У Барселоні відбулася міжнародна конференція, присвячена питанням релігійної свободи та безпеки в умовах збройних конфліктів. У її межах українська дослідниця та релігієзнавиця Тетяна Деркач представила доповідь на тему: «Міжправославні відносини між УПЦ та ПЦУ та їхній вплив на релігійну свободу в контексті війни».
У своїй доповіді вона проаналізувала історичні витоки православного розколу в Україні, процес надання автокефалії Православній Церкві України у 2018 році, а також вплив повномасштабної російської агресії на міжцерковні відносини та державну політику у сфері свободи віросповідання.
Окрему увагу було приділено проблемі інструменталізації релігії Росією як елементу гібридної війни, складним і часто конфліктним процесам переходу парафій, а також викликам, які постають перед Україною у спробі поєднати вимоги національної безпеки з дотриманням прав людини.
У доповіді також згадано про створення у 2024 році громадської ініціативи «Софійське братство», яка об’єднує священнослужителів, богословів та інтелектуалів з різних православних юрисдикцій з метою розвитку міжправославного діалогу та пошуку шляхів до єдності українського православ’я.
Повний текст доповіді:
Шановні пані та панове!
És un honor per a mi haver estat convidada a participar en aquesta conferència, i agraeixo profundament als organitzadors la seva invitació (каталанською: для мене велика честь бути запрошеним взяти участь у цій конференції, і я щиро дякую організаторам за запрошення).
Сьогодні я хотла би поговорити про дуже чутливе питання для України: відносини між двома найбільшими православними юрисдикціями – автокефальною ПЦУ та УПЦ Московського патріархату та їхній вплив на релігійну свободу в контексті війни. Це питання дуже складне, оскільки воно лежить на перетині релігії, політики – навіть геополітики – національної безпеки та прав людини. Розуміння відносин між цими церквами дуже важливе, оскільки вони окреслюють рамки нашого підходу до релігійної свободи.
Після здобуття незалежності в 1991 році Україна зіткнулася не лише з політичними, а й релігійними трансформаціями. У той час виник православний розкол як реакція на політичну лібералізацію та формування нової національної ідентичності. Поряд з Українською Православною Церквою під юрисдикцією Російської Православної Церкви з’явилася нова структура — неканонічний Київський Патріархат, який швидко здобув підтримку громадськості. Протягом багатьох років цей розкол залишався локальним і не передбачав серйозних фізичних протистоянь, але з часом став дуже політизованим та радикалізованим.
Ідеологічно цей конфлікт відображає зіткнення між антирадянською громадянською українською ідентичністю та експансіоністською концепцією «русского мира», хоча обидві ідеології ґрунтуються на релігійних мотивах.
На жаль, з самого початку обидві церковні юрисдикції будували взаємовиключні ексклюзивістські проекти. Кожна вважала себе єдино істинною: Українська Православна Церква – канонічною, а Київський Патріархат – народною та патріотичною.
Протягом багатьох років Українська держава дотримувалася так званого багатовекторного політичного підходу і тому підтримувала активну присутність російських інтересів, представлених Українською Православною Церквою Московського Патріархату. Ця церковна структура мала багато привілеїв та активно брала участь у політичному процесі. Її опонент, Київський Патріархат, став асоціюватися з рухом за реальну свободу віросповідання та релігійний плюралізм.
На жаль, церкви в Україні часто розуміли свободу віросповідання переважно як свободу для себе, а не як універсальне право. В результаті кожна церква побудувала власні лобістські мережі, а державна політика стала непослідовною та ситуативною.
Новий етап конфлікту розпочався у 2018 році, коли Вселенський Патріархат, на прохання української влади та вірян, вирішив надати автокефалію об’єднаній Православній Церкві України. Це рішення було мотивоване, серед іншого, бажанням відновити пріоритет релігійної свободи та людської гідності. Очікувалося, що цей крок відкриє шлях до примирення. Однак на практиці більшість Української Православної Церкви проігнорувала процес об’єднання та перейшла в рішучу опозицію як до нової церкви, так і до держави.
Росія та Російська Церква організували глобальну кампанію з демонізації Вселенського Патріарха та вклали значні ресурси, щоб запобігти визнанню нової церкви світовим православ’ям. Особисті суперництва між церковними лідерами ще більше поглибили розкол. Нова церква — Православна Церква України — обрала стратегію поглинання Української Православної Церкви шляхом переходів парафій та перерозподілу церковних будівель, іноді із застосуванням сили. На цьому тлі діалог між церквами став майже неможливим. Обидві церкви поставили інституційне виживання вище за спільну віру, примирення та діалог.
Ситуація значно погіршилася через відкриту російську агресію. Російська Православна Церква фактично сакралізувала війну, представляючи її як «священну». На жаль, деякі віряни, духовенство та єпископи Української Православної Церкви Московського патріархату підтримали позицію Росії, що різко підірвало довіру до них громадськості. Війна поглибила емоційну травму, і в суспільстві релігія почала розглядатися не лише як віра, а й як маркер політичної та безпекової лояльності.
Одним із найчутливіших питань є перехід парафій. Формально ці процеси мали відбуватися відповідно до правових процедур та волі релігійних громад, але насправді вони не завжди були прозорими та іноді супроводжувалися зовнішнім тиском або конфліктами. Православна Церква України, прагнучи швидко зміцнити свою інституційну присутність, часом обирала силові рішення. У відповідь Українська Православна Церква зосередилася на захисті своїх позицій, зокрема через активну міжнародну кампанію за участю російських дипломатів та Російської Православної Церкви, що в українському суспільстві часто сприймається як конфронтація або навіть «зрада».
Ні держава, ні суспільство не були готові до того, що Росія свідомо та систематично використовуватиме пов’язані з нею релігійні структури як інструменти геополітичного впливу. В результаті український парламент ухвалив дуже суперечливий закон, що забороняє діяльність Російської Церкви в Україні та пов’язаних з нею релігійних організацій. З точки зору прав людини, цей закон є дуже проблематичним, оскільки він запроваджує колективну відповідальність на основі інституційної приналежності та не вирішує проблему протидії інструменталізації релігії.
Парадоксально, але я б не назвала ці заходи переслідуванням релігійних організацій за релігійними мотивами. Немає примусового переходу в іншу віру чи вимоги відмови від християнства. На жаль, немає готових та ефективних протоколів для нейтралізації інструменталізації релігії державою-агресором. Мушу заявити, що в міжнародному праві існує «сліпа пляма», яка захищає релігійні права.
Під час повномасштабного вторгнення задокументовані випадки співпраці з агресором на окупованих територіях ще більше посилили сприйняття Української православної церкви під керівництвом Московського патріархату як загрози безпеці, а не як «ідеальної жертви».
Водночас, повномасштабна війна Росії спровокувала глибокий процес внутрішньої саморефлексії в Українській православній церкві. Виникли протестні рухи — від символічної відмови вшановувати пам’ять Патріарха Кирила до відкритих закликів до розриву інституційних зв’язків з Російською православною церквою. Ці групи явно потребують диференційованого та чутливого підходу, оскільки їх не можна розглядати як єдину загрозу безпеці.
І у нас є позитивний приклад діалогу. У квітні 2024 року було створено громадську організацію під назвою «Софійське братство», яка об’єднала відомих священиків обох церков, богословів, журналістів та інтелектуалів. Головна мета Братства — сприяти міжправославному діалогу для досягнення єдності Українського православ’я. Я маю честь представляти Софійське братство та співпрацювати з його чудовою командою.
Хоча українська держава ще не розробила цілісної політики щодо цього внутрішнього розмаїття, вона починає усвідомлювати необхідність поєднання заходів безпеки з підтримкою релігійної трансформації. Зростає розуміння того, що протидія інструменталізації релігії не повинна призводити до колективного покарання. Це свідчить про відданість України демократичним принципам навіть під час війни.
Водночас слід визнати, що досі немає адекватних стандартів чи протоколів свободи віросповідання в ситуаціях масштабної збройної агресії та релігійної інструменталізації.
Український досвід показує, що майбутнє міжправославних відносин залежить не лише від державних рішень чи контексту безпеки, а й від здатності самих церков рефлексувати та брати на себе відповідальність за ескалацію конфлікту та робити свідомий вибір на користь діалогу, спільної відповідальності та відкритості.
