Чи пам’ятаєте давньогрецький міф про Геракла та Лернейську Гідру? Міф украй цікавий, захоплюючий та не такий простий, як видається на перший погляд. Багатоголова потвора тероризувала жителів довкола міста Лерна. Дихання зі зміїних пащек цієї істоти спалювало та отруювало все навколо. Гераклові довелось зійтися з Лернейською Гідрою у бою. Бойовою палицею герой збивав голови потвори, проте ті (о, дивина!) відростали знову. Оскільки герой володів не лише силою, а й мізками, то швидко зметикував, що й до чого, і почав припалювати знищені голови вогнем – щоби вони не відростали знову. Так Геракл зміг знищити усі голови та вбити Гідру.
Ця історія може навчити нас декількох важливих речей. По-перше, у бою з каверзним противником потрібно використовувати не лише грубу фізичну силу, а й розум. Геракл зрозумів, що небезпека чудовиська – у його численних отруйних зубатих головах. Доки б’єшся з однією – друга підбирається з іншого боку. По-друге, відсічені голови Гідри швидко відростали. Хоч яким сильним був герой, битися із противником, що відновлює свої інструменти нападу – товкти воду в ступі. Саме тому Геракл прийняв рішення, що прогрес потрібно закріплювати. Припікаючи обрубки голів чудовиська воїн терпеливо, крок за кроком просувався до своєї цілі. Лише тоді герой зміг убити Гідру. Згідно з однією версією, голів у чудовиська було сім, згідно з іншою, – сто. Проте варто не так рахувати голови, як розуміти сам принцип. Тому припустімо, що голів у Гідри було таки сім.
Пригадуючи історію російсько-українських відносин, можна помітити, що вже кількасот років російська держава у різних іпостасях (сучасна Росія, совєтська, імперська чи царська) проводила політку знищення України та українців. Боротьба проти всього українського велася різноманітними інструментами – державними указами щодо обмеження використання української мови, ліквідацією українських органів влади чи встановленням маріонеткових сурогатів, винищенням та репресіями еліти та інтелектуалів, відвертими вбивствами чи геноцидом. Таких інструментів було безліч. Якщо проаналізувати історію російської агресії проти українців, то диву даєшся, як український народ зміг вистояти. Проте дивуєшся також і тому, як сталося, що попри тривалу і завзяту боротьбу Москва знову запустила свої криваві пазурі у нашу державу і нас самих. Можливо, ворога варто вивчити детальніше, адже що краще усвідомлюєш небезпеку, яку несе супротивник, то більше розумієш, як потрібно боротись.
Якщо вдатися до метафоричних порівнянь, то Росію можна порівняти із міфічною гідрою. Військова агресія та тероризм — перша голова московської Гідри. Цей метод російської експансії є прямим і його легко ідентифікувати. Відкрита агресія викликає тотальний опір народу, що бореться за свою свободу, а також політичну та економічну реакцію на глобальному рівні. На відкриту війну на рівних Росія не зважується, а ті війни, які веде, радше нагадують тероризм, каральні акції, геноцид. Останніми десятиліттями Росія надає перевагу затяжним бойовим діям низької інтенсивності, проте іноді все ж застосовує метод «закидати м’ясом та залізом» – чи то втративши терпіння, чи то через прорахунки.
Голова друга: релігійна/ ідеологічна експансія. Московія, запустивши у кінці XVIII століття свої кігті у козацьку державність, ліквідувала автономію української церкви та поглинула Київську митрополію. Крім того, встановила контроль не лише над релігійним життям, а й над культурним та освітнім життям українців. Релігія у ту епоху була тісно пов’язана із наукою та освітою, а також виступала одним із вагомих факторів національної самоідентифікації. Московська Церква активно взялася спочатку за цензурування книг, які видавалися у Києві, а пізніше почала обмежувати видання та обіг книг, надрукованих українською мовою. Така політика Московії була своєрідною «окупацією зсередини» та готувала підґрунтя для подальшої агресії, уже не лише на релігійному, а й на політичному рівні. Наприклад, у 1689 році Києво-Печерській лаврі було заборонено друкувати книги без згоди Московського патріархату, а у 1888 році на державному рівні заборонялося хрещення дітей (уявіть собі!) українськими іменами. Як свідчать останні події (наприклад, благословення очільником РПЦ Росії на війну супроти України, активна участь «батюшок» УПЦ МП як агентів і поширення серед парафіян проросійських наративів), то роль московської церкви абсолютно не змінилась до сьогодні. Московські попи уже декілька сотень років виступають у ролі ворожої агентури та просувають московський порядок денний в Україні. Втім, мова не лише про релігію. Совєтська влада позиціонувала свою політику як атеїстичну, проте ця ідеологія була аналогічно налаштована на експансію Росії і всього російського на окуповані території. Окрім того, за часів совєтів Московський патріархат почувався цілком собі комфортно поряд із атеїзмом та КГБ.
Голова третя: мовна експансія. Наступним елементом, який відіграє одну з ключових ролей у ідеології російського світу, є мовна експансія. Російськомовні здебільшого споживають російськомовний продукт. Оскільки основним виробником цього продукту є саме Росія, то, відповідно, людина, яка споживає цей продукт, тією чи іншою мірою втягується у інфомаційний простір Москви. Ви скажете, що, мовляв, не потрапите так легко до пазурів відкритих пропагандистів Скабєєвої чи Соловйова, проте варто зрозуміти, що пропаганда – це не лише відверта брехня, але й трнші методи маніпуляцій. І «ліберальний» блогер і «незалежний журналіст» можуть поширювати типові кремлівські наративи або ж змусять вас усе більше занурюватись у російський інфопростір. У цьому хитрість та підступність цього методу російської експансії.
Варто зрозуміти одну важливу річ: російська мова з’явилась в Україні не просто так. Історія її появи омита ріками української крові. Починаючи від кінця XVII століття, коли російські імперські лещата почали затискати український народ, Московія та її наступники фактично кожних декілька років видавали офіційні укази та розпорядження, які закручували гайки українській мові. Цензурування українських книг, заборона друку книг, підручників, преси та навіть дитячих книг українською мовою (а також заборона їх ввезення). На державному рівні Росія видавала інструкції зі зросійщення інших народів, а у разі їх успішного виконання російським чиновникам навіть видавали за це премії (!), українських письменників та літераторів цькували, ув’язнювали чи розстрілювали, а на місце вбитих чи депортованих заселяли росіян.
Цікаво, що така політика російського чудовиська не змінювалася за будь-якому режиму – так чинили і московські царі, і російські більшовики. Тому, коли хтось заявляє вам, що «русскоговорящіх ущемляют», варто пригадати, що московити топлять українську мову у крові та репресіях уже декілька сотень років. Саме тому Росія домоглася чималого прогресу у зросійщенні інших народів. Якщо маєте бажання ознайомитись із більш повною історією мовної експансії Росії на українські землі, то перегляньте добірку історичних дат «Тернистий шлях українства» у книзі Григорія Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов».
Голова четверта: знищення національної еліти. У процесі зросійщення інших держав Росія часто натрапляє, немов коса на камінь, на серйозну перешкоду – національну еліту. Так траплялось не раз і в історії української державності. Наприклад, російська імператриця Катерина ІІ, відома тим, що зруйнувала Запорізьку Січ, заявляла про необхідність ліквідації не лише самого гетьмана, а й інституту гетьманства загалом. Не змінився підхід і за часів совєтського «асвабаждєнія». У 1926 році за вказівкою більшовиків убили очільника українського національного руху Симона Петлюру. У 1938 року за вказівкою Сталіна було знищено іншого українця – Євгена Петрушевича, полковника армії УНР, командира Січових Стрільців, команданта УВО та голову ОУН. Російська агентура вбила Петрушевича вибухівкою, замаскованою під коробку цукерок… Степана Бандеру, провідника ОУН, також було вбито совєтськими спецслужбами за допомогою хімічної зброї – цианістого калію (до речі, за наказом Хрущова). Проте росіяни займалися знищенням не лише політиків, а й діячів української культури. Наприклад, під час сталінських репресій було винищено близько 80% української інтелігенції (загалом убили або ув’язнили довічно близько 650 тисяч людей). Ці люди були носіями ідей та традицій української національної та культурної ідентичностей. Відповідно, винищивши еліту, російська влада сподівалась, так би мовити, «осліпити», «обезголовити» український народ, позбавити його стрижня, опори державності. Репресії проти української інтелігенції та пасіонаріїв тривали аж до розпаду СРСР. Не припинились вони і після цього. Саме цей прошарок українського суспільства Москва так ненавидить та прагне знищити насамперед.
Голова п’ята: культурне поглинання. Позбавивши іншу країну власної мови, релігії, ідеології та еліти, Росія відкриває для себе наступний фронт агресивної політики – культурне поглинання. Уявіть, що людина є громадянином України, проте також є споживачем російського інформаційного, мовного, релігійного та ідеологічного, а відтак загалом культурного, простору. Коли таких людей багато, то фактично єдине, що відмежовує обидві агресора та потенційну жертву – державні кордони. Що залишається для окупації? Провести псевдореферендум, оголосити про «воссоєдінєніє братскіх народов» чи здійснити військове вторгнення, чим, зрештою і займається Росія зараз.
Цей прийом зародився ще у ті далекі часи, коли у московських князів та царів виникла потреба у певній легенді для просування імперської політики. З’явилась ідея, начебто Москва є наступником самого Рима і у той же час якимось чином – Києва, «матері городів руських». Так було легалізовано не лише поглинання інших слов’янських народів, а й імперський та завойовницький тип російської державності. Пізніше претензії на спадщину Києва та загалом усієї Русі перетворились на тези про так званий «один народ», який ще пізніше, уже за совєтського режиму, сформувався у псевдонауковий пропагандистський наратив про «братні народи».
Чи ви ніколи не задумувались як так вийшло, що начебто народи братні кінець кінцем раптом стають «русскими»? Відповідь у самій суті московської державності – великодержавному шовінізм. Отже, Росія проводить на території іншої держави кампанію зі знищення мови, релігії, політичної та інтелектуальної інтеліґенції і паралельно з цим – політику «обрусєнія», заміщення вбитої культури власним сурогатом, а тоді поглинає цей народ під приводом видуманої культурної спорідненості чи тотожності. Якщо ви спробуєте боротись проти культурної експансії та окупації, то вас звинуватять у «націоналізмі», ув’язнять чи розстріляють, як це чинили царський та більшовицький режими, або ж оголосять «спєцапірацию с денацифікації», як робить сьогодні Росія, маскуючи таким чином знищення українського народу.
Голова шоста: державна та етнокультурна реконструкція. Одним із прийомів руйнування української державності є розчленування для подальшого поглинання. Фактично територія держави-жертви розривається імперією-хижаком на частини, щоб її легше було проковтнути. Територія розчленовується Росією під будь якими приводами.
Україна складається із багатьох ентокультурних регіонів, що мають власні локальні відмінності та особливості. Проте всі ці регіони до насильницького процесу зросійщення були українськими. «Українськість» України, а отже – потужність та єдність держави, є суттєвою перешкодою російській агресії, адже наша країна є фактично найбільшою у Європі, українці є численним народом та, окрім того, Україна має вигідне географічне розташування та ресурсно-економічний потенціал. Цим і пояснюється маніакальне прагнення ворога розділити Україну на псевдоутворення або ж створити свого роду урізану «малоросійську» Україну (тобто фактично – «недоукраїнську», зросійщену – власне таке бачення України мали московські царі та більшовики) як маріонеткову державу. Перекроюванням історичної мапи нашої держави та нашого народу Москва намагається провести деконструкцію України як у територіальному, так і етнокультурному сенсі, зруйнувати нашу ідентичність та історичну єдність задля подальшої окупації.
Голова сьома: ворожа агентура. Усе це неможливо без агентури. До цієї категорії входять не лише безпосередні прямі агенти на зразок членів НКВД, КГБ, ФСБ, а й люди, опосередковано залучені до виконання злочинних вказівок. Тобто «батюшка», який знімає на камеру блокпост чи виголошує у храмі проповідь з антиукраїнським підтекстом, «український» політик чи «незалежний журналіст», який діє на користь ворога також є російськими агентами. Є також і агенти впливу. До них, наприклад, можна віднести політиків інших держав, які перебувають у тісних відносинах з ворожою агентурою та з певних причин (ідеологічних, фінансових, особистих) чинять певний вплив на власну державу та її суспільство на користь ворогові. Не варто забувати і про дрібних колаборантів та лояльних до ворогів громадян. Наочні приклади – рідкісні випадки співпраці мерів українських міст із окупантами під час повномасштабного вторгнення Росії, ведучі українських телеканалів, які використовували проросійську та антиукраїнську риторику. Пам’ятаймо, що в СРСР, згідно з деякими підрахунками, близько 1% людей співпрацювали з КДБ.
Отже, не варто забувати, що крім намагань Росії окупувати нашу країну, закидавши українців залізом та м’ясом своїх полчищ, ворог постійно робить спроби вп’ятися у нас своїми отруйними зубами з інших боків підступними та неявними методами. У московської Гідри багато голів і супротивник не буде подоланий доти, доки усі її голови не будуть знищені. Лише тоді безголове чудовисько буде позбавлене можливості відрощувати інструменти своєї агресії та здохне чи заповзе назад у свої болота.
Джерело: Детектор Медаіа / Автор: Михайло Гузюк
