У сьому неділю після П’ятидесятниці Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Божественну літургію святителя Іоана Золотоустого у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.
Предстоятель Помісної Української Православної Церкви виголосив першосвятительське слово проповіді у якому пояснив, що все наше життя – це час боротьби з немочами духовними та тілесними, час протистояння спокусам, час для зростання і утвердження в добрі.
«Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсилих‚ а не собі догоджати» (Рим. 15:1) – пише апостол Павло. Кого він має на увазі під іменем «сильних»? – тих, хто має істину, живу і діяльну віру, хто пізнав волю Божу і виконує її, пояснив Епіфаній.
Чому саме так можемо зрозуміти ці слова? Тому, що знаємо з Писання сказане Спасителем: «Все можливе віруючому» (Мк. 9:23). І апостол Павло у Посланні до Филип’ян сповіщає: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4:13). Отже, сила, яку дає істина і діяльна віра – не в ній самій, а в тому, що вона відновлює наш зв’язок із Богом – Творцем, від Якого ми і отримуємо зміцнення.
Хто є тими безсильними, немочі яких апостол закликає нас терпіти? – це є ті, хто має слабку віру, зневірився чи ще не прийшов до пізнання істини. Адже віра не є чимось однозначним і усталеним – з Писання, вчення Церкви і власного життєвого досвіду ми знаємо, що вона може бути істинною чи неправдивою та марною; може бути більшою чи меншою, зростати чи занепадати. Віра може бути діяльною, живою, а може бути лише декларативною, показовою і формальною, тобто мертвою, як тіло без душі.
Митрополит Епіфаній пояснив, що віра як і сила тілесна є у кожного є різна. Адже не всі мають однакові фізичні сили, і навіть одна й та сама людина може досягати збільшення своїх сил, розвиваючись, працюючи і тренуючись, а може знесилюватися через бездіяльність, лінивство, хвороби, нещасний випадок. Також і протягом життя наші фізичні сили змінюються, бо для всіх очевидно, що сила дитини і сила дорослої людини – різна. Також і в молодому чи зрілому віці маємо більше сил, ніж коли досягаємо похилих літ.
Сама наша людська природа, любов до ближніх, закладена в неї нашим Творцем, спонукає тих, хто має більше сил, дбати про тих, у кого їх менше, каже предстоятель ПЦУ. Так батьки дбають про своїх малих дітей, а діти, зростаючи – про похилих віком батьків. Коли хто з нас захворіє – має надію на допомогу здорових та їхню підтримку. Якщо внаслідок якихось трагічних подій чи нещасного випадку людина набуває інвалідності – то безперечно потребує більшої уваги та підтримки від оточуючих.
«Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6:31) – це «золоте правило», подане від Бога, допомагає нам ясно і просто зрозуміти: коли є хтось, слабший за нас, то ми маємо допомагати їм, бо і самі, будучи слабкими, маємо надію на допомогу сильніших.
Тому і звертається сьогодні апостол Павло через почуте нами слово з його послання, кажучи: «Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання. Бо й Христос не Собі догоджав» (Рим. 15:2-3). Що означає ця настанова?
Вона пов’язує нашу терпеливість у перенесенні слабкості ближніх, їхньої недосконалості – з усвідомленням нашої власної слабкості. Бо хоча кожен з нас має від Бога якість дарування, сили, таланти, має життєвий досвід та вміння – але всі ми є уражені гріхом, який знесилює нас, приводить до занепаду, виснажує душу й тіло, веде до смерті.
І тому кожна людина, які б духовні та фізичні сили вона не мала б чи не розвинула би в собі – беззаперечно потребує допомоги Божої. І ця допомога, це укріплення та зміцнення подається через Спасителя, Сина Божого. Бо так про Христа провістив пророк Ісая: «Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися» (Іс. 53:4-5).
Життєвий наш досвід свідчить, що терпіти немочі безсильних – важко, для цього треба докладати духовне зусилля. Бо коли ти маєш розуміння і пізнання, а ближній не має його, чинить нерозумно, робить недобре, то складно це сприймати без гніву, осудження чи простого роздратування. Хіба кожен з нас не стикався і не стикається з цим щодня? Якщо поміркуємо, то погодимося, що нам доводиться постійно стикатися з немочами оточуючих. Але це також з необхідністю веде нас до висновку, що і ми самі для оточуючих не завжди є прикладом сили й мудрості, але не раз виявляємо власну неміч, даємо привід до спокуси, роздратування і осудження.
І тут для нас, як християн, Господь і Спаситель стає і прикладом, і джерелом сили та зміцнення. Бо Він не мав жодної немочі, не вчинив ніякого гріха, був вільний від зла – але не Собі догоджав, не прийшов ствердити власну Божественну силу і вседосконалість, а заради нас людей і нашого спасіння зійшов з Небес, прийняв на Себе наші немочі та поніс наші хвороби. І якими силами і талантами не була би наділена людина – перед Богом всі ми є немічні та безсилі, а гріх та зло, які мають владу над нами, лише посилюють цю немічність та безсилля. Однак Господь не відвертається від нас, невдячних і грішних, а навпаки – виявляє терпеливість і турботу, підтримує і дає силу там, де через природне обмеження чи гріховний занепад ми виявляємося безсилими.
Тому якщо ми самі потребуємо великої допомоги та підтримки від Бога, то не маємо права відмовляти у цій допомозі та підтримці нашим ближнім. Бо інакше уподібнимося до немилосердного позичальника з євангельської притчі, який упросив царя простити його величезний борг, а сам не побажав простити значно менший борг одному зі своїх товаришів (див. Мф. 18:23-35). Ту ж саму думку містить і молитва, яку, як зразок, дав нам Сам Господь. Адже коли промовляємо: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12), то цими словами і себе визнаємо винними перед Богом за гріхи та взиваємо про милість, і щодо ближніх своїх та їхніх гріхів перед нами – беремо зобов’язання бути милостивими, терпеливими і прощати.
Сказане підтверджує нам сьогодні і апостол Павло, так сповіщаючи через почуте нами слово: «А все, що написано було раніше, написано нам на повчання, щоб ми терпінням і втішанням з Писання зберігали надію» (Рим. 15:4). Адже наш духовний та життєвий досвід переконливо доводять, що ніякі сили не залишаються самі собою невичерпними. Ми постійно потребуємо поповнення і поновлення сил, без чого будемо слабнути і занепадати впевнений блаженніший Епіфаній.
Ось нам найбільш наочний приклад: навіть зараз кожен з нас поновлює свої життєві сили, вдихаючи повітря. Здавалося би, дихання для нас така звична річ, що ми навіть не звертаємо на неї уваги. Але якби припинили дихати хоча б на малий час – відразу опинилися би у небезпеці смерті.
Отак і наша віра в Бога і благодатне єднання з Ним, які є основою та джерелом нашої сили, потребують поновлення. Не можна один раз в житті увірувати, щоби далі лише насолоджуватися багатими плодами, які приносить віра. Все наше життя – це час боротьби з немочами духовними та тілесними, час протистояння спокусам, час для зростання і утвердження в добрі. І у цій праці, у цій невидимій боротьбі, у терпеливому перенесенні немочі ближніх для нас постійним джерелом натхнення і надії є Божественне Одкровення, тобто Священне Передання і Писання. Тому апостол Павло і закликає нас звертатися до Писання, бо коли знесилюємося і занепадаємо, то в слові Божому знаходимо для себе і настанову, і зміцнення, і дороговказ.
Як дихання і їжа потрібні тілу нашому щоденно, щоби підтримувати його життя, так і настанова слова Божого потрібна нам для того, щоби ми не помирали духовно. Згадайте слово Спасителя: «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:4). Отже, так само, як ми щодня і постійно турбуємося про життя нашого тіла – маємо не менше, а краще щоб і значно більше та наполегливіше турбуватися про потреби нашої душі, насичуючи її живою водою Божественної благодаті через святі таїнства, молитву та богослужіння, через прочитання, вивчення та втілення в життя настанов Писання.
Бо як нам переносити немочі ближніх? Як нам терпеливо ставитися до їхньої недосконалості, до нерозумних вчинків, до невдячності? Адже всяка людина може сказати, що настанови допомагати ближніх і бути терпеливими – це добре, але життя влаштоване інакше. І ось на це зауваження і дає відповідь апостол Павло, вказуючи: бери приклад з Господа Ісуса Христа, зміцнюйся настановами слова Божого зі Священного Писання, і тоді те, що здається зараз важким і неможливим, стане для тебе щоденним правилом життя. Бо ти не сам у цих випробуваннях – з тобою Христос Господь і брати та сестри у вірі. І якщо одна людина сама собою справді безсила, то з допомогою Божою, з підтримкою громади вірних та у єдності Церкви – кожна людина здатна до найбільшого. Тому так важливо зберігати однодумність і мир між собою, бо вони зміцнюють кожного з нас та є умовою правдивого єднання нас з Богом, як про це каже і апостол Павло: «Бог же терпіння і втішення нехай дарує вам бути в однодумстві між собою, за вченням Христа Ісуса, […] Тому приймайте один одного, як i Христос прийняв вас до слави Божої» (Рим. 15:5,7).
Митрополит Епіфаній нагадав слова Ісуса Христа у яких він сказав: «Не здорові потребують лікаря, а недужі. Я прийшов покликати не праведників до покаяння, але грішників» (Лк. 5:31-32). За словами предстоятеля ПЦУ Христос і зараз зціляє всяку неміч нашу, зміцнює наші сили, справджує нашу віру. Але для того, щоби нам бути гідними цих дарів і милості Божої, самі ми маємо бути милостивими і щедрими. Тож, нагадаймо собі та закарбуймо в серці слово Писання: «Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсилих‚ а не собі догоджати».
Нагадаємо, раніше Митрополит Епіфаній пояснив відмову від хресної ходи на свято Хрещення Русі. Також Митрополит Епіфаній у минулій проповіді попрохав вірян дбати не лише про здоров’я тілесне, але ще більше – про здоров’я духовне.
