Про переслідування українських священників на окупованих територіях, допомогу церкви переселенцям, роль Московського патріархату у цій війні та майже відсутність переходу одеських вірян від московської церкви до ПЦУ “Суспільному” розповів предстоятель православної церкви України митрополит Київський та всієї України Епіфаній.
З чим пов’язаний ваш візит до Одеси та області?
Я відгукнувся на запрошення владики Афанасія, керуючого Одеської єпархії, щоб відвідати цей непростий час Одещину, щоб завершити освячення і закладення наріжного каменя для побудови біля Одеси храму на честь святого преподобного Сергія. Ми мали зустрічі з волонтерами, спілкувалися, надихали цих добрих, жертовних людей, які в цей непростий час допомагають своїм ближнім.
Зараз під війни практично кожна наша парафія є такий малий гуманітарний хаб, де збираються і розповсюджується гуманітарна допомога, як для тих, хто є тимчасовими переселенцями, також і для підтримки нашого українського війська. Тобто ми займаємось і гуманітарною діяльністю також, не тільки молимось, але і робимо багато різних інших корисних справ.
Мали зустріч і відвідали наших військових в госпіталі, які зараз знаходяться тут на лікуванні, підбадьорили їх, надихнули, побажали швидкого одужання і здоров’я. А також ввечері презентували вже новий проект собору, який буде перебудовуватися на місці зараз тимчасового храму на честь Святої Трійці.
Сьогодні ми завершили спільне богослужіння в кафедральному храмі на честь Різдва Христового спільно з духовенством, з вірними ми підносимо свої молитви в цей непростий час випробувань. Ми просимо Бога, щоб Господь якомога швидше завершив цю війну, завершив цю війну нашою перемогою, бо тільки після перемоги може утвердитися в Україні справедливий мир. Ми всі прагнемо цього миру, війна триває, але ми переконані, що перемога буде на нашому боці.
Собор, який ви згадали, коли він може з’явитися в Одесі?
Вчора ми презентували загальне бачення майбутнього проекту цього собору, бо ще потрібно багато зробити праці: отримати відповідні дозволи від міської ради, потрібно отримати багато довідок. Зараз розробляється величний прекрасний проект цього майбутнього кафедрального собору, заявляється термін в три роки. Я думаю, що протягом наступних декількох років цей собор буде будуватися і буде збудований. Звичайно, що потрібно зробити цей перший крок на цьому шляху, а потім поступово з божою допомогою буде розроблена відповідна документація, розпочнеться будівництво і він буде довершений. Зараз важко сказати чи окреслити певний термін.
Це кілька років чи більше?
Звичайно, що це великий проект і він передбачає декілька років. Якщо згадаємо, як будувалися інші величні кафедральні собори, наприклад, в Рівному Кафедральний Покровський собор в центрі міста будується вже 30 років і до кінця він ще не дорозписаний, зараз він тільки на завершальному етапі. Я думаю, коли розробляли проектну документацію, теж напевно мріяли, що протягом трьох-п’яти років він буде збудований. Він будується, він буде збудований, але такий величні архітектурні споруди храми, будуються інколи навіть і десятиліттям.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про проєкти Православної церкви України допомоги переселенцям, зокрема і в Одеській області.
Ми маємо дуже багато різних проектів. Ми допомагаємо тим, хто втратив житло. Наш митрополичий фонд Православної церкви України започаткував пілотний проект побудови модульного житла для тих, хто втратив своє власне житло під час окупації. Ми розпочали побудову, вже відкрили дві черги, це буде 50 будинків, які будуються безпосередньо на ділянках тих, хто постраждав.
Вивчаючи це питання, ми побачили, що люди не бажають поселятися в модульних містечках — для них важко покинути своє місце, особливо людям похилого віку, вони хочуть залишатися в себе вдома. Тому ми вже почали втілювати цей проект і бажаємо, щоб в майбутньому спільно, можливо з іншими фондами, бо потреба є дуже і дуже великою. Ми говоримо зараз про Київщину, Чернігівщину і Харківщину і Схід. Слава Богу, що на Одещині немає руйнацій, але і тут на місці церква допомагає тимчасовим переселенцям, Але я переконаний, що війна буде завершена і вони повернуться у свої домівки.
Наближається зима і дуже важливо допомагати своїм ближнім і ми як церква робимо все від незалежне. Ми маємо великий потужний гуманітарний хаб зараз в Дніпрі, ним займається владика Сергій, митрополит Донецький, який втратив все в місті Донецьку, приїхав місто Маріуполь, там також зараз все втрачено. Він уже зорганізував величезний хаб в місті Дніпрі, який надає повсякденно декілька тисяч пакунків допомоги. Це важливо, ми розуміємо і усвідомлюємо зараз важливу роль соціального служіння церкви. Церква покликана в цей непростий час допомагати тим, хто постраждали від війни.
У травні ми всі раділи повернення з російського полону капелана Василя Вирозуба, скажіть, скільки ще священиків чи капеланів перебувають в полоні, якщо є такі?
На даний час немає відомостей щодо священнослужителів, які перебувають в полоні. Зараз є багато священнослужителів, які перебувають на окупованих територіях і вони практично є заручниками тієї ситуації, бо до них приходять, їх лякають, їх переконують, заставляють змінювати юрисдикцію. Тобто вони теж такими є певними бранцями Кремля, але ми не озвучуємо цього для того, щоб не зашкодити, бо священники повинні залишатися на місцях, підтримувати свою громаду.
До мене зверталися священники, які хотіли покинути, і кажуть: “У мене вже було бажання, у зв’язку з тим, що в мене родина і діти, покинути окуповану територію, але мені цього не дозволяють зробити в доброму розумінні парафіяни, які кажуть, що ви для нас є зразком, є пастором, ви надихаєте і тому повинні залишатися”. Зараз багато священнослужителів на окупованих територіях, які практично знаходяться в підпіллі, вони не мають права звершення богослужінь відкрито, але вони збираються підпільно, моляться, надихають один одного на терпіння, щоб пройти цей час, доки ця територія не буде деокупована і не повернеться до складу української держави.
Але вони мають вибір, це вони ухвалять рішення залишатися чи виїхати?
Вони ухвалюють рішення, але вони орієнтуються на громаду. То від нього залежить, бо є такі священики, які покинули у зв’язку з тим, що вони зазнавали тортур, знущання, їх змушували покинути Православну церкву України, повернутися до Російської Православної Церкви. Вони категорично були проти цього, то вони змушені були покинути територію. Але є багато священиків, які наполегливі, жертовні, відповідальні, вони дослухаються голосу своєї громади,піклується про неї, навіть в таких складних умовах залишаються на окупованій території. Це дуже важливо для громади.
Скільки священників загинули від початку повномасштабного вторгнення?
Є декілька священників, наскільки в мене є інформація, які загинули в перші дні цього повномасштабного вторгнення. На Київщині є двоє священиків, колишніх моїх однокурсників, з якими я навчався в семінарії, вони брали участь в захисті Київщини, були на блокпостах. Одного в Іванкові розстріляли чеченці на блокпосту, іншого теж біля Києва, в Ясногородці було розстріляно. Напевно, він був на блокпосту і було пряме влучення і всі, на жаль, загинули. Також на сході, в Волновасі, ігумен Платон і ще декілька священиків віддали своє життя за Україну. Будучи жертовними священнослужителями, вони не втекли, вони не покинули, вони були зі своєю паствою, надихали, підтримували духовно військових чи тероборону, але поплатилися за це своїм життям.
Що загалом відбувається з Православною Церквою України на окупованих територіях, чи можемо ми сказати, що йде таке цілеспрямоване полювання?
Так, на окупованих територіях, починаючи ще з 2015 року, якщо ми говоримо про окупований Крим, про окуповані райони Донбасу, ведеться цілеспрямована робота для того, щоб повністю витіснити і знищити присутність Православної церкви України. В Криму в нас залишилось тільки декілька священнослужителів, які зазнають переслідувань., хоча в Криму є так звана певна толерантність, вони бояться напряму, були різні судові рішення щодо знесення наших храмів, що ми самостійно повинні знести і так далі.
Що стосується вже окупованих територій Донбасу, то там ніхто не зважає на жодні права і свободи, там приходять, говорять “або ти приймаєш рішення, або ти не приймаєш рішення”, тебе можуть знищити або в кращому разі священник може покинути окуповану територію. Тому ми знаходимось практично на цих територіях в підпіллі, але ми є, ми будемо, ми будемо підтримувати тих громадян України, які не здаються і вистоять до кінця.
А на новоокупованих територіях вже після 24 лютого? Це частина Луганської, Донецької, Херсонської і Запорізької областей.
Там також ситуація є непростою, священики працюють, але зазнають також переслідувань.
Влітку відбулась зустріч духовенством Православної церкви України із священиками Української православної церкви Московського патріархату, начебто мова вийшла про те, що це початок діалогу. Такий діалог зараз відбувається чи ні?
Ми, Православна церква України, з спочатку повномасштабного вторгнення неодноразово, і я як предстоятель, зверталися до Московського патріархату, що нам потрібно розпочати діалог, нам потрібно сісти за стіл переговорів, нам потрібно перегорнути сторінку, розпочати все заново. Тобто забути те, що було в минулому, заради України об’єднатись в єдину помісну автокефальну православну церкву. Ми і архієрейським собором зверталися до їхнього собору, який відбувся в кінці травня в Феофанії, але ми просили, якщо розпочати діалог, то без жодних передумов.
Якщо говорити про діалог і говорити про певні передумови, то ніколи ми такий діалог не розпочнемо. У відповідь отримали тільки ультиматуми: про те, що ми ніхто, вони нас не визнають, ми повинні вирішити питання наших хіротоній, ми не маємо автокефального статусу і так далі. Тобто поставлені умови, на які ми ніколи не погодимося, бо це є капітуляцією. Так як Росія вимагає з Путіним, щоб Україна капітулювала, склала зброю, так само вони вимагають від нас, якщо починати діалог, то ви повинні відмовитись від себе практично. Ми ніколи на таке не підемо, ми закликаємо, ми готові, ми відкриті, але без жодних передумов.
Відбулася зустріч в святій Софії духовенства з боку нашої помісної Української православної церкви і з боку Московського патріархату, але на тих священнослужителів, які брали участь без благословення, почалися гоніння, певні переслідування. Зараз, наскільки мені відомо, вони відмовились брати участь у подальших таких зустрічах.
У держави чи влади було бажання розпочати цей процес з низів, хоча цей процес уже давно відбувається, вже протягом цих декількох місяців перейшли до Православної церкви України сотні православних громад з боку Московського патріархату. Оце є справжнє єднання, і священиків, які не просто зустрілися, але перейшли і є вже членами нашої помісної Української православної церкви. Цей процес уже триває як такий з низів, але неофіційно, бо з боку верхівки Московського патріархату в Україні, як ми бачимо, бажання такого немає, вони не хочуть визнати нашу суб’єктність. Бо якщо вони сядуть за стіл переговорів, як вони будуть пояснювати своїм вірним, що 30 років вони воювали, вони говорили, що ми є не канонічні, не благодатні і так далі, наші хіротонії не дійсні, в зараз це визнати для них дуже важко і складно. Але я переконаний, що з божою допомогою поступово цей процес буде далі розвиватися, він вже розвивається з низів, парафії долучаються разом зі священнослужителями або без священнослужителів. Цей процес триває, він незворотній і однозначно, що він завершиться повним єднанням православних українців в єдиній визнаній помісній автокефальні православній церкві. Це тільки питання часу.
Тобто ви бачите фінальну стадію як об’єднання?
Так, єднання в єдиній церкві. Ми маємо вже визнано помісну православну церкву, ми маємо томос від вселенського патріарха, був проведений об’єднавчий собор, на який були запрошені всі тодішні ієрархи, і з боку Московського патріархату в Україні, вони не відгукнулися. Ми вже маємо основу визнану автокефальну православну церкву і навколо неї, навколо Київського престолу в майбутньому всі православні українці об’єднаються.
Ви назвали цифру в сотні релігійні громади, які прийшли за останні місяці, а якщо ми беремо точку відліку з 24 лютого по всій Україні — скільки громад перейшли?
Загалом з 24 лютого до Православної церкви України приєдналася на даний час близько 700 парафій. Цей процес постійно відбувається, ми бачимо кожного тижня парафії в тій чи іншій області, а особливо це стосується західного регіону, центрального, північного, там більш інтенсивно парафії долучається. На жаль, на Півдні і на Сході цей процес не є настільки інтенсивним, але постійно громада визначається, бо, згідно з українським законодавством, кожна релігійна громада має право зміни своєї юрисдикції. Ми хочемо, щоб цей процес відбувався мирно, спокійно і добровільно, і так відбувається.
Ті громади, які зараз долучаються, проводять збори і своєю більшістю, 90%, буває і 100%, громади, якщо священики це 100% завжди практично, приймають рішення долучаються. Немає жодних конфліктів чи непорозумінь. Так поступово, громада за громадою надихається в цей непростий час, особливо тоді, коли в село привозять вже загиблого новітнього героя. Тоді люди духовно прокидаються, реально бачать, що це велике зло, яке нас повинно об’єднати.
Війна — це зло, але це зло нас спонукає до єдності, бо в єдності наша сила і цією силою ми здолаємо це зло. Тому в цей непростий час ми повинні всі згуртуватися в єдину церкву для того, щоб протистояти викликам з боку нашого так званого старшого брата, який себе називав завжди таким і хоче зараз нас задушити, знищити і чинить геноцид щодо українського народу. І тільки єдністю ми можемо протистояти і отримати повну перемогу.
А ви спостерігаєте, що в Українській православній церкві Московського патріархату відбувається таке розуміння і відбувається нахил в правильний бік?
У них всередині є розділення: є частина тих, які прагнуть від’єднатися, відділитися від Москви, від Московського патріархату. Важко зараз оцінити скільки, будемо говорити половина на половину приблизно, тих, які бажають, але є ті, які не бажають. Як ми знаємо в Україні, та меншість, яка не бажає, вона є дуже активною і протидіє більшості. Ці процеси постійно наростають, і всередині, я думаю, вони приведуть в певний час до того, що велика частина з боку Московського патріархату об’єднається і ми будемо в єдині церкві.
А та частина, яка бажає бути в складі російської церкви, ми не заперечуємо, тобто якась невелика частина завжди в Україні буде тих росіян, які будуть бажати ходити в російські храми. Ми не повинні уподібнюватися росіянам, які зараз практично по відношенню до українців чинять геноцид. Якщо візьмемо Російську федерацію, скільки в Російській федерації зараз перебуває українців? Мільйон українців, але в Російській федерації немає жодного українського храму. Навіть та єдина бібліотека і ту намагаються знищити в Москві. Тобто ми не повинні уподібнюватися їм. Ми повинні, якщо хто бажає, бо маєте право, але не більшість. Тобто не диктувати умови, але я думаю. що всі в майбутньому об’єднаються.
Ви згадали, що близько 700 громад перейшли до Православної церкви України, а скільки з них в Одеській області перейшли?
Одещина знаходиться поки що в стані духовного сну. На нашу думку, вона не пробуджується. Є декілька, але це дуже мало громад, в яких священнослужителі протягом цього часу покинули Московський патріархат, доєдналися до нашої церкви. Ну чомусь цей регіон поки що знаходиться в такому стані очікування.
Можливо, ви для себе аналізували ситуацію, чому саме так в Одеській області складається?
Напевно, склалося вже так історично, що позиції Московського патріархату тут були більш сильні, ніж Православної церкви України і тому воно поки що зберігається, але це тимчасове явище і в майбутньому буде якийсь поштовх, який буде спонукати все ж таки доєднатися до Православної церкви України.
Українська православна церква Московського патріархату зараз є автономною незалежною від Російської православної Церкви, це те про що вони заявляють?
Ні. Насправді те, що відбулося — це було питанням тільки маскування. Вони бажали зробити все, щоб показати зовні, що вони відходять від Москви, вони є ніби незалежною церквою, але насправді цього не відбулося. Той статут, який був прийнятий в кінці травня, до цього часу не опублікований. Відбувається така певна гра для того, щоб законсервувати ситуацію, яка була до 24 лютого. Вони бажають зберегти свої позиції, бо для Путіна духовна складова цієї війни є дуже важливою і він її досить вдало використовує. Як і в Росії, ми зараз бачимо, що проповідує Кирил Гундяєв, він повністю підтримує російську владу, він підтримує мобілізацію, Він навіть обіцяє тим, які будуть вбивати українців, що вони таким чином будуть очищати свої гріхи, захищаючи так звану святу Русь, триєдиний народ. Тому церква відіграє дуже важливу роль.
На жаль, зараз московський патріархат в Україні — це єдина, велика структура, велика організація, яка має безпосередній інституційний зв’язок з Москвою. Протягом останніх місяців Україна практично порвала всі стосунки, економічні, інформаційно захистила себе, заборонивши проросійські канали, заборонивши в Верховній Раді партії проросійські, хоча ці партії не мали безпосереднього інституційного зв’язку з Москвою, а церква має безпосередній інституційний зв’язок з Москвою, і зараз є таким останнім форпостолом Російської федерації і Путіна в Україні. Можливо, дехто цього не розуміє, але ці щупальці духовні проникають дуже глибоко в людські душі і тому потрібно також звертати на це увагу, для того, щоб ми остаточно повноцінно могли здолати агресора.
Цікава ваша реакція на слова керівниці державної служби України з питань етнополітики Олени Богдан, яка минулого місяця порівняла, що начебто в Православної церкви України в Києві менше монахів, ніж в УПЦ МП лише в Києво-печерській Лаврі. Ну і далі теж була реакція, тому що до комунальних послуг, які вони сплачують, вони великі, щодо там реставраційних робіт, які вони теж на себе беруть.
Це не справа чиновників коментувати такі речі, бо виглядає інколи навіть дивно, що людина, яка є соціологом, починає оцінювати в кого більше людей, в кого менше людей. Це вже є певним втручанням у внутрішні справи церкви. Українська церква повинна бути присутня у Києво-Печерській лаврі, це буде. Це також незворотні процес. Зараз ми бачимо йде певний блокування нашої присутності на території Києво-Печерської лаври як національної святині українського народу. Ми не хочемо конфліктів, ми йдемо мирним дипломатичним шляхом. Лавра є великою, є музейна частина. Ми просимо надати нам в користування один із храмів, який зараз не використовується Московським патріархатом для того, щоб ми також як українська церква були присутні в цій великій святині, тому що є шалений величезний запит українського суспільства. Жодного не було інтерв’ю протягом навіть останніх декількох років, в якому б мене не запитували щодо майбутнього Києво-Печерської лаври. Ми хочемо мирно, спокійно бути присутніми також в цій нашій українській святині і це буде не дивлячись на спротив деяких держслужбовців, які зараз чинять нам перепони на цьому шляху.
Як, за вашими спостереженнями, змінився український вірянин за оці понад сім місяців повномасштабної війни?
Звичайно, що війна впливає на всіх, особливо на тих, хто до цього часу не проявляли активно свою віру. Спілкуючись з військовослужбовцями, з тими людьми, які пройшли горнило безпосередньої участі на передовій, у війні, вони змінилися. Кажуть, що на війні немає атеїстів, і це справді так. Бо коли людина заглядає в очі смерті, хто їй в той момент допоможе? Тоді вона проявляє цю віру, вона звертається у своїх молитвах до бога і отримує допомогу.
Дуже радісно бачити, коли навіть військовослужбовці чи вірні приходять і кажуть: “Знаєте, ми молились, Господь нам допоміг”. Навіть приходять з молитовничками, з новими завітами чи бібліями і кажуть: “Бачите, тут осколок застряг в книжці і зберіг моє життя. Я носив біля серця і осколок не потрапив в тіло, а застряг в книзі”. Є дуже багато таких чудесних свідчень того, що Господь під час війни зберігає. І ми бачимо такий певний сплеск віри в те, що Господь нам допоможе. В цей непростий час ми повинні згуртуватись у молитві і господь неодмінно нам надалі буде допомагати для того, щоб остаточно здолати це зло, яке увірвалось в наш спільний дім.
