Священник ПЦУ о. Петро (Даніель) Галушко та його дружина Віра ще за кілька днів до повномасштабної війни не могли уявити, що їм невдовзі доведеться чимало разів прощатися із життям.
Під звук бомбардувань, проїжджаючи блокпости із окупантами, просто відчуваючи брак їжі. “На день у нас було горнятко води та жменька харчів”, – розповідає подружжя.
Щовечора вони молились: “Боже, якщо тобі завгодно, нехай ми прокинемось завтра”. Зізнаються, що переживши найстрашніше, вони по-новому почали цінувати спів пташок, можливість побачити небо, чашку чаю. На власному досвіді відчули силу молитви. Отцю Петру та Вірі лише трохи за двадцять, але їхнім життєвим досвідом вони могли б поділитися із багатьма.
Духовна Велич Львову взяла у отця Петра інтерв’ю.
-Отче Петре, розкажіть, як відчули у своїй душі покликання до священства?
– О.Петро: З дитинства, мама водила мене з братом у храм Української Православної Церкви, на той час, Київського Патріархату. Одного разу нам з братом запропонували допомагати священнику. Перший день служіння був найбільш знаковим для мене. Я побачив священника, який зі страхом Божим служить перед престолом, який виявляє любов до кожного. При храмі Петра Могили у Маріуполі вже 20 років годують малозабезпечених та бездомних людей. І отець Уар, настоятель, витрачав усі гроші на благодійність. У середньому 150-200 людей годували щодня. Потім я познайомився із Митрополитом Донецьким і Маріупольським ПЦУ Сергієм (Горобцовим), який показав непересічний приклад життя і служіння. Саме тому, я захотів також стати священником. Бо священник – це не просто: прийшов на Службу, звершив її і пішов. Ні, це і спосіб життя також. Це велика відповідальність. Я з 10 років ішов до цього, відколи став паламарювати. Звісно, у мене були 1000 питань, на які я не знав відповіді, але прагнув їх знайти. Відтак, навчався у Київській православній богословській академії, яка знаходиться у Михайлівському монастирі. Там у мене був духівник отець Павло Мельник. Саме він заклав у мою свідомість основу того, яким повинен бути священник, як він повинен жити. Завдяки йому, моїм батькам, всім, хто мене надихав, я потроху рухався до Бога, до розуміння віри. Хоча звісно я все життя буду вчитися. Бо це не означає, що закінчив академію і більше не треба вчитися.
-Віро, чи не було у вас сумнівів, щодо будування стосунків із семінаристом? Деякі дівчата не бажають зустрічатися із майбутніми священниками, розуміючи, які труднощі чекають на шляху дружини священника.
-Коли ми почали зустрічатися, я знала, що він семінарист. Адже у Даніеля (у хіротонії о. Петра) було фото у підряснику і я така: “Ого, нічого собі, він семінарист”. Але це зовсім не завадило вибудові стосунків.
-Як ви познайомилися?
Віра: Ми познайомилися на з’їзді православної молоді на території Михайлівського монастиря у Києві. У Підбужі я була вчителем-волонтером у недільній школі і нам запропонували поїхати на з’їзд православної молоді у Києві. Хоча у той період я була на першому курсі, і було дуже багато навчання та мало часу для мандрівки, але я все ж поїхала. На з’їзді молоді було дуже цікаво. Були різні тренінги, ходили у храм, екскурсії.
О Петро: На з’їзді православної молоді, я пригледів Віру ще у храмі: стояла красива дівчина молилась, співала.
-Рокажіть про свій досвід життя у Маріуполі в умовах повномасштабної війни. Як вдалося вистояти, попри випробування?
-Хоч гупали гради, трусилися вікна, бомбили літаки, люди приходили до храму. Так і ми, перехрестились, надію на Бога поклали і йшли під обстрілами до церкви. Якби не храм, у нас би їжі не було. До храму приїздили волонтери і привозили їжу для тих, хто потребував цього. Вже не було світла, газу, зв’язку. До храму їжу привозила волонтерка – пані Ірина, яка під обстрілами шукала її по магазинах. Також прийшов моменти, коли воду відключили. Коли було страшно через постійні обстріли, ми просто молилися і покладали надію на Бога. Нам було страшніше, коли обстріли затихали, бо ми не розуміли, що робиться. Одного разу, Даніель сидів біля вікна, яке ми заклали блоками і бахнуло неймовірно. Виявилося, що потужний снаряд прилетів до нас у город. І всі вікна вилетіли, а саме те, біля якого сидів Даніель, ні. Нас врятував Господь.
-Як ви виїхали з Маріуполя?
-Новин ми не знали. Одного разу Даніель побачив з вікна, що одночасно їде дуже багато машин. Це була ціла колона. У храмі нам сказали, що є коридор, але неофіційний. Як ми вже потім дізналися, це просто люди зібралися 10-20 машин і вирішили їхати, ризикуючи життям. Пані Ірина запропонувала вивезти нас за 30-40 кілометрів від Маріуполя на Білосарайську косу. Там на той момент ще не було обстрілів. У той час у нас вже 12 днів не було зв’язку. Батьки неймовірно хвилювались. Ми молилися вже більше не за нас, а про те, щоб вони не хвилювалися. А на Білосарайській косі ще залишалося світло, можна було хоча би зателефонувати. Тому ми погодилися. Зрештою, ми виїхали буквально з-під снарядів, всюди бахкало, з усіх сторін. Так з нами прощався Маріуполь. Ми щосили молилися. Коли ми виїжджали з Маріуполя, то зустрічали безліч машин, чимало людей ішли пішки, просто, щоб вийти.
– Але зрештою Ви вирішили покинути околиці Маріуполя та виїхати?
– Ми побули на Білосарайській косі 2 дні і вирішили їхати. Там вже неподалік росіяни заселялись, і ми розуміли, що чекати більше нічого. Перший блокпост, то було найстрашніше. Ми побачили людей у формі, повністю озброєних. Ми взяли із собою хрест і Служебник, першу частину. На блокпостах ретельно перевіряли особисті речі. Ми пройшли 15 блокпостів. У Кам’янському міст розбомбили, і ми об’їздили селами по кількох мінних полях. Бачили підірвані машини. Взагалі ми у Маріуполі кожен день з життям прощалися, якщо чесно, а по дорозі кожну секунду було страшно. Потім нам хтось кричить: “там український блокпост!”. Наші хлопці зовсім інші порівняно з орками. Росіяни на одному з блокпостів питали звідки ми, ми кажемо -”З Маріуполя”, а вони такі: “О, ще живі”. Посміялися над нами. Це просто жахливо. Ми намагалися якомога менше говорити і дивитися на них. Коли ми потрапили на український блокпост, то подзвонили батькам, кажемо: “Ми виїхали!”. Не могли повірити. Ми 2 дні не вірили, тиждень та й досі деколи не віримо.
-Зараз дуже багато у контексті війни можна часто почути від людей: ми не будемо вірити, адже Бог допускає такі страшні страждання, смерті дітей. Особисто ви, попри пережиті випробування, залишилися на боці віри. Що вам допомогло зрости духовно і вистояти?
-Коли з усіх сторін стріляють, то залишається покладатися лише на Бога. Ми повністю поклалися на Господа. Ми лягали спати зі словами: “Господи, якщо треба, то ти на розбудиш”. І Він нас… будив, коли треба було, коли ми чули літак, і треба було сховатися. Ми вірили, що Господь проведе нас через випробування на 100%. Якщо людина хоча б на 1 відсоток сумнівається, то це суттєво. Треба сказати: “Нехай, буде воля Твоя Господи”. І все. А взагалі, якщо чесно, цінності після пережитого, у нас змінилися. По-перше, ми дуже почали цінувати життя, якісь дрібнички. Просто поглянути на сонечко, мати їжу, випити чаю, гарячого. І ставлення до життя, і до Бога змінилося. І молитва змінилася. Все змінилося. Розуміємо, що куля не дивитися на те – християнин ти чи ні. Багато наших парафіян загинуло ще коли ми були у Маріуполі. Знайомі загинули. Це теж важко. Усвідомлювати, чому Бог допустив це. Дуже важке це питання. Здається, що війна для того, щоб люди змінилися. Отець Іов, ігумен Свято-Воскресенського Новоафонського монастиря у Львові, де ми зараз служимо, минулої неділі на проповіді казав: ”Для чого борються наші військові, якщо ми не змінимося після цього?». Господь любить всіх. Він нас дуже любить і хоче, щоб ми спаслись.