Що це було
Спершу митрополит в Києві Онуфрій запросив керуючих єпархіями, вікарних архиєреїв, а також по одному представнику від єпархіального духовенства, чернецтва та мирян на захід, що називався зібрання, тобто на щось, непередбачене статутом цієї організації. Лист не було опубліковано на офіційних сторінках структури, де Онуфрій вважається керівником, тобто первісно формально планувалося провести такий собі «мєждусабойчик» для виявлення тих, хто готовий підтримати Онуфрія у підкилимовій боротьбі. Вочевидь, так само первісно закладалася можливість трансформувати цю зустріч у щось більш значне, якщо Онуфрій буде задоволений представництвом. Так і сталося: після проведення засідання, відразу був скликаний Синод, після котрого проведено Архиєрейський собор, а після нього починається найцікавіше.
Дійсно, відповідно до Статуту «Собор скликається Предстоятелем Української Православної Церкви в міру потреби у складі архієреїв, кліриків, чернецтва і мирян» (п. ІІ. 2) і «Процедура обрання делегатів на Собор визначається Священним Синодом Української Православної Церкви» (п. ІІ, 2), але Синод визначає лише процедуру обрання. Право ж обрання делегатів належить єпархіальним зборам, як це зазначено в п. VII, 31. Навіть якщо єпархіальні збори висунули кандидатів на «зібрання» (а це зробили далеко не в усіх єпархіях), після оголошення про проведення Собору кожна єпархія мала провести збори для обрання нових делегатів або підтвердження повноважень делегатів, що були відправлені «зібрання», для участі в Соборі. Наскільки мені відомо, після оголошення про проведення Собору жодна єпархія не проводила збори, а, отже, делегатів не висувала. Таким чином, жодна з єпархій участі у «Соборі» не приймала, а тому статус цього заходу можна охарактеризувати лише як збіговисько.
Більш того, називаючи це збіговисько «Собором», митр. Онуфрій виступає як узурпатор церковної влади, порушуючи вимоги власного Статуту.
У будь-якому випадку, Статут також не містить словосполучення «Помісний собор». Проведення помісного собору – ознака автокефальної Церкви. Саме тому Москва не допустила, щоб таке словосполучення фігурувало в основному документі її дочірньої структури в Україні.
Розбір по пунктах
Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року.
Собор Української Православної Церкви (далі – Собор), який відбувся 27 травня 2022 року в місті Києві, розглянув питання церковного життя, що виникли внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України. За результатами роботи, Собор ухвалив таке:
Зверніть увагу на те, що самі «соборяни» не називають свій «Собор» «помісним», а лише «Собором УПЦ». З цього випливає, що вони і далі визнають над собою зверхність Москви.
1. Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих. 20:13) і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.
Незрозуміло, про котру саме війну йдеться. Можливо, про турецько-сирійський конфлікт чи про громадянську війну в Ефіопії. Варто було б не просто засудити війну, а сказати пару слів про російську агресію в Україні. Не лише в преамбулі, а у спеціальному пункті, присвяченому війні. Бо її хтось розв’язав. Чи це Маріуполь сам себе розбомбив?
2. Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес та пошук сильного і розумного слова, яке б змогло зупинити кровопролиття.
А в цьому пункті війна вже не згадується. Йдеться лише про зупинення кровопролиття. Але чи може влада України зупинити це кровопролиття в односторонньому порядку, і чому вона тут на першому місці? Як ініціатор?
3. Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні.
Просто виразити незгоду з чиєюсь позицією – малоконструктивно. Конструктивніше виразити власну позицію. Але на цей крок «соборяни» не наважилися. Замість розривання будь-яких зв’язків з країною-агресором, вони просто «виражають незгоду». Тим більше незрозуміло, про яку саме позицію йдеться, адже Ґундяєв говорить лише про «спеціальну операцію».
4. Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
Навіть в чинній редакції Статуту прописано: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої». Фраза «самостійність і незалежність» була ще у Грамоті Патріарха Алексія ІІ. Але ж тоді казали, що це ще не автокефалія. І це справді не була автокефалія.
Погляньмо на ознаки автокефалії або залежності від кіріархальної Церкви (таблицю складено на підставі порівняння Статутів):
| Ознака | ПЦУ | УПЦ | |
| Суб’єктність у спілкуванні з Помісними Церквами | автокефалія | + | – |
| Розсилання та отримання Мирних грамот предстоятелем | автокефалія | + | – |
| Поминання в диптиху предстоятелів | автокефалія | + | – |
| Проведення помісних соборів | автокефалія | + | – |
| Участь мирян у обранні предстоятеля | нейтрально | + | – |
| Отримання мира від Матері-Церкви | нейтрально | + | + |
| Додаткові дії Церкви-Матері після обрання предстоятеля | залежність | – | + |
| Необхідність затвердження/схвалення статуту Церквою-Матір’ю | залежність | – | + |
| Членство предстоятеля в статутних органах Церкви-Матері | залежність | – | + |
| Згадування імені предстоятеля Церкви-Матері на парафіях | залежність | – | + |
| Обов’язок єпископів приймати участь у соборах Церкви-Матері | залежність | – | + |
| Обов’язковість рішень соборів Церкви-Матері | залежність | – | + |
| Затвердження меж єпархій (і кількості правлячих архієреїв) Церквою-Матір’ю | залежність | – | + |
| Наявність обмежень щодо апеляції | залежність | – | + |
Тепер, щоб стати повністю незалежною, треба позбутися купи ознак залежності та набути ознаки незалежності. Допоки не опубліковані відповідні доповнення і зміни до Статуту, говорити про якісь фундаментальні зрушення зарано, але чи почули ми заяву митр. Онуфрія про вихід зі Синоду Моспатріархату, чи заявили українські архиєреї про відмову брати участь у соборах РПЦ? Нічого такого наразі не пролунало.
Ну і останній цвях. Всі ці зміни має ще потім Ґундяєв схвалити: «В своей жизни и деятельности Украинская Православная Церковь руководствуется Определением Архиерейского Собора Русской Православной Церкви 1990 года «Об Украинской Православной Церкви», Грамотой Патриарха Московского и всея Руси 1990 года и Уставом Украинской Православной Церкви, который утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси» (Статут РПЦ, гл. X, п. 3).
5. Собор затверджує постанови Соборів єпископів Української Православної Церкви та рішення Священних Синодів Української Православної Церкви, засідання яких відбулись у період після останнього Собору Української Православної Церкви (8 липня 2011 року). Собор схвалює діяльність Управління справами та Синодальних установ Української Православної Церкви.
Слід зазначити, що серед цих рішень є й наступні: «Єпископату Української Православної Церкви призупинити співслужіння з ієрархами Константинопольського Патріархату» (журнал № 17 від 25.09.2018), потім цей підрозділ Московського патріархату разом навздогін головній структурі розірвав сопричастя з іншими Помісними Церквами, що визнали ПЦУ.
І це замість того, щоб «Собор» прийняв рішення про розсилання Мирних грамот предстоятелям інших Помісних Церков із закликом прийняти митр. Онуфрія у спілкування і поминання в диптиху як предстоятеля справді незалежної Помісної Церкви. Цікаво, як і сам Онуфрій у диптиху поминатиме інших предстоятелів, якщо він двічі розірвав зв‘язки з Вселенським та Олександрійським патріархами: по-перше на Синоді РПЦ, а по-другий на Синоді МПвУ.
А можна ж було виправили ці помилки.
6. Собор мав міркування про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
Мати міркування – ще не відновити. Справді, варіння мира – давній привілей Київських митрополитів, що зберігався до 1913 р., і котрий ніколи не був ознакою незалежності.
7. На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля.
Цей пункт взагалі ні про що, оскільки з того, що стосується єпархіального життя, до компетенції Синоду віднесено лише створення / ліквідація монастирів та духовних шкіл, але і те робилося з подання єпархіального архієрея.
8. Останнім часом перед нашою Церквою особливо гостро постав новий пастирський виклик. За три місяці війни за кордон були вимушені виїхати більше ніж 6 мільйонів громадян України. Головним чином, це українці з південних, східних і центральних областей України. Значна частина з них є вірними Української Православної Церкви. Тому до Київської Митрополії Української Православної Церкви надходять звернення з різних країн з проханнями відкрити українські православні парафії. Очевидно, що багато наших співвітчизників повернеться на Батьківщину, але немало й залишиться на постійне проживання за кордоном. У зв’язку з цим, Собор висловлює глибоке переконання, що Українська Православна Церква не може залишати своїх вірних без духовної опіки, має перебувати поряд з ними в їхніх випробуваннях і організовувати церковні громади в діаспорі. Необхідним є і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності.
Претензія на оформлення діаспори – ще один крок у фарватері загарбницької політики Московського патріархату і виклик тим Православним Церквам, на чиїй території опинилися українські громадяни внаслідок російської агресії, а саме Польській, Румунській, Болгарській, Сербській, а також Православній Церкві і Чеських землях і Словаччині. Так можна договоритися до того, що юрисдикція Моспатріархату в Україні поширюється на всіх українців, що знаходяться за кордонами.
Звісно, після такої заяви всі ці Помісні Церкви вишукуються в чергу визнавати новоутворення.
9. Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
– припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
– усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
– вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів.
Собор виражає глибоке переконання, що запорукою успіху діалогу має стати не тільки бажання до відновлення церковної єдності, але й щире прагнення вибудовувати своє життя на засадах християнської совісті та моральної чистоти.
Тут просто: знову пісні про біль розколу (хоча їх запрошували на Об’єднавчий собор), лапки на ПЦУ (годі тоді ображатися на назву «Московський патріархат в Україні» – адже вона точно передає суть). Ознак автокефальності ПЦУ має навіть більше, ніж ПЦЧЗіС, але в автокефальності останньої чомусь сумнівів немає.
Діалог можливий лише, якщо представники ПЦУ щось там “усвідомлять”. Але ж де з їхнього боку усвідомлення того, що вони самі ведуть багаторічну антидержавну роботу? Де розкаяння за попів-колаборантів, за те, що їхня «церква-матір» благословляє фізичне зниження храмів і вбивство священиків та монахів самої «УПЦ»? Тим більше, що сам Онуфрій на зібранні розказав: «Від бойових дій особливо потерпають 14 з 53 єпархій нашої Церкви, зруйновано понад 80 храмів, вбиті священнослужителі, ченці та віряни нашої Церкви». Де розкаяння за участь у розколі світового Православ’я?
Може варто було б настільки ж рішучо засудити дії патріарха Московського?
Але ж могли просто написати: «Ми відкриті до щирого діалогу, бажаючи з любов’ю до ближнього досягти християнської єдності, сподіваємося на взаємне розуміння…».
10. Підбиваючи підсумки проведеної роботи, Собор підносить подячну молитву Господу Милосердному за можливість братнього спілкування і висловлює надію на припинення війни та примирення ворогуючих. За словами святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, нехай зі всіма нами, особливо братами і сестрами у Христі Воскреслому, будуть «благодать, милість і мир від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа, Сина Отчого, в істині і любові» (2 Ін. 1:3).
Ми щодня молимося за мир в усьому світі, але в тропарі Хресту співаємо про перемогу над супротивниками. Але «соборяни» не бажають в цьому «документі року» Україні перемоги, а це свідчить, що вони не бажають її й у своєму серці.
І хто такі «ворогуючі», що мають примиритися? Це мешканці Бучі чи Маріуполя мають примиритися з тими, хто їх вбивав, ґвалтував, катував? Чи це якісь інші ворогуючі?
Рецепція рішень «Собору» (просто цитати)
Донецька єпархія: «Стоит указать, что решением Собора УПЦ изменения в Уставе не коснутся ряда епархий, среди которых и Донецкая епархия. То есть, церковная жизнь в Донецкой епархии не будет подвержена каким-либо изменениям».
Кримська єпархія: «Делегация Симферопольской и Крымской епархии единогласно проголосовала против принятия постановления Собора и предложенных поправок в Устав об управлении Украинской Православной Церкви. Симферопольская и Крымская епархия остается под омофором Святейшего Патриарха Московского и всея Руси».
Голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу митр. Климент: «Собор еще раз проанализировал те документы, которые определяли статус УПЦ в предыдущие 30 лет, и подчеркнул, что ее статус есть статус независимой и самоуправляемой. Эта формулировка соответствует документу, который был выдан Патриархом московским Алексием Вторым еще в 1990 году… Просто собор еще раз подчеркнул [этот статус], а духовное единство мы продолжаем поддерживать не только с РПЦ, но и другими православными церквями».
Митрополит Волоколамський Іларіон не бачить навіть натяку на якісь зміни в статусі: «Вчера состоялся Собор Украинской Православной Церкви. Он подтвердил тот статус, который эта Церковь имеет с 1990 года, когда она получила Благословенную грамоту о самоуправлении от Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II».
Диякон Андрій Кураєв: «Впрочем, отсутствие гневной реакции Москвы означает, что по их оценке в Киеве имел место не более, чем спектакль и имитация автокефалии. Важно, что киевский собор 1) не просил об автокефалии 2) не объявил ее 3) устами официальных спикеров потом пояснил, что собор лишь подтвердил статус УПЦ какой у нее был с 1990 года. В этом случае реакции ПЦУ и МП на собор УПЦ как на спектакль совпадают».
Єпископ Василій Лур’є: «Во вчерашнем решении РПЦвУ нет никакого строго церковного содержания.
Субъективно это всего лишь вопль-упрек московским хозяевам: вы не смогли нас эффективно защитить! – инстинктивная реакция на болевой синдром, а не церковно-политическая программа.
Зато объективно, для низов РПЦвУ, это получился другой сигнал: вопящее начальство – уже не такое уж и начальство.
Светским людям со стороны в этих сигналах разобраться сложнее, но в ПЦУ всё сразу поняли и договороспособность вчерашних соборян оценили трезво. итак: есть масса РПЦвУ, и есть ее заистерившее начальство. у них разные интересы и разное будущее.
У РПЦвУ стадия гнева перешла в стадию торга».
А вийшов пшик
Нелегітимне збіговисько Московського патріархату в Україні, котре хтось назвав навіть «помісним собором», прийняло рішення, котрим ані попросило надати цьому відокремленому підрозділу автокефалію, ані проголосило її, підтвердивши, що залишається в попередньому статусі. Тобто, де факто, залишається у складі Московського патріархату. Навіть після цього беззубого рішення ця структура вже посипалася: Кримська єпархія заявила про пере порядкування Ґундяєву, Донецька просто рішення ігноруватиме.
Поспішність, з котрою зібрання перетворилося на «собор», не дала надала простір для дискусії. Вимоги, що їх висуває МПвУ до світового Православ’я, претензія на експансію на території інших Помісних Церков, попри заяви щодо ведення діалогу без декларації бажання цей діалог вести, говорять лише про те, що це «новоутворення» трохи більше, ніж повністю залишається лише дочірньою структурою РПЦ в Україні.
