Напередодні неділі сиропусної, 25 лютого 2023 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Всенічне бдіння в кафедральному храмі Православної Церкви України – Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.
Про це пише пресслужба ПЦУ.
Разом з Предстоятелем молився численний єпископат та духовенство автокефальної Української Православної Церкви.
Наприкінці богослужіння відбулося наречення архімандрита Єфрема (Хом’яка) на єпископа Васильківського, вікарія Київської єпархії, якого було обрано на засіданні Священного Синоду 2 лютого 2023 року.
Обраний на архієрейське служіння архімандрит Єфрем звернувся до Блаженнійшого владики та архієреїв зі ставленицьким словом:
«Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Богомудрі архіпастирі, всечесна братіє, отці співслужителі, улюблені у Христі брати і сестри!
У цей святий вечір, який промислом Людинолюбного Бога вписаний в історію людського буття, зі страхом, трепетом і відповідальністю стою я тут, в цьому небоподібному храмі святого архистратига Божого Михаїла, приймаючи обрання та визначення Вашого Блаженства та Священного Синоду бути мені єпископом Васильківським, вікарієм Київської єпархії.
Преподобний Ісидор Пелусіот, говорячи про обов’язок і відповідальність служіння єпископа, повчає нас: «Єпископи, як образ Христів, виконують діло Христове і образом і виглядом своїм показують всім, що вони уподібнюються благому і великому Пастирю, бо поставлені нести на собі немочі пастви». Христос Господь, Великий Архієрей, прийшов не приймати служіння, але послужити спасінню всіх, і вмиваючи ноги апостолам на вечері, заповідає: «Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам» (Ін. 13. 15). Тому архієрейство – це не честь, не хвала, не слава, не величання, а відповідальність, і подвиг, і праця, і піт, і молитви, і сльози, і мучеництво, і терпіння, і служіння, центром якого є звершення Святої Літургії. Митрополит Іоан Зізіулас, вказуючи на це, говорить, що «основним завданням єпископа є предстояння на Божественній Євхаристії. З неї витікає вся влада єпископа, не лише тайнозвершуюча, але й пастирська, і адміністративна. Євхаристії немає без єпископа, але і єпископа немає без Євхаристії… Єпископ поширює на всі області життя Церкви благодать і благословення Божественної Євхаристії, без якої не буває освячення і благословення життя вірних». В Гефсиманському саду у Своїй Первосвятительській молитві, Христос показує ту ревність, з якою кожен духовний пастир має турбуватися за увірену йому паству і молитися за духовних овець, ввірених його опіці.
Митрополит Антоній (Блум) свідчить: «Христос створив Церкву для того, щоб люди, зодягнені Його духом, увійшли до життя і ціною власного життя, власного страждання, власних зусиль, власної смерті творили з покоління в покоління новий світ, де б панувала правда Божа. Недостатньо нам знати про все, що створив Господь, нам необхідно увійти в Його працю і пам’ятати, що Своїм учням, яких було послано до реального життя, до язичницького, безбожного, гниючого світу, Христос сказав, що він їх посилає, як ягнят посеред вовків, що Він їх посилає, як Отець послав Його, для того, щоб лишаючись непричетними до неправди, нечистоти, скверни, безбожництва світу, вони, разом з тим, увійшли у цей світ усією полум’яною любов’ю, всією готовністю жертвувати собою, всією силою людського духу, усім смиренням перед спасительною Божою волею».
Малим дитям трапилося мені випадково увійти у вівтар старовинної сільської церкви Успіння Пресвятої Богородиці, і тоді здалося, що знаходжусь в раю, так гарно там було. Тоді з’явилося розуміння того, про що говорить псалмоспівець Давид: «Полюбив я красу дому цього і місце перебування слави Твоєї». Ця любов до Божих вівтарів, як зерно, засіялася в дитячому серці. В тому храмі пройшло все моє дитинство — у прислужуванні при святому вівтарі.
Після закінчення школи, не сумніваючись, став вихованцем Рівненської Духовної семінарії, а через два роки був переведений до Київської Православної Богословської Академії. Божим провидінням випало мені нести послух паламаря при Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, що послужило утвердженню у намірі прийняти монашество.
Майже одинадцять років тому, в цьому ж святому храмі приймав я від Святого Євангелія ножиці, ніби з рук Самого Христа, і подаючи наміснику, складав обітниці чернечого життя й був пострижений у чернецтво. І сьогодні знову перед чесним хрестом і Євангелієм, перед святим вівтарем і всім оцим всечесним собором повторюю обітниці послуху і служіння правді Божій, святій Церкві і Євангелію Христовому.
Христове Євангеліє є центром та інструкцією життя християнина. Багато великих святих, почувши євангельське слово «взяти свій хрест і йти за Христом», залишили все і стали на шлях спасіння, шлях повернення до Отчого дому. Серед них великий подвижник, преподобний Іов Почаївський, зі ста років свого земного життя, дев’яносто він прожив у монастирях. З самого дитинства чув я про його подвиг, і його приклад спонукав мене думати про чернецтво. Його молитовного заступництва нині прошу у святого!
У постригу назвали мене на честь святого священномученика Єфрема, єпископа Херсонеського, який у числі своїх співподвижників, семи священномучеників Херсонеських, своїм життям і подвигом показує нині образ ревного служителя Божого і проповідника Євангелія. Їх молитвами, Господи, укріпи мене!
Приймаючи свячення на єпископа, насмілююся повторити мудрі слова Сербського патріарха Павла, який, вступаючи на своє служіння, сказав: «наша програма – Євангеліє Христове!». Христос і Його Євангеліє – це основа для пастиря, про що виголошує святий Іоан Золотоуст: «Христос зі мною! Чого мені боятися? Його Євангеліє в руках моїх – посох, на який я опираюся. Ось де моє пристановище, ось де мирна пристань моєї душі». Опираючись на цей посох із псалмоспівцем виголошую: «Господи, до Тебе прибіг, навчи мене творити волю Твою, бо Ти є Бог мій!»
Тому і боюся, щоб зодягнувшись в архієрейське достоїнство, не стати вовком у овечій шкурі, і тим самим не нашкодити пастві Божій. Бо за словом царя Давида, «священики мають зодягатися в правду!» В моїй душі нині трепет і страх перед цим великим таїнством, що звершується наді мною. Бо не бачу в собі великих чеснот і здобутків, якими міг би похвалитися і заспокоїти себе, нібито достойний того служіння, та й пророк Божий Осія викриває мене: «Що зроблю тобі, Єфреме? Благочестя твоє, як ранковий туман і як роса, яка швидко зникає» (Ос. 6. 4). І Божественний апостол Павло даючи настанови про те, яким має бути первосвященик, виявляє мою негідність і недостойність. Тільки на Божественну благодать, яка доповнює людську неміч, уповаю, благаючи Бога, словами старозавітного патріарха Якова: «…Бог, Який пасе мене з тих пір, як я існую, до цього дня, ангел, що визволяє мене від усякого зла» нехай благословить мене, нехай моє служіння звершить на Божу славу, мою неміч – на Божу могутність, мою вбогість – на Божу величність.
Обрання мене на єпископа – не моє досягнення, не моя заслуга, але рішення Синоду і величезна підтримка, молитовна і фізична, безлічі тих дорогих мені людей, які доброю думкою, добрим словом, ділом, молитвою, побажанням і працею підтримують мене, допомагають, турбуються і втішають.
У цей вечір перед Прощеною неділею, яка вводить нас в час Великого посту складаю подяку Причині всіх благ – Богу, що покликав мене в це життя, в цей світ, що захотів дати буття моїй істоті, допустити мене до цього вівтаря і цього служіння; у Його руках моє дихання і життя!
Дякую Вам, Ваше Блаженство, за ту довіру, яку Ви виявили до мене, бо це Ваше рішення і Ваше подання і бажання! Дуже старатимуся, щоб виправдати Ваш вибір і сподівання, буди достойним помічником Вашого Блаженства!
Дякую батькам, мамі і татові, за їх любов, піклування і терпіння, за їх благословення стати на шлях чернечого життя і священичого служіння. Нехай втішить і укріпить вас Господь у доброму здоров’ї і мирі.
Дякую вже спочилим прародичам, бабусям і дідусям, які, незважаючи на важкість їх життя, змогли привити мені любов до Божих святих церков і до життя християнського. Цей день був би для них радісним. Нехай прийме їх душі Господь в небесні оселі.
Дякую братам, всім рідним і близьким, що з розумінням і добротою допомагають і підтримують мене у житті та служінні.
Дякую настоятелю нашої сільської церкви отцю Василю за першу духовну науку, рекомендації і благословення. Дякую духовному наставнику отцю Григорію за те, що з батьківською любов’ю і терпінням вислуховує мої сповіді.
Дякую Боголюбивим священикам, ректорам, класним керівникам, викладачам, вчителям, наставникам, інспекторам, різним працівникам, однокласникам, однокурсникам, чесному студентству, братам семінаристам за час навчання, за знання, за досвід, за настанови, за спілкування і розуміння.
Складаю подяку і наміснику цього святого монастиря, Високопреосвященнішому архієпископу Агапіту і всій Христолюбивій братії, які свого часу прийняли мене в чернечу родину, за увесь той час, який я провів в цій обителі, за терпіння до мене, за спільні служби, правила, молитви і працю для слави Божої і Божої Церкви! Нехай укріпить всіх вас Господь у подвигах і служінні!
Дякую всім тим, хто трапився мені на життєвій дорозі, під час навчання у школі, у семінарії, в університеті, в академії, в монастирі, в недільній школі, у Рівному, в Києві, по різних областях нашої стражденної України і навіть закордоном, скрізь і всюди, де вела мене життєва дорога, Господь благословив мене спілкуванням зі стількома добрими людьми, близькими, вірними друзями, хорошими товаришами, щирими прихожанами, що не вистачить часу згадати всіх поіменно — кожній людині, зустріччю із якою благословив мене Господь, дякую всім і кожному за довіру і любов.
Дякую нашій недільній школі «Чадо Боже», дітям, батькам і вчителям, з якими десяток літ ми спілкувалися, вчилися і зростали як християни. Дякую за радість спілкування і усмішки! Нехай благословить Господь всіх наших дітей і всіх наших батьків!
Та ще особлива і найперша подяка сьогодні тим людям, нашим хоробрим воїнам-захисникам, які знайшли в собі силу і мужність стати на захист нашої Батьківщини, моїм друзям і всім-всім воїнам на всіх фронтах, які охороняють нас і наш спокій; дяка їм за те, що ця служба взагалі змогла відбутися в цьому храмі і в цьому вільному славному місті Києві! Ще більша подяка і неоплатний борг в мене перед воїном Олександром, нашим другом, і всіма тими, хто вже завершив свою боротьбу і загинув. Нехай Господь, що володіє живими і мертвими, дарує їм Царство Небесне!
Принагідно в цю Прощену неділю прошу прощення у всіх тих, кого чим образив, скривдив, пройшов мимо, тих, для кого спілкування зі мною стало неприємністю, з ким був суворим чи несправедливим. Кожного разу притча про милосердного самарянина викриває мене, що я, як священик Божий, міг пройти повз людину, що мала потребу в моїй допомозі. Нехай винагородить вас Господь за терпіння!
Десять років я ніс послух ризничого у цьому святому монастирі, дбаючи про красу і благоустрій Божого храму, про відправу богослужіння, ніби про рай Божий, як праотець наш Адам, згадку про вигнання якого сьогодні показує нам Церква, щоб ми зрозуміли, що означає ослухатись слова і заповіді Божої і сподіваюся, що за співдією і допомогою Божою ще зможу прислужитися цьому храму, цьому монастирю, нашій Помісній Православній Церкві України.
Ваше Блаженство! Стоячи сьогодні перед Богом, перед Вами і всіма тут присутніми, прошу у Вашої святині благословення на служіння. Нехай від Вас воно буде для мене, як благословення для тезоіменитого мого праотця: коли старозавітній патріарх Йосиф привів своїх синів під благословення праотця Якова і той, хрестоподібно поклавши руки, благословив їх, то й Ваша правиця з благословенням нехай буде на мені, за словом Якова: «Тобою буде благословляти Ізраїль, говорячи: Бог нехай вчинить мені, як Єфрему і Манасії» (Бут. 48. 20). Амінь».
Завершився чин наречення уставним многоліттям.
