Ви звикли до образу страшної російської пропаганди, з секретними методами маніпуляцій та різними кагебістськими штучками задля впливу? Забудьте: нинішня війна показує, що їхні методи не ефективніші за русскій воєнний корабль, який змогли потопити дві українські ракети.
«Друга армія світу» виявилася безпорадною на полі бою – потужною, але неповороткою, а російські генерали – нездатними до чогось хитрішого за лобові атаки.
Те саме можна сказати і про російську пропаганду. Ми звикли вважати російських піарників та пропагандистів мегакрутими, запрошувати їх проводити нам виборчі кампанії – адже вони знають усякі там кагебістські таємні штучки, ніхто краще за них не знається на маніпуляціях та чорному піарі…
Все це виявилося таким самим фейком, як і «військова міць» росії.
Зараз розгляньмо детальніше, що і як робила російська пропаганда в українських соцмережах.
Неповоротка неефективна махіна
Почнемо одразу з результатів роботи цих пропагандистів. Проросійські погляди на війну в українському сегменті соцмереж не поширилися від слова зовсім.
На Малюнку 1 показано, яку частку в обговоренні війни займають дописи з проукраїнським, а яку – з проросійським поглядом на події. Частка проросійських дописів рідко в який день перевищує 10%.
Здавалося би, і цього забагато? Але важлива також якість цих дописів. Серед них майже немає власних думок людей.
У рамках російського наративу поширюються, по-перше, повідомлення російських офіційних джерел (цитати Путіна, брифінги їхнього генштабу, сюди ж віднесемо заяви маріонеткових «лідерів республік»), по-друге, контент більш чи менш відомих рашистських блогерів, і по-третє, ретельно вивірені «свідчення очевидців» – «цивільних» або «військових».
«Голосів проросійських громадян в Україні ми не чуємо, тому що вони бояться за своє життя», – запевняють пропагандисти. Але це не так. Тому що їх не чути навіть з окупованих територій. Якщо не рахувати за «голоси» поширення чужої інформації без власної думки.
Чому так відбувається?
На полі бою росіян найбільше критикують за надмірну централізованість. Мовляв, кожне рішення там ухвалюється у штабах. А українські офіцери і навіть сержанти привчені проявляти ініціативу.
Те саме, і навіть у гірших масштабах – в інформаційному протистоянні. Російські інформаційні впливи максимально централізовані. З одного боку – російське телебачення, з іншого – так звана «фабрика тролів». Ефективність цієї пропаганди викликала запитання навіть до війни.
Так, з одного боку британська фахівчиня зі стратегічної комунікації Дж. Шостек встановила, саме перегляд російських телеканалів найкраще корелює з проросійським світоглядом – а відвідування УПЦ МП, родичі в росії та інші фактори – набагато менше.
З іншого боку, американські політологи Л. Песахін та А. Розенас з’ясували, що перегляд цих телеканалів – скоріше наслідок, а не причина. Адже пропаганда має стійкий вплив лише на тих глядачів, які від початку схилялися до проросійського світогляду.
Патріотично та проєвропейськи налаштовані громадяни після споживання російських новин, навпаки, лише утверджувалися у правильності своїх власних поглядів.
В Україні воєнна комунікація організована за зовсім іншим принципом.
Байрактари інформаційної війни
Існує така концепція – affective public, сформульована З. Папачаріссі. Ця дослідниця встановила, що в часи потужних суспільних збурень громади в соціальних мережах починають діяти як одне інформаційне ціле: колективно відбирати факти для обговорення (конективний гейткіпінг), вибирати контекст цих фактів (конективний фреймінг), і більше того, самим здійснювати дії, які ставитимуть інформаційними приводами, що їх варто разом обговорити (конективне моделювання реальності).
Ця концепція розроблялася на спостереженнях за «Арабською весною», рухами OccupyWallStreet, #meetoo – щоправда, на жаль, не враховувала Революцію гідності та рух #янебоюсьсказати, але, безумовно, це були явища того ж порядку.
Конективно змодельована реальність в Україні цілком саморегульована, дуже слабко піддається впливу навіть української влади, не кажучи вже про російську. Ми бачимо це щодня, порівнюючи настрої щодо війни в офіційних джерелах з настроями, що поширюються простими громадянами.
Буває, що влада прагне випромінювати оптимізм – а громадяни схиляються до гніву. І навпаки. Часом це навіть шкодить, як-от було 9 квітня, коли влада хотіла зосередити увагу громадян на небезпеці майбутнього наступу на сході, але широкі маси воліли радіти тактичним успіхам ЗСУ – це показано на Малюнку 2.
Але росіянам цього не зрозуміти, вони і далі будуть намагатися дегуманізувати Арестовича, думаючи, що це він причина їхніх комунікаційних провалів.
Одна з прикметних особливостей affective public – це те, що цей стан неможливо підробити або викликати штучно.
Росія скільки завгодно може імітувати дописи про волонтерський рух, про потужну народну підтримку наступу в псевдореспубліках Донбасу. Але це не допомагає їй організувати справжнього суспільного підйому навіть серед відчайдушних прихильників «руского міра».
Побічні наслідки централізованості – це те, що росіяни у своїй пропаганді убивчо серйозні: там майже немає народних жартів, а також героїв – усезагальних улюбленців на зразок «Привида Києва», «Бабусі, що збила коптер банкою огірків» та інших.
Спроб «розворушити» проросійську комунікацію було достатньо. Наприклад, десь з середини березня їхні пропагандисти почали дзеркально копіювати українські меседжі. Напевно, думка була така: якщо у них, українців, ці меседжі так добре поширюються, то нам для роботи в їхньому інформаційному просторі теж треба робити те саме. Виникали такі покручі:
«Пиявки, уринотерапия и бабки-шептуньи. Скоро на Украине останется только такой набор доступных медицинских практик. Минздрав страны запретил продажу и применение лекарств, произведенных в Беларуси» – це примітивне намагання скопіювати весь наш стьоб над ними в умовах санкцій.
«Еще одно письмо от людей, сумевших выбраться из Мариуполя. Эмоциональное, сумбурное, пропитанное обидой на украинскую власть и военных» – фейк, що намагається скопіювати наші свідчення вцілілих в Ірпені-Бучі, а також репортажі з окупованого Приазов’я.
«ВСУ обстреляли из „Градов“ и 152-мм орудий Васильевку и Донецк» – такі повідомлення там регулярні, і особливо почастішали після їхніх звірств у Маріуполі. Вони намагаються показати, нібито звірі – ми, а не вони. Навіть пальнули по Донецьку Точкою-У зі своєї території, про що потім три дні активно говорили.
Звичайно, це не допомогло. Тоді, орієнтовно після перших чисел квітня, вони спробували перейти на українську, і поширювати різноманітні заклики тікати, не давати ЗСУ «перетворити вас на гарматне м’ясо». Але робили безліч помилок, так що в результаті виходило іще жалюгідніше.
Тягар русского міра
Іще одна обставина, яка постійно тягне російських пропагандистів на дно услід за крейсером Москва – це небажання відмовитися від пропаганди «русского міра».
По-перше, після початку повномасштабної агресії в Україні залишилося не так багато людей, які готові щиро повірити у високу духовність російського народу, миротворчу місію війни та інші казки.
По-друге, навіть тих, що досі лишилися преконаними рускомірцами, їхня пропаганда ні до чого не закликає: вони не мають самоорганізовуватися, якось підтримувати російський наступ, як це роблять проукраїнськи налаштовані громадяни – ні, лише чекати, поки російська армія прийде і «звільнить» їх. Тобто, нічого, окрім «тєрпі, моя красавіца».
Однак росіяни не змінюють риторики. Вони не намагаються вигадати для нас якийсь новий наратив, який би змусив нас скласти зброю: вони і далі з упертістю заводного зайця намагаються переконувати нас в історичній місії Москви.
Вони вже неодноразово мали через це проблеми. Наприклад, в попередні роки вони вклали шалені гроші у медіахолдинг Медведчука, який просував мир на умовах Росії – хоча було зрозуміло, що жодна накачка через телеканали не подіє в країні, яка 8 років з Росією воює.
Чому вони так робили? Напевно, і тут причина та сама, що і з проблемами на полі бою. Лічно Владімір Владіміровіч ухвалив рішення про напад на Україну, і він же задає теми для розмов про історичну місію. А оскільки командування централізоване, то всі мусять слухатися його неадекватних наказів.
Звичайно, є декілька альтернативних напрямків, які просуваються в інформаційному просторі України.
По-перше, російські пропагандисти і далі хочуть нас розсварити – прихильників Порошенка та Зеленського, ЛГБТ та традиційних цінностей, вакцинаторів та антиваксів. Ця тема набагато небезпечніша для нас, ніж «русскій мір» – бо вона реально може зламати наше бажання опиратися.
Усіх, хто зараз кричить про злочини політичного опонента більше, ніж про злочини росіян, треба вважати провокатором або, у крайньому випадку, недолугою людиною. І насамперед це стосується політичних лідерів.
По-друге, це спецоперації, пов’язані з просуванням «хороших русскіх», включаючи Навального, Овсяннікову, а також пам’ятники Пушкіну та Булгакову.
На щастя, у нашій свідомості потроху закріплюється думка, що, окрім «двохсотих», «хорошими росіянами» можуть бути лише ті, хто активно бореться проти режиму і при цьому готовий правильно відповісти на запитання «чий Крим?» – усі інші несуть колективну відповідальність за війну.
Однак все ж таки в багатьох із нас досі живий сентимент до різного роду російських діячів, яких нам хочеться пробачити, а ворожі пропагандисти цим користуються.
Отож, давайте запам’ятаємо, що російська пропаганда – зовсім не страшна, навіть навпаки, жалюгідна. В Росії вона діє лише тому, що там старанно затикають рота всім інакомислячим, та й то вдається у чомусь переконати лише старших людей.
В Європі вона до певного часу була дієвою тому, що їй створювали тепличний режим, ніхто, окрім російських агентів впливу, не постачав інформації про пострадянський простір. Ну а в Україні треба мочити русню в інформаційному просторі, бо нам це дається легко.
Джерело: Українська Правда / Автор: Артем Захарченко
