“Великопосна аскеза, синодальна дорога” – такою є тема послання Папи Франциска на цьогорічну Чотиридесятницю, яке було представлене у Ватикані в п’ятницю, 17 лютого, передає Vatican News.
За григоріанським календарем, яким користуються римо-католики, Великий Піст цього року починається 22 лютого, а Великдень припадає на 9 квітня.
Дорогі брати й сестри!
Євангелії від Матея, Марка та Луки однодушні, розповідаючи про подію Ісусового Преображення. В цій події бачимо відповість Господа на нерозуміння, яке Його учні виявили щодо Нього. Трохи раніше, в дійсності, відбулася справжня сутичка між Учителем і Симоном Петром, який, визнавши свою віру в Ісуса як Христа, Божого Сина, відкинув Його провіщення про страсті й смерть. Ісус рішуче його скартав: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт 16,23). І ось «по шістьох днях узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору» (Мт 17,1).
Євангеліє про Преображення кожного року читають в другу неділю Чотиридесятниці. В дійсності, протягом цього літургійного періоду Господь бере нас із Собою та веде у відокремлене місце. І навіть якщо наші щоденні обов’язки вимагають від нас залишатися на звичних місцях, живучи повторюваною й іноді нудною буденністю, під час Великого Посту ми запрошені «вийти на високу гору» разом з Ісусом, аби разом зі святим Божим людом пережити особливий досвід аскези.
Великопосний аскетизм – це старання, завжди оживлені благодаттю, здолати нашу нестачу віри та спротив у слідуванні за Ісусом дорогою хреста. Це те, чого потребував Петро та інші учні. Щоби поглибити наше пізнання Учителя, щоби збагнути і до кінця прийняти таємницю божественного спасіння, довершеного через цілковите дарування себе задля любові, потрібно дозволити Йому відвести нас у відокремлене місце й угору, відриваючись від посередності та марноти. Потрібно вирушити в дорогу, у подорож, що здіймається ввись, що вимагає зусилля, жертовності й зосередження, як похід у гори. Ці характеристики важливі також для синодальної мандрівки, яку ми зобов’язалися здійснити як Церква. Тож варто замислитися над цими взаєминами, що існують між великопосною аскезою та синодальним досвідом.
На «реколекції» на гору Тавор Ісус бере з Собою трьох учнів, обраних бути свідками унікальної події. Він хоче, аби цей досвід благодаті не був самотнім, але спільним, яким, зрештою, є все наше життя віри. За Ісусом ідеться разом. І разом, як Церква, що є паломницею в часі, переживаємо літургійний рік, а в його рамках – Чотиридесятницю, прямуючи вперед разом з тими, кого Господь поставив поруч як супутників у подорожі. Подібно до сходження Ісуса та учнів на гору Тавор, можемо сказати, що наша великопосна мандрівка є «синодальною», бо ми здійснюємо її разом тією самою дорогою як учні єдиного Вчителя. Більше того, ми знаємо, що Він Сам є Дорогою, отож, як в літургійній мандрівці, так і на дорозі синоду, Церква робить ніщо інше як дедалі більше і повніше заглиблення у таємницю Христа Спасителя.
І так приходимо до кульмінаційного моменту. Євангелія розповідає, що Ісус «переобразився перед ними: обличчя Його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло» (Мт 17,2). Ось «вершина», мета подорожі. Наприкінці сходження, коли вони перебувають з Ісусом на вершині гори, трьом учням була дана благодать побачити Його в Його славі, що сяє надприродним світлом, яке не походило ззовні, але променіло з Нього самого. Божественна краса цього видіння була незрівнянно більшою від будь-яких зусиль, які учні могли витратити, сходячи на Тавор. Як і під час кожного вимогливого походу в гори: йдучи вгору, потрібно уважно зосередити погляд на стежці, але панорама, що відкривається наприкінці, вражає та винагороджує своєю дивовижністю. Також і синодальний процес часто виглядає важким, й іноді можемо знеохотитися. Але те, що чекає нас наприкінці – це без сумніву щось дивовижне та вражаюче, що допоможе нам краще зрозуміти Божу волю та нашу місію на служінні Його царству.
Досвід учнів на горі Тавор додатково збагачується, коли поруч з переображеним Ісусом з’являються Мойсей та Ілля, які уособлюють Закон і Пророків (пор. Мт 17,3). Новизна Христа – це сповнення старого Завіту та обітниць; вона невіддільна від історії Бога з Його народом і виявляє його глибокий сенс. Аналогічно, синодальна дорога вкорінена в традиції Церкви і, водночас, відкрита на новизну. Традиція є джерелом натхнення, щоби шукати нові шляхи, уникаючи протилежних спокус нерухомості та імпровізованих експериментів.
Великопосний аскетичний шлях, і подібно до нього синодальний, обоє мають за мету преображення, особисте та церковне. Перетворення, яке в обох випадках має свій приклад в Ісусовому та здійснюється завдяки благодаті Його пасхального таїнства. І щоб це преображення могло здійснитися в нас цього року, хочу запропонувати дві «стежки», якими здійматися разом з Ісусом і разом з Ним дійти до мети.
Перша покликається на наказ, з яким Бог Отець звертається до учнів на Таворі, коли вони споглядають преображеного Ісуса. Голос із хмари каже: «Його слухайте» (Мт 17,5). Отож, перша вказівка дуже чітка: слухати Ісуса. Великий Піст – це час благодаті мірою того, як ми займаємо поставу слухання Ісуса, Який промовляє до нас. Як? Насамперед у Божому слові, яке Церква пропонує нам у літургії: не дозвольмо, щоб воно пропадало; якщо не можемо завжди брати участь у Святій Месі, перечитуймо день за днем біблійні читання, також і з допомогою інтернету. Окрім Святого Письма, Господь промовляє до нас у ближніх, насамперед, через обличчя та історії тих, хто потребує допомоги. Але я хотів би додати ще один аспект, дуже важливий для синодального процесу: слухання Христа відбувається також через слухання братів і сестер у Церкві, через те взаємне слухання, що на певних етапах є головною метою, але завжди залишається незамінним у методі та стилі синодальної Церкви.
Почувши голос Отця, «учні впали обличчям до землі й злякались вельми. Ісус же підійшов, доторкнувся до них і каже: “Устаньте, не страхайтеся!”. Підвівши свої очі, вони не бачили нікого крім самого Ісуса» (Мт 17,6-8). Ось і друга вказівка на цей Великий Піст: не ховатися в релігійності, побудованій на надзвичайних подіях, на промовистому досвіді, боячись стикатися з дійсністю з її щоденними труднощами, з її негараздами та суперечностями. Світло, яке Ісус показує учням – це передсмак пасхальної радості, до якої потрібно прямувати, слідуючи за «Ним самим». Чотиридесятниця спрямована до Пасхи: «перебування у відлюдді» не є метою саме в собі, але приготовляє нас до того, щоби з вірою, надією та любов’ю пережити страсті та хрест, аби досягнути воскресіння. Також і синодальний процес не повинен створювати ілюзію, що ми досягли мету, коли Бог дарує нам благодать деякого сильного досвіду сопричастя. Також і там Господь повторює: «Устаньте і не бійтеся». Зійдімо в долину, і нехай досвід благодаті підтримує нас у тому, щоб бути будівничими синодальності в звичайному житті наших спільнот.
Дорогі брати й сестри, нехай же Святий Дух надихає нас протягом цього Великого Посту в сходженні на гору з Ісусом, аби пережити досвід Його божественного сяйва, щоб зміцнені у вірі, ми далі прямували вперед разом з Ним, славою Його люду та світлом народів.
