Це свято – єдине з дванадцяти великих свят церковного року, яке за уставом одночасно є Богородичним і Господнім. Бо, згадуючи описану в Євангелії подію, відзначаючи Стрітення, ми водночас вшановуємо і Господа, і Його Пречисту Матір.
Про це сказав Предстоятель ПЦУ у своій сьогоднішній проповіді.
З Писання ми чули про те, як саме сталося Стрітення. І опис цей вказує на багатогранність події, безпосередньо пов’язаної з Різдвом Спасителя, бо відбулася вона на 40-й день після народження Господа Ісуса Христа.
На 8-й день після Різдва Христового ми вшановували Його обрізання та наречення Йому імені Ісус, завчасно сповіщеного Богом як знак Його служіння Спасителя світу. Обрізання було виконанням припису закону Мойсеєвого про обов’язок кожного немовляти чоловічої статі з народу Ізраїля через цей знак засвідчити входження у завіт з Богом. Таким самим виконанням припису закону є і подія, яку іменуємо Стрітенням, бо на 40-й день після народження первенця чоловічої статі необхідно було за нього приносити жертву в храмі.
Це жертвоприношення нагадує принесення в жертву Авраамом свого первенця і спадкоємця Ісаака, про що читаємо в книзі Буття, у її 22-ій главі. Як ми знаємо, Авраам у шлюбі з Саррою не мав дітей і дуже сумував через це, бо не мав спадкоємця, якому би передав усе. Але Господь обернув сум його на радість, коли після відвідання у вигляді Трьох Ангелів дав обітницю про народження у нього сина, від якого не лише вийде великий народ, але через якого прийде і Сам Спаситель світу. І цей син, Ісаак, народився як благословення Боже. Однак щоби засвідчити особливу Авраамову віру та відданість, Бог звелів йому піти до гори Моріа і на ній принести Ісаака в жертву.
Як раніше Авраам довіряв Богові та виконував всі Його повеління, хоча і не знав, які будуть наслідки, так вчинив він і тепер, вірячи, що коли Всевишній обіцяв дати через Ісаака йому продовження роду в численних нащадках, то звершиться це навіть і після такого виняткового жертвоприношення. Авраам не знав, як можливе це, але вірив Богові – і Господь в момент, коли батько був готовий віддати в жертву свого сина, вказав йому на агнця, кого той і приніс у жертву.
За переданням гора Моріа, де Авраам мав здійснити жертвоприношення, – це та сама височина, на якій пізніше був зведений храм Господній. І як знак жертовності та вірності Богові, за всякого первенця слід було принести жертву в цьому храмі, щоби нагадати про завіт, укладений з Авраамом.
Так само, як і у випадку з Ісааком, жертвоприношення це було символічне, однак у події Стрітення цей символ звершується, замикаючи в собі коло священної історії. Бо принесення в жертву Ісаака було прообразом хресної жертви Сина Божого, Якого Отець віддав, як Агнця, за гріхи світу і заради спасіння. «Бо так полюбив Бог світ, – каже Христос у розмові з Никодимом – що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).
Ось так таємничо єднається давнє минуле і шанована нині євангельська подія, єднається прообраз і його здійснення. На місце здійснення жертви Авраама та Ісаака, до храму Єрусалимського, приноситься Син Божий, Який має стати жертвою і викупити гріх людини.
Свідками здійснення давніх обітниць стають двоє праведників – старець Симеон і пророчиця Анна. Дух Божий приводить їх до храму в час, коли Діва Марія з Йосифом Обручником принесли туди Немовля Ісуса. Щоби в цій Дитині Симеон і Анна побачили обіцяного Месію, щоби через це втішилися самі та могли дати свідчення для інших – те, яке ми і чуємо з Євангелія.
Саме тому шанована нині подія називається Стрітенням, тобто зустріччю. Старозавітні праведники Симеон і Анна, ніби образ прабатьків Адама і Єви, зустрічають Месію-Спасителя. Хоч і минуло багато століть від часу, коли Бог прабатькам дав обітницю, що прийде у світ Син Діви, Який зітре голову змія, тобто знищить силу і панування гріха – але час цей все одно настав. Тому і радіє Симеон, що очі його побачили це. Що обіцяне Богом як віддавна прабатькам, так і йому особисто від Духа Божого – здійснюється. Так само радіє і праведна Анна, яка майже все життя у пості та молитві провела при храмі, і вона сповіщає про свою радість і про прихід Месії тим, хто в Єрусалимі чекав на Нього.
Все це має значення не лише для минулого часу, і Стрітення вшановується нами не просто як давня історична подія. Свідчення Симеона і Анни – це свідчення і для нас з вами, дорогі брати і сестри. Бо вони вказують нам на Божественне Немовля і засвідчують, що це є Месія, обіцяний Спаситель, і тому нам слід прийняти Його.
Отже ще одне значення Стрітення – це заклик до кожного з нас, до кожної людини, зустріти Сина Божого у своєму власному житті, прийняти Його, як прийняв Симеон. Це є заклик довіритися Богові, як довірився Авраам і довірилася Діва Марія. Бо обидва вони не знали, як станеться те, до чого Бог закликав їх – але вірили у волю Божу, послідували їй і тому отримали похвалу від Господа та послужили спасінню людства.
Про служіння, яке здійснила і ще має здійснити Діва Марія, пророкує і Симеон Богоприїмець. Він каже про меч, який має пройти душу Пречистої, тобто про майбутні страждання, яких зазнає Вона, бачачи розп’яття і смерть на хресті Сина Свого. Але як Авраам не вагався віддати в жертву єдиного свого сина і спадкоємця, бо довіряв Богові, так і Діва Марія не вагалася виконати волю Божу, хоча і сполучене це було для Неї особисто з терпінням скорботи і невимовним материнським горем.
Тому в нинішнє свято ми вшановуємо не лише Господа, але водночас вшановуємо і Пречисту Богородицю, вшановуємо Її глибоку довіру до Бога, Її душевні страждання і Її духовну перемогу, коли віра справдилася і Вона побачила Сина Свого воскреслим з мертвих. Прикладом Своїм Діва Марія закликає і нас довіряти Богові не лише тоді, коли ми можемо розумом усвідомити наслідки виконання волі Божої, але і коли ці наслідки для нас залишаються незнаними і незрозумілими.
Бо власне в цьому і полягає віра: ми не знаємо, який саме очікує на нас шлях, як не знав Авраам, в яку країну кличе його Бог переселитися, полишивши рідну землю. Але коли ми віримо, то знаємо, що Бог кличе нас завжди до кращого, що Він веде нас шляхом правильним, що Він допомагає нам пройти всі випробування і ніколи не полишає нас.
Нехай ця віра супроводжує і наше життя, дорогі брати і сестри, а приклад усіх святих та найвищої серед них, Матері Божої, нехай надихає нас долати випробування на шляху до спасіння.
Дорогі брати і сестри!
Сьогодні ми знову маємо духовну радість у день свята звершити молитву і богослужіння в нашій Лаврі, в нашій святині, яка правдиво іменується уділом Богородиці та перебуває під Її особливим покровом.
Щойно в наших роздумах ми нагадали собі, наскільки важливо слідувати за волею Божою, навіть коли шлях її виконання для нас залишається в повноті не ясним. Так і ми, коли стали на шлях відродження і утвердження Помісної Української Православної Церкви понад три десятиліття тому – не могли знати, яким він буде. Але, довіряючи Богові, ми йдемо цим шляхом впевнено і бачимо, що в усіх труднощах і випробуваннях Господь допомагав нам і продовжує допомагати.
Нині святиня ця, Лавра Печерська, Дім Богородиці, стоїть ніби на роздоріжжі, і багато хто ще розмірковує – яка є воля Божа? Яким шляхом слід йти? Для тих, хто вагається, наш заклик сьогодні: подивіться і пізнайте волю Божу! Бо противники наші мали силу, а ми були знесилені, однак Господь через нашу неміч утвердив правду і являє силу Свою.
Храм цей, трапезна церква на честь преподобних Антонія і Феодосія, має особливу сторінку в своїй історії. Саме тут, в його стінах, у листопаді 1991 року відбувся Собор Української Православної Церкви, тут її єпископат, представники духовенства, чернецтва і мирян одноголосно ухвалили рішення про необхідність для Української Церкви бути автокефальною. Тут свій голос за це підносили навіть ті, хто потім пішли проти соборного рішення і хто навіть донині опираються волі Божій, як опиралися фарисеї проповіді Євангелія.
Наша молитва сьогодні в цьому храмі є ще одним свідченням волі Божої і благословення, щоби Церква України була автокефальною, помісною. Наше служіння є закликом до братії Лаври та до всіх, хто поки що не послідував за соборними рішеннями і вагається: прийдіть, побачите волю Божу, прийміть її, щоби ми єдиними устами і єдиним серцем у єдиній Церкві служили Богу, українському народу і всім православним християнам.
Дорогі брати і сестри!
Наближається річниця повномасштабного вторгнення російського в Україну, річниця великої війни за волю нашої Батьківщини. Як християни ми маємо день цей зустріти молитвою і постом.
Тож благословляю, на додаток до наших звичайних молитов, 24 лютого в наших монастирях і соборних храмах, та всюди, де і для кого буде така можливість, протягом дня звершувати читання Псалтиря з молитвою про наших воїнів, про перемогу правди і справедливий мир для України. Проведімо цей день у пості та молитві за наших захисників, за живих і загиблих, за воїнів та за мирних мешканців, які постраждали і продовжують страждати від нашестя російської імперії зла. І нехай з Божою допомогою час війни скоротиться, а день перемоги і миру – наблизиться. Амінь!
