Станом на листопад 1159 релігійних громад та монастирів заявили про перехід з Української православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом) до Православної Церкви України. Чи повинні віряни в такому випадку перехрещуватися? А якщо через війну люди опинилися у регіоні, де їхньої церкви (наприклад, УГКЦ чи РКЦ) немає? Чи потрібно перехреститися, аби отримувати Таїнства від православного священника?
— Усі православні віряни, в якій би Помісній церкві або юрисдикції вони не були охрещені, можуть брати участь у богослужіннях ПЦУ, — розповідає протоєрей Андрій Дудченко, клірик Спасо-Преображенського собору в Києві, викладач столичної богословської академії. — Жодних формальних процедур переходу немає, пише “Експрес”.
— У посланні до ефесян святий апостол Павло пише: “Один Господь, одна віра, одне хрещення…” Також у “Символі віри” є слова: “Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів”, — додає владика Нестор (Писик), архиєпископ Тернопільський і Кременецький ПЦУ. — Тож наша Церква жодним способом не схвалює і навіть засуджує практику перехрещування, яка традиційна у московському патріархаті щодо представників інших конфесій, які переходять до них.
У давній Церкві існувала практика визнання хрещення, навіть отриманого від єретиків, якщо таїнство відбулось за правильною формулою — в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Тому якщо хтось переходить у ПЦУ з іншої православної Церкви, ми визнаємо дійсними всі таїнства, які були звершені над цією людиною. Зокрема, хрещення та вінчання. Це стосується й переходу людини з УГКЦ.
— А яка ситуація з римо-католиками?
— Все залежать від того, чи була людина миропомазана. У Православній і Греко-католицькій церквах таке таїнство, а також отримання дарів Святого Духа, необхідних для повноцінного християнського життя, відбувається разом із хрещенням. Натомість у РКЦ — у більш зрілому віці. Тож якщо людина і хрещена, і миропомазана, її приймають у Православну церкву після сповіді й причастя. Якщо останнє таїнство не було здійснено, то ще й через миропомазання.
— Хоч на фронті працюють капелани, часто вони — іншої конфесії, ніж бійці. Як діяти в такій ситуації, якщо військовий хоче причаститися, посповідатися?
— Воїну іншої конфесії, який має релігійні потреби, слід дозволяти їх реалізовувати там, де це доступно, — вважає отець Олег Кіндій, доцент кафедри богослов’я УКУ. — Священнику не варто випитувати у військового, якої він конфесії, якщо людині потрібно поговорити, сповідатися чи причаститися.
Коли постає питання життя і смерті, то на конфесійну приналежність уже не зважають. І православні, і католицькі священники мають задовольнити духовні потреби помираючого, незалежно від того, до якої Церкви він належить. Думаю, що й протестантські пастори готові в такому випадку молитися з людиною іншої конфесії та надати ту духовну підтримку й допомогу, яку можуть.
Канони й правила потрібні. У мирний час вони регулюють церковне життя. Проте війна — це екстраординарний період, коли різні формальності не діють. Ми повертаємося до базових понять і розуміння стосунків між Богом і людиною.
