У четвер, 21 листопада, в Києві разом з главою ПЦУ митрополитом Епіфанієм співслужив представник Церкви Чеських Земель і Словаччини єпископ Шумперкскій Ісайя. Офіційно Чеська Церква так і не оголосила свого рішення про визнання або невизнання ПЦУ. Вирішили взяти таймаут до «всеправославного консенсусу» з «українського питання». При цьому дійсний ієрарх цієї церкви фактично визнав ПЦУ і вступив з її головою в спілкування. Чому Чеська церква досі не визнає українську церкву, що означає це співслужіння і яку стратегію реалізує Вселенський патріарх Варфоломій щодо визнання ПЦУ?
Юна церква
Православна Церква Чеських земель і Словаччини – одна з найменших церков в православному світі. Її дуже часто вважають політичним непорозумінням в сім’ї Православних Церков – адже чехи не тільки не є традиційно православним, але вони також одне з найбільш атеїстичних товариств в Європі та світі. До того ж є й інші народи, історично православні, які не мають своєї незалежної церкви. Наприклад білоруси, молдавани, македонці та Чорногорія.
Чеська церква виникла лише в ХХ столітті і то завдяки тому, що в складі Чехословаччини Масарика виявилося багато православних. Це сталося в основному через включення Закарпаття до складу молодої республіки. На Моравію претендувала Сербська Церква, яка домінувала в імперії Габсбургів. Називалася вона тоді Карловацьким патріархатом і об’єднувала сербів, румунів і українців православного віросповідання в межах Австро-Угорщини.
Однак в 1919 р., після появи нової держави – Королівства сербів, хорватів і словенців (майбутньої Югославії), відбулося і церковне об’єднання. У нову Сербську церкву увійшли автокефальні Карловацький патріархат, Белградська митрополія, Чорногорська митрополія, а також території Охридської архієпископії (нинішня Північна Македонія) і землі Вселенського патріарха, про що зазначено у відповідному Томосі. Саме ця об’єднана Сербська Церква і хотіла отримати в доважок юрисдикцію в Моравії. Паралельно з цим, чехів хотів включити до свого складу Вселенський патріарх, який і так неабияк втратив в своїх володіннях.
Після Другої світової війни, в 1946 р Московський патріархат просто взяв і анексував Чеську церква. Більш того, в РПЦ в 1948 р домоглися відмови сербів від цієї території. Цікаво, що 30 січня 1950 р Радмін СРСР в секретній постанові заявив про необхідність надання автокефалії Чехословацькій Церкві. Через півтора року, 23 листопада 1951 р патріарх Алексій І підписав Акт про дарування автокефалії Православній Церкві в Чехословаччині. Першим предстоятелем цієї церкви був етнічний росіянин Елевферій (Воронцов). Тоді Вселенський патріарх не визнав цього. Лише через півстоліття, в 1998 р патріарх Варфоломій видав чехам і словакам Томос.
Чеська церква є постійною ареною протистояння між Москвою і Константинополем, нагадуючи країни третього світу в епоху Холодної війни. Виходячи з історії цієї церкви, вона традиційно знаходиться в таборі проросійських православних церков.
Нинішній глава Чеської церкви також орієнтується на РПЦ, оскільки вона його підтримала на виборах предстоятеля, в той час як Фанар хотів іншого кандидата. Між Чеською і Константинопольської церквами кілька років були напружені стосунки. З 2016 року конфлікт вирішився. Вселенський патріарх все-таки визнав новообраного митрополита Растіслава (Гонта) предстоятелем Чеської Церкви, але натомість зажадав публічних вибачень за образи та імплементації норм Томосу до Статуту Церкви. Останнє є дуже важливим, оскільки Фанар прописав, що судова влада в цій церкві координується Вселенським патріархом. Диптихом для чехів є Диптих Константинопольської церкви. І по більш загальним, Всеправославним питанням, Чехословацька церква звертається до Вселенського патріарха. Тобто з такого питання як визнання ПЦУ – чехи за консультацією повинні звертатися на Фанар.
Ставлення до України
З початком Томосного марафону Чеська церква в особі свого предстоятеля, висловлювалася швидше проти, ніж за. Так, наприклад, на зустрічі з президентами України Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою митрополит Растіслав заявив, що втручання держави є неприйнятним. Це особливо забавно в контексті того, що по автокефалії Чеської церкви виносила рішення Рада міністрів СРСР. Крім того, він зазначив, що автокефалія для України повинна бути затверджена Всеправославним консенсусом. Чого також не було у випадку з Чеської Церквою.
Рішення Синоду даної церкви з українського питання опубліковано не було. Але з листа митрополита Растіслава патріарху Кірілу стає відомо, що ще 12 червня 2018 року вони ухвалили якийсь документ. Серед іншого вказується, що вони засуджують втручання влади в церковні справи. У тексті не йдеться про визнання або невизнання ПЦУ і дозвіл або заборону на служіння з її представниками.
У цьому контексті – співслужіння єпископа Ісайї є викликом. Справа в тому, що Ісайя представляє умовну грецьку групу впливу в Чеській Церкви. Як стверджують злі язики, його висвятили на єпископа, щоб була можливість створити альтернативний Растіславу Синод. Більш того, Ісайя очолює ставропігію Вселенського патріархату в Чехії.
***
Фактично ми бачимо, що використовуються різні стратегії для визнання ПЦУ. Елладська церква продемонструвала відкритий, демократичний процес, отримавши тонни негативу і критики з боку РПЦ.
Олександрійський патріархат пішов іншим шляхом. Там все обговорювали в закритому режимі, подалі від сторонніх очей. І вже остаточне рішення озвучили на публіку. Це допомогло уберегтися від негативного впливу Москви. Хоча в РПЦ, всупереч міркуванням про «ніж у спину» з боку Олександрійського патріарха, підозрювали і готувалися до роботи на цьому напрямку. Про це свідчить рішення Синоду РПЦ від 17 жовтня 2019 року про призначення архієпископа Владикавказа Леоніда заступником голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків. Леонід володіє англійською, грецькою та арабською (єгипетського діалекту) мовами. Він працював офіційним представником РПЦ при Олександрійському патріархаті, а також співпрацював з Посольством РФ в Єгипті. Людину з таким послужним списком не дарма призначили до церковного МЗС. Ймовірно мали якусь інформацію.
У випадку з Чеської Церквою, співслужіння відбувається до офіційного визнання. Таким чином, в обхід необхідності спільного рішення фактично встановлюються відносини. Ми бачили таку тактику на прикладі Елладської церкви. І вона спрацювала.
Безумовно, такі дії покликані відстежити реакцію проросійської боку. До того ж, це руйнує міф РПЦ про всеправославну підтримку Московського патріархату і митрополита Онуфрія. То одна церква визнала ПЦУ, то інша, то ієрарх третьої співслужив Епифанию. Як резонно зазначив один український богослов – ми вступаємо в епоху гібридних церковних визнань.
