роботу? Існують якісь відділи, структури, які допомагають в організації вашої безпосередньої роботи?
— Загалом у нас є відповідна структура, сформована протягом цього часу. Хоча до неї входить не так багато людей. Можливо, хтось думає, що штат, який обслуговує Предстоятеля, — це сотня. А це, можливо, з десяток людей, які перебувають безпосередньо тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ми не збільшуємо штат, бо поки немає в цьому такої необхідності. Та й немає навіть елементарного місця, оскільки зараз ми проводимо реставрацію, відновлення будинку тут, на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. Там буде розміщуватися канцелярія, резиденція Предстоятеля ПЦУ.
А зараз ми перебуваємо в кабінеті ректора. Я обіймав майже 10 років посаду ректора Київської православної богословської академії. І як Предстоятель зараз і надалі в цьому приміщенні приймаю відвідувачів. Поки що, на жаль, немає відповідних умов. Але, я думаю, що протягом наступного року ми зуміємо закінчити реставрацію, відновимо будівлю на території Михайлівського Золотоверхого монастиря і тоді вже зможемо набрати більший штат працівників, які будуть забезпечувати діяльність Митрополії. Зараз їх небагато, це декілька осіб, але вони наполегливо трудяться, несуть відповідально ті обов’язки, які на них покладені.
— З приводу переходу парафій з УПЦ МП до ПЦУ. Наразі він майже повністю зупинився, тоді як на початку це були кілька сотень за місяць. Із чим це пов’язано і чи очікується відновлення? Що може стати причиною такого відновлення?
— Протягом цього року до ПЦУ приєдналось близько 600 громад з боку МП. Дехто говорить, що це мало, дехто говорить, що це багато. Але цей процес поступовий. Він такий хвилеподібний. На початку після визнання, після отримання Томосу, така відбулася хвиля переходів. Це приблизно 400–500 парафій, які приєдналися одразу. Зараз у зв’язку із певними політичними моментами, зі зміною влади, цей процес призупинився. Але призупинився тимчасово. З часом буде і друга хвиля переходів з боку МП до ПЦУ. У майбутньому 2020 році ми очікуємо визнання з боку інших декількох помісних церков.
Чому відбулася така зупинка? Це пов’язано із юридичними аспектами, з якими стикаються громади, які переходять до ПЦУ. Бо з боку Російської Православної Церкви чиниться тиск. Зараз практично дуже багато ми отримали судових позовів з їхнього боку. Є сотні, по кожній парафії. Подивіться в регіонах, скільки там позовів до суду на скасування реєстрації. У Вінниці ми бачимо перешкоди з боку Національної поліції, яка втручається безпосередньо у справи ПЦУ. Навіть відбувається суд над реєстратором, який звершив перереєстрацію цих парафій.
Інші споглядають, очікують. Бо загалом є дуже багато громад МП, які очікують. Вони повинні дозріти, побачити, що все спокійно і стабільно, та прийняти відповідне рішення, розуміючи, що вони одразу юридично перереєструються і збережуть те майно, яким вони володіли до цього часу. Тому в майбутньому ці переходи будуть. Але ми хочемо, щоб все відбувалось у правовому полі. Є відповідні норми, є відповідне законодавство, є юридичні моменти, яких потрібно дотримуватися. І ці переходи повинні бути добровільними, мирними та спокійними. Тобто в основі повинна бути любов. Якщо цієї любові не буде, то ми не закладемо того доброго фундаменту, на якому в майбутньому буде розвиватися ПЦУ.
— Чи ведуться наразі перемовини з представниками УПЦ МП щодо переходу? Особливо із єпископатом.
— Є у нас спілкування неофіційне. Але є певні побоювання з їхнього боку. Я вже назвав Вінницю. Чому Вінниця для опонентів є таким стратегічним місцем? Бо саме у Вінниці митрополит Симеон разом із єпархією — це єдиний був прецедент на той час, — приєднався загалом до ПЦУ. І тому вони намагаються показати саме на ньому, що «ось бачите, якщо ви підете, то відповідно отримаєте те, що він зараз має у Вінниці». Це судові різні тяганини, залякування вірян, духовенства і т.д. І тому є ті, які готові доєднатися, але вони мають певні побоювання. І це стоїть на перешкоді. Але вони позитивно налаштовані і, я думаю, що Господь створить такі умови, коли вони зможуть вільно висловлювати свою позицію і приєднатися з часом до ПЦУ.
— У якому стані наразі перебуває конфлікт із почесним Патріархом Філаретом? Він трохи випав із публічного простору, а на останньому засіданні Синоду йому придумали окрему місію. Це крок назустріч, щоб залагодити цю ситуацію?
— Конфлікт відбувся із самого початку, після отримання Томосу, між почесним Патріархом Філаретом та ПЦУ. Бо всі ми зберегли єдність, однодумність. А він почав висловлювати свої окремі думки, приватні, які суперечили загальному погляду і позиції ПЦУ. Як ми почали із самого початку, завдяки чому взагалі відбувся Об’єднавчий Собор? Було розпущено УПЦ КП і УАПЦ, зараз ми намагаємось довести цю процедуру до кінця. Юридично. На завершальному етапі перебуває ліквідація релігійної організації Київської Патріархії УПЦ КП. І відповідно у зв’язку з цим ми ухвалили рішення для достойного забезпечення почесного Патріарха Філарета. Він пожиттєво залишається в своїй резиденції на Пушкінській, 36, він пожиттєво звершує богослужіння у Володимирському соборі Києва. Ми пішли назустріч, незважаючи на його певне протистояння.
Ми пропонували йому від самого початку посісти гідне місце як морального авторитета української нації. І він мав досить високу підтримку на той час. Якщо ми згадаємо, як ми святкували його 90-ліття, це було дуже помпезно і урочисто. Але він обрав інший шлях — шлях протистояння, який його довів до того стану, у якому він зараз перебуває. Але ми вчиняємо стосовно нього з християнською любов’ю. І завдяки тим здобуткам, які він мав протягом останніх десятиліть, у розбудові Української Православної Церкви, ми забезпечили йому достойні умови. Ми хочемо, щоб він разом з нами розбудовував вже визнану помісну ПЦУ.
— Це правда, що він на Соборі під час виборів Предстоятеля озвучив своє бажання очолити ПЦУ?
— Так. Перед тим у перемовинах із представниками Вселенського Патріархату він самостійно на ім’я Патріарха Варфоломія підписав документ, у якому чітко засвідчив, що він не буде претендувати у майбутньому на будь-яку керівну посаду. Він буде першим членом Священного Синоду, діючим архієреєм ПЦУ, але під час Собору перед голосуванням він заявив: «Чому мені не можна висувати свою кандидатуру на посаду Предстоятеля ПЦУ?». Але головуючий відкрив папку, зачитав той лист, який був підписаний ним власноручно, і на цьому питання було закрите. І далі відбулась процедура голосування.
— Від яких Церков і коли очікувати майбутнє визнання?
— Загалом зараз уже ми разом 4 церкви — це Вселенський Патріарх, який надав Томос і визнав автокефалію першим, друга церква — Елладська Православна Церква, яка визнала цей статус, Олександрійський Патріархат, і ми як ПЦУ. Ми складаємо вже таку спільноту загалом у православ’ї. У майбутньому році ми очікуємо визнання з боку декількох інших помісних Православних Церков. Я не буду називати ці Церкви з тієї точки зору, щоб не полегшити роботу нашим супротивникам з боку РПЦ, які досить наполегливо намагаються перешкодити цьому.
Наведу приклад. Коли ми святкували чергову річницю Хрещення Руси-України, ви пригадуєте, був представник Елладської Православної Церкви, яка на той час ще не визнала наш автокефальний статус. Але участь в богослужінні взяв митрополит Іоан, який потім після прибуття до своєї митрополії, відчув шалений тиск і був змушений навіть робити певну заяву, що він особисто ухвалив рішення, хоча він на той час мав дозвіл архієпископа, Предстоятеля Елладської Православної Церкви. Тобто чиниться шалений тиск. Як ви побачили на прикладі Олександрійського Патріархату, що вони не обговорювали офіційно, тому що була загроза. І тому в майбутньому інші Православні Церкви можуть просто оголосити. Озвучать, наприклад, під час богослужіння внесення в диптих імені Предстоятеля ПЦУ без якихось публічних обговорень. Бо це призводить до шаленого тиску з боку РПЦ і з боку російської політики.
— ПЦУ також відома своєю активною діяльністю у соцмережах. Чия була ідея запускати інформаційні кампанії у соцмережах, зокрема, наприклад завести акаунт в Instagram?
— Так, ми досить активні в соцмережах. Чому? Тому що зараз практично вся молодь перебуває у соцмережах. І ми покликані працювати із нею. Тобто ПЦУ має стати певним таким духовним острівцем серед того виру, який панує в соцмережах.
А щодо Instagram — це була пропозиція нашої команди. Хтось до цього часу зареєстрував фейковий акаунт під моїм іменем. І мені говорять: «Бачите, зареєстрований акаунт уже набрав понад 3 тисяч підписників». І тому нам потрібно і є в цьому необхідність зареєструвати наш справжній акаунт в Instagram. Зараз там близько 15 тисяч підписників, і вони поступово зростають. Ми досить активні, і бачимо, що в цьому є певний успіх.
— У соцмережах ПЦУ також активно відповідає на низку дискусійних питань, пояснює свою позицію щодо таких речей. Зокрема, останнім часом неабиякого обговорення набула публікація із позицією Церкви щодо вакцинації, щодо біометричних паспортів. Однак існують багато інших питань, які викликають серйозні дискусії суспільства з Церквою. Наприклад, питання абортів. Яка позиція ПЦУ щодо цього?
— Справді, ми дали відповідь на такі складні запитання. Ми досить тривало обговорювали їх. Тому що було з боку Міністерства охорони здоров’я звернення ще рік тому, на початку нашого становлення. Але ми вивчали це питання, і ми дійшли згоди та дали чітку відповідь. У майбутньому ми також будемо давати чітку відповідь на наступні питання, які турбують свідомість кожного українця. Кожен українець очікує отримати відповідь, особливо відповідь церковну.
І те питання, яке турбує багатьох, стосується і абортів. Ми вже висловлювали свою позицію, можливо, не так голосно і не так офіційно, але, звичайно, що ми надалі дамо чітку відповідь стосовно того, що аборти робити неприпустимо. Тому що аборт прирівнюється до вбивства. Немає значення, на якій стадії вагітності. Але це вже є людина. Людина не має права позбавляти іншу людину життя. Тому що життя — це дар Божий. Тому в майбутньому ми також дамо чітку відповідь у соціальних мережах і на це питання. Але поступово, не все одразу. Є дуже багато актуальних питань, які хвилюють українське суспільство. І ми будемо давати такі відповіді.
Ми бачимо, що суспільство сприймає таке спілкування дуже позитивно. Я, наприклад, навіть не очікував, що буде таке позитивне сприйняття з боку українського суспільства навіть на вакцинацію, бо є багато противників. Але зараз ми бачимо, що більше тих, які сприймають позитивно це явище. Потрібно підходити до цього досить виважено. Звичайно, щоб не було зловживань. Але якщо робити все правильно, відповідально, то звичайно це лише сприяє утвердженню і збереження людства як такого.
— Яка позиція ПЦУ щодо ЛГБТ-спільноти?
— Практично на кожному інтерв’ю ставлять таке запитання, і ми як Церква не можемо і не зможемо у майбутньому прийняти це як нормальне явище. Тому що це суперечить божественному одкровенню. Тобто це суперечить божественному вченню. Якщо ми почитаємо Біблію, Новий Завіт, то там категорично це заборонено. Ми вважаємо, що це гріх. Ми не відкидаємо людей, ми закликаємо до виправлення гріховного життя. Якщо людина рухається і живе таким життям, вона має право покаятися в тому гріху, який вона чинить. Тому що всі грішні, і всі приходять в Церкву для того, щоб через покаяння отримати прощення своїх гріхів від Бога. І тому ми всі одностайні — і Церкви, і релігійні організації звертались неодноразово із спільними заявами, що такі явища ми не підтримуємо, і в майбутньому не підтримаємо.
— Ще одна є серйозна проблема, вона є такою для України як держави, і так само одразу ж з’явилась для Української Церкви — це війна на Сході і проблема окупованих територій. Як із цим дає раду Церква, як допомагає вирішити цю ситуацію?
— Від самого початку Українська Православна Церква допомагала і сприяла військовослужбовцям. Тому що в той час наша українська армія була слабкою. І ми не тільки духовно, але і матеріально на початках допомагали українській армії. Зараз вже такої потреби немає, тому що держава повністю забезпечила гідне утримання української армії. А ми як Церква зараз намагаємось утвердити повністю інститут капеланства.
У нас є понад 600 капеланів, які є на посадах в українській армії. Зараз ми просимо державу та Верховну Раду ухвалити відповідний законопроєкт, щоб вони унормували чітко перебування капелана в українській армії, забезпечили його всім тим, чим забезпечений український воїн. Ми бачимо зараз велику потребу в капеланах, тому що вони підтримують дух української армії.
Також ми на сході України як Церква робимо дуже багато, щоб підтримати тих, які втратили свої домівки, є тимчасово переселеними. У Маріуполі у нас діє центр на базі нашого єпархіального управління, і загалом багато священників-волонтерів із Західної України їздять з гуманітарною допомогою, допомагають цим людям і морально, і матеріально. І в подальшому ми як Церква готові долучитися до процесу реінтеграції окупованих територій до складу української держави. Вони тимчасово окуповані, але прийде час, коли нам треба буде багато попрацювати, щоб повернути знову в нормальне русло тих, хто зараз перебуває там, на тимчасово окупованих територіях, і з ними має бути проведена відповідна робота. Ми допомагаємо українській державі, і будемо робити все від нас залежне, щоб ця війна завершилась, щоб в Україні запанував справедливий мир, і ми всі разом в єдиній державі працювали на її утвердження і розбудову вже визнаної ПЦУ.
— Наскільки важко діяти ПЦУ на окупованих територій?
— У нас виникли великі проблеми на окупованих територіях. Якщо ми торкнемось окупованого Криму — то там ми бачимо, що Росія планомірно намагається витіснити повністю присутність ПЦУ. Ми чуємо постійно заяви і з боку владики Климента, і ми робимо відповідні заяви до міжнародних організацій. Наприклад, у Сімферополі єдиний кафедральний собор і єпархіальне управління поступово під виглядом ремонту намагаються забрати. В Євпаторії нещодавно було рішення місцевого «суду» про знесення власними силами храму. Тобто ми самостійно повинні знести храм, який побудований у Євпаторії. І це стосується інших громад. Тобто вони намагаються повністю витіснити присутність ПЦУ на окупованій території Криму.
Ситуація на окупованому Донбасі ще більш критична. Там практично священники навіть не звершують богослужінь. Якщо звершують, то тільки підпільно, таємно, бо вони свого часу були внесені в так звані розстрільні списки. Багато з них були змушені покинути цю територію. Але є деякі осередки, де збираються українці. До цього часу діє там притулок, який і зараз має близько 100 людей похилого віку. І ми допомагаємо їм матеріально утримуватись, тому що прийде час, коли вони повернуться до складу України. Але зараз справді ми зазнаємо там переслідувань і гонінь.
— Чи є такі речі, які хотілося б досягти цього року, але не змогли, не вдалося? Чи були певні невдачі?
— Загалом кожна людина завжди прагне більшого. І ставить певну високу планку. Чому? Бо якщо ми поставимо низьку планку, то коли ми її перескочимо, то ми будемо вже задоволені. І кожен прагне чогось більшого. Ми, можливо, очікували, що більше помісних Православних Церков визнають нашу автокефалію. Що більше архієреїв, духовенства, парафій з боку МП приєднаються до нас. Але ми робили все, що залежить від нас. Бо Господь спитає кожного з нас про те, що ми могли зробити, але не зробили. Господь не спитає того, що ми не могли зробити. Якщо від нас залежало, а ми не зробили — то ми були поганими. Але якщо ми зробили все, що від нас залежало, і я бачу, що ми дійсно це зробили, — ми зберегли основу, на якій у майбутньому будемо розвивати справжню єдину помісну Українську Православну Церкву. А інші поступово будуть долучатися.
Але в основі, в ядрі ця Церква буде українською. І ті, які поки що ще сумніваються, вони неодмінно з часом усвідомлять, що вони українці і повинні разом бути у визнаній помісній Православній Церкві. Тому можна зробити завжди більше, і очікування завжди більші, але ми повинні дякувати Богові, що досягли таких успіхів. Ми зберегли єдність, і на основі цієї єдності ми будемо далі розвиватись і утверджуватись.
— Які плани у ПЦУ на 2020 рік? Можливо, плануються якісь кардинальні зміни для українських вірян або навпаки?
— Можна сказати, будуть поступові, планові речі. Бо кардинально змінювати у православ’ї дуже складно. І ми побачили це наочно протягом останнього року. Ми почали втілювати певні реформи, але дуже повільно та спокійно. І то є певний спротив. Якщо ми згадаємо навіть щодо хусток. Мою першу заяву, яка до цього часу обговорюється в більшості позитивно, але й ті, які не сприймають навіть таких елементарних речей. На останньому засіданні Священного Синоду ми ухвалили певні несуттєві зміни — це і в Божественній літургії, і щодо архієрейського служіння.
Тобто ми повинні мудро, тверезо і відповідально втілювати ці реформи. Чому? Тому що наш супротивник не спить і чекає тільки певних приводів. Можуть бути добрі речі, але вони використовують їх проти нас. Ми зараз бачимо це на основі зміни календаря. Календарне питання, яке на перший погляд, не є таким складним. Тому що всі розуміють, що дата не є певною догмою. Але що ми бачимо — ми бачимо, що є супротив. А особливо супротив з боку наших співбратів, які нас звинувачують в певних речах. Тому ми готові, але це питання ще не на часі.
Потрібно працювати зараз над просвітництвом. Пояснювати людям, щоб вони зрозуміли. Бо дуже часто людина може бути проти, навіть не розуміючи, чому вона проти. Коли їй пояснять просто і доступно, вона каже: «Я просто не розуміла». І тому наше завдання зараз людям пояснювати перед тим, як вводити певні зміни. Навіть коли зміни на краще, зміни позитивні, потрібен час. І тому минає рік, і в наступному році ми також наполегливо будемо працювати, укріпляти наші позиції, і робити все задля того, аби кожен православний українець, який прагне бути в ПЦУ, почувався тут духовно затишно і завжди отримував відповіді на ті запитання, які його будуть турбувати.
