Останнім часом ідея тимчасового екзархату під омофором Вселенського Патріархату як шляху виведення УПЦ з Московського Патріархату дедалі частіше з’являється у фахових дискусіях — у середовищі богословів, держуправлінців, духовенства та експертів із релігієзнавства. Поштовх до ширшого публічного обговорення дала авторська публікація у поважному грецькому виданні Orthodox Times — «Вселенський Патріархат може вирішити українську церковну кризу через тимчасовий Екзархат». Редакція «Духовного Фронту України» подає власний аналіз і погляд на цю тему. У матеріалі коротко викладемо аргументи, представлені у згаданій статті, і доповнимо їх оглядом та аналізом реакцій усередині українського православного середовища і поміркуємо про дану ідею з української оптики; співтавимо існуючими реакціями ззовні — від підтримки, певної відкритості до заперечень. Метою цього тексту є переведення розмови з оціночних суджень і маніпуляцій у площину аналізу запропонованих механізмів і ризиків зволікання.
Позиція статті в Orthodox Times: суть і логіка пропозиції
Авторська стаття, опублікована на Orthodox Times, виходить з еклезіологічної оптики: Вселенський Патріархат, як Перший Престол, має не лише право, а й обов’язок діяти для збереження єдності там, де місцеві механізми вичерпано. Конкретний інструмент, який пропонується, — тимчасовий екзархат під омофором Вселенського Патріархату для тієї частини УПЦ, що готова розірвати канонічну залежність від Москви, але з різних причин поки не може приєднатися до ПЦУ. Екзархат розглядається не як конкуренція ПЦУ і не як ревізія Томосу, а як практична реалізація його логіки з метою доведення єдності до реального — а не декларативного — стану.
Аргумент моменту часу простий: якщо питання не буде вирішене церковно-канонічно, його «вирішать» політичні формули — насамперед «особливі статуси», здатні законсервувати поділ і створити довготривалі точки зовнішнього впливу на релігійне поле України. Тимчасовий екзархат покликаний зняти цей ризик: вмістити добровільний вихід із Московського Патріархату в керовану, прозору, строкову процедуру під пастирським наглядом Першого Престолу.
Канонічна опора, на яку спирається авторська позиція, включає прерогативи (прономії) Константинополя — право апеляції, ставропігії та можливість створення екзархату; положення Томосу для України, що зберігають апеляційні механізми і визнають роль Вселенського Патріархату; статутні норми ПЦУ про пріоритет Томосу; а також міждержавну Угоду “Україна — Вселенський Патріархат” (2018), яка фіксує інституційну присутность першого престолу в Україні та політичну рамку регулярних консультацій Держави.
Механіка впровадження описується як поетапна і мінімально конфліктна: визначити принципи екзархату (добровільність, строковість, взаємодія з ПЦУ, дисциплінарний і еклезіологічний нагляд), стартувати з пілотних ставропігій для «готових», масштабувати до екзархату за наявності запиту, паралельно вибудовуючи дорожню карту інтеграції; після досягнення критеріїв сумісності — припинити екзархат, перейшовши до інституційної єдності.
Очікувані наслідки формулюються у трьох площинах. Для вірян і духовенства — безпечний вихід із московської канонічної залежності без ризику схизми чи «підпілля». Для держави — зниження конфліктності й відповідність стандартам свободи віросповідання без втручання в доктринальні питання. Для вселенського православ’я — деескалація поляризації та посилення авторитету Вселенського Патріархату як гаранта церковного порядку.
Реакція в середовищі УПЦ: акцент на збереженні власної канонічної легітимності
На час написання цього тексту офіційних повідомлень від УПЦ чи її уповноважених осіб не було. Водночас на різних щаблях церковного середовища висловлюється зацікавлення цією ідеєю й бачення її як виходу з цугцвангу, що мовою дипломатії є досить чіткими сигналами про готовність до діалогу. У дискусії щодо тимчасового екзархату під омофором Вселенського Патріархату в середовищі УПЦ дедалі чіткіше вимальовується ключова рамка: як зберегти та підтвердити власну канонічну легітимність – громад і духовенства — як у перехідний період, так і в перспективі. У значній частині УПЦ відбулася десакралізація канонічної підлеглості Московському Патріархату як «гарантії» власної канонічності. Інша частина УПЦ усе ще залишається в орбіті еклезіологічних міфів РПЦ, однак наразі ця частина не виглядає більшістю.
Іконографічною для значної частини УПЦ, що готова безповоротно виходити з-під канонічного підпорядкування Московському Патріархату, можна вважати позицію протоієрея УПЦ Сергія Прокопчука (керівника офісу Софійського Братства, яке має практичні успіхи в діалозі між УПЦ і ПЦУ), висловлену в авторській статті на сайті Софійського Братства: тимчасовий екзархат — найменш ризикований механізм для громад, готових остаточно розірвати залежність від Москви, але ще не готових до негайного приєднання до ПЦУ.
Поряд із цим у ширшому колі духовенства УПЦ проступає обережно-прагматичний підхід: готовність розглядати екзархат за наявності заздалегідь прописаних гарантій. Спільний знаменник цих підходів очевидний: екзархат розглядається як спосіб підтвердження та збереження канонічної легітимності у процесі від’єднання від Московського Патріархату. Тобто, в УПЦ на різних рівнях позиціонують, у більшій чи меншій мірі, відкритість до діалогу з цього питання.
Реакція ПЦУ: емоції переважають над логікою суспільного блага
Видання «Україна Православна», яке багато хто сприймає як афілійоване з Київською Митрополією ПЦУ, опублікувало редакційний матеріал-критику ідеї екзархату — «Тимчасовий екзархат — московський “троянський кінь” для Церкви України». З огляду на стилістику невідомого автора, що ховається за статусом «редакційної статті», і синхронність із публічними тезами речника Київської Митрополії ПЦУ — митрополита Євстратія (Зорі), висловленими за кілька днів до того в ефірі YouTube-каналу «Віче», вважаємо можливим розцінювати цей матеріал як неофіційне викладення позиції Київської Митрополії ПЦУ щодо самої ідеї екзархату.
У реакції Митрополії ПЦУ досить гучно звучить побоювання «паралельних вертикалей» і розмиття суб’єктності Помісної Церкви, що зрозуміло: нині в ПЦУ сильна позиція, і ділитися власними монопольними правами (як це бачить автор) не хочеться. Хоча питання «як не допустити існування двох паралельних адміністративних систем без точочок дотику і перспектив єднання» є реальним, воно не унеможливлює описані сценарії в статті Orthodox Times. Застереження щодо можливих зловживань під «прикриттям реформи» теж має сенс: будь-який перехідний механізм потребує чітких правил входу/виходу, строковості, публічної підзвітності та контролю дисципліни, але такі питання вирішуються за столом перемовин, а не на шпальтах навколоцерковних медіа.
У тексті невідомого автора емоційна рамка дещо переважила канонічну логіку. Фігури на кшталт «троянський кінь», «атака», «підлим зміїним» задають наперед підозрілий тон і підміняють головне питання: чи може тимчасовий, добровільний і строковий екзархат діяти в межах Томосу та прерогатив Першого престолу як інструмент пастирського миру там, де локальні засоби вичерпані? Відповіді у тексті фактично немає — є радше мобілізаційна метафорика.
Автор наполегливо і здається свідомо ігнорує фактор часу і ризик «спецстатусу». Ключовий аргумент, винесений в аналіз Orthodox Times і в українській дискусії, — жорсткі часові рамки. Є ризик, що в умовах політичного врегулювання буде закріплено «особливі статуси» для структур, афілійованих із Москвою, що законсервує поділ на роки. Позиція ПЦУ цього не опрацьовує і не пропонує церковної альтернативи чи запобіжників від такої політичної фіксації. Саме тут і криється основний аргумент тимчасового екзархату — спосіб зняти ризики політичного тиску церковним інструментом, не ревізуючи Томос.
Відчувається «московська еклезіологічна оптика» у трактуванні прерогатив Вселенського Престолу. У тексті прономії Вселенського Патріархату фактично редукуються до «втручання». Але у православній традиції це — арбітраж і нагляд там, де локальні механізми не працюють, із вбудованими обмеженнями. Ототожнення цього набору із «зовнішньою інтервенцією» зміщує дискусію з мови забезпечення канонічного порядку у площину підозр і протиставлення. Текст статті наводить хибну аналогію з «африканським кейсом». Порівнювати можливий тимчасовий екзархат Вселенського Патріархату в Україні з експансією Російської Православної Церкви на території Александрійського Патріархату — методологічна помилка. У РПЦ немає прерогатив на території Александрії; у Першого престолу є усталені механізми дій у кризах. Йдеться про церковний арбітраж Церкви-Матері — Вселенського Патріархату, який є Кіріархальною Церквою для ПЦУ, а не про «юрисдикційне вторгнення».
Присутні невірні індикатори «попиту»: приклад ставропігії в Андріївській церкві — відверто маніпулятивний. Апелювати до відвідуваності окремого храму як до доказу «відсутності запиту» на екзархат — некоректно. Ставропігія — це точкова присутність і канал взаємодії, а екзархат — процесуальна рамка: правила входу/виходу, дисциплінарний супровід, дорожня карта інтеграції після досягнення євхаристійної єдності. «Лічильник парафіян» не вимірює готовність єпархій і духовенства до канонічно безпечного виходу з підпорядкування Москві. Уявлення автора про канонічні основи функціонування ставропігії здаються дещо дивними: вони радше відтворюють модель «подвор’їв», притаманну практиці РПЦ.
Окремо привертає увагу твердження, що ставропігія з’явилася «зі згоди Собору ПЦУ». Насправді відновлення Патріаршої ставропігії в Україні було ухвалене рішенням Синоду Вселенського Патріархату 11 жовтня 2018 року — на тому самому засіданні Синоду, де з міркувань крайньої ікономії було задоволено апеляції лідерів колишніх неканонічних формувань «УПЦ КП» і «УАПЦ» та здійснено канонічну реабілітацію священнослужителів цих структур. Реакція ПЦУ критикує ідею, але не дає операційного плану: немає пропозиції строкового механізму, який дозволив би громадам і єпископату вийти з-під МП без ризику схизми та втрати канонічної легітимності; не окреслено алгоритмів пастирського супроводу (спільні комісії, стандарти катехизи, уніфікація статутів, аудит дисципліни), які у перехідний період зменшують конфліктність.
Канонічні рамки, які ПЦУ оминає у дискусії: практично відсутній розбір того, що двостороння Угода (2018) закріплює інституційну присутність Вселенського Патріархату і зобов’язує до регулярних консультацій; Статут ПЦУ (2018) визнає пріоритет Томосу та процедури звернення до Матері-Церкви; Томос про автокефалію зберігає право апеляції до Вселенського Патріарха і визнає його прерогативи щодо ставропігій та можливих екзархатів. Отже, перехідний екзархат у строковому форматі не може тлумачитися як «ревізія Томосу»; це — спосіб його практичної реалізації в умовах затяжної кризи. Окрім того, слід відзначити, що держава прийняла закон №3894 без погодження з Константинополем та без врахування його думки, а наслідки цього закону суттєво впливають на баланси у світовому православ’ї.
Також дивними виглядають претензії й безпідставні звинувачення на адресу самого видання, адже Orthodox Times — поважне медіа, яке послідовно підтримує становлення ПЦУ; імовірно, це чи не єдине видання, що системно презентує новини з життя ПЦУ для грецькомовної й англомовної аудиторій, причому за охопленням — значно ширше, ніж комунікації самої ПЦУ, аби про неї знали в інших Помісних Церквах. За національною традицією — у всіх незручних ситуаціях «підвішувати» московський слід — анонімний автор, що ховається за редакційною статтею «України Православної», вважає ідею екзархату московським планом, але проти цього звинувачення свідчить реакція самого російського середовища: замість того, щоб підтримувати ідею екзархату для УПЦ, воно виступає проти.
Реакція в російському церковному середовищі
Російські церковні ресурси зустріли ідею тимчасового екзархату для УПЦ під омофором Вселенського Патріархату негативно (до речі, в унісон із ПЦУ), з явною тривогою й риторикою стримування, але з діаметрально різними висновками. Загальний наратив зводиться до того, що екзархат нібито є «поетапним влиттям УПЦ у ПЦУ» і «маскуванням поглинання». Така рамка працює передусім як інструмент відлякування всередині УПЦ: знецінити будь-яку перехідну форму, яка дозволяє зберегти канонічну легітимність поза Московським Патріархатом, і змусити потенційних прихильників екзархату відступити.
Причина нервової тональності — звуження реальних важелів впливу РПЦ на середовище УПЦ. Пряме адміністративне керування ускладнене; публічний імідж структур, афілійованих із Москвою, деградує; персональні ризики для відверто проросійських функціонерів зростають; сценарії «підпілля» або «паралельних статусів» дедалі менш життєздатні в середньо- й довгостроковій перспективі. У цих умовах перехідний, добровільний та строковий екзархат — це канал збереження канонічної легітимності для частини УПЦ без «сірих зон», що фактично обходить ключові точки контролю РПЦ.
Щоб заблокувати таку траєкторію, російські неофіційні коментатори вдаються до повторюваних меседжів:
— екзархат подається як «неуникна дорога» до інституційного злиття з ПЦУ (ігнорується фазність: спершу взаємовизнання і євхаристійна єдність, і лише потім — можливі інституційні кроки);
— добровільність і тимчасовість трактуються як «фасад» зовнішнього тиску (без уваги до запропонованих процедурних запобіжників);
— майнові й дисциплінарні питання змальовуються як поле «чужого контролю», хоча саме канонічний нагляд Першого Престолу і правові механізми знімають ризики силових сценаріїв;
— головне — екзархат маркується як «загроза ідентичності», щоб переключити увагу з канонічної легітимності на страх втрати світоглядної ідентичності.
Еклезіологічно ця реакція повторює звичну оптику РПЦ: прономії Вселенського Престолу – лише риторична архаїка, і на практиці вони редукуються до «зовнішнього втручання». Замість предметної дискусії про церковний арбітраж і пастирський супровід, пропонується політизована картина «чужої адміністрації», покликана насамперед утримати аудиторію УПЦ від будь-яких кроків поза орбітою Москви.
У підсумку російська реакція демонструє стурбованість і дефіцит дієвих інструментів впливу на майбутні рішення УПЦ. Відтак головний метод — нагнітання емоцій та маніпулятивне зведення екзархату до «схеми поглинання», щоб демотивувати прихильників даної ідеї. Можна констатувати очевидний факт, що російська оптика базується на запереченні прономій Вселенського Патріархату, що аж надто суголосно із редакційною статтею «України Православної».
Церковно-політичні передумови формування ідеї «екзархату»
В Україні реалізується політика «духовної незалежності», під якою фактично мається на увазі вихід УПЦ з-під канонічної юрисдикції Московського Патріархату та в перспективі — внутрішня єдність українського православ’я. Реальність 2025 року додає часовий тиск: у межах перемовин щодо припинення війни Росія наполягає на включенні до гуманітарного блоку мирної угоди формули «особливого статусу»/«відновлення прав» для релігійного об’єднання УПЦ як структури, канонічно пов’язаної з Москвою. На тлі пріоритетних тем безпеки, кордонів і відшкодувань цей пункт ризикує не отримати належної уваги, а наслідком може стати тривале політичне закріплення церковного поділу: Україну підштовхнуть до «толерантного співіснування» з церковною структурою, що має афілійованість із Московським Патріархатом, під риторикою захисту свободи віросповідання.
Останні роки довели, що навіть максимально жорсткі адміністративно-правові інструменти (припинення діяльності релігійних юросіб, повернення культових об’єктів у державне/комунальне користування, повне згортання взаємодії держави з ієрархами УПЦ у публічному просторі) не дають ключового церковного результату: УПЦ як об’єднання не декларує повного виходу з-під канонічного підпорядкування Московському Патріархату. Для об’єктивності: Собор УПЦ у Феофанії (травень 2022) прибрав зі Статуту про управління адміністративні прив’язки до МП, однак це рішення залишило простір для подвійних трактувань. Головним індикатором «духовної незалежності» на практиці стали «переведення/приєднання» парафій — у реальному житті вони часто породжують розкол усередині громад і довготривалу непримиренність. Відтак статистика може виглядати оптимістично, а суспільна поляризація — наростати, відсуваючи реальну єдність на десятиліття (і це без урахування можливих умов мирної угоди, які здатні «забетонувати» цю дистанцію в рази).
Ключова вада нинішнього підходу — спроба розв’язувати питання національної безпеки шляхом політичного втручання у сферу, що за своєю природою є еклезіологічною. Цей рух здійснюється без сталої консультації з Вселенським Патріархатом, який має прономії — особливі прерогативи та обов’язок діяти як неупереджений арбітр там, де місцеві механізми, і політичні, і церковні, уже не працюють.
У такій конфігурації логічним кроком виглядає тимчасовий екзархат під омофором Вселенського Патріархату для тієї частини УПЦ, що готова розірвати канонічні зв’язки з МП, але з історичних причин наразі не може різко і напряму влитися до ПЦУ. Йдеться не про конкуренцію з Автокефальною Церквою, а про регульовану перехідну модель у межах канонічної опіки Першого Престолу — спосіб зняти патову ситуацію без силових практик, реваншизму та нових безпекових ризиків.
Перспективи «мирної угоди»
Наполегливі спроби Москви «вшити» в домовленості припинення війни окремий режим недоторканності для УПЦ фактично легалізують дуалізм на невизначений час, залишаючи для себе важіль впливу на свідомість громадян України і стабільні точки створення внутрішньої напруги. Усередині УПЦ, окрім відверто проросійського ядра, мало хто прагнутиме статусу «іноземного агента», нав’язаного текстом угоди, бо це остаточно руйнує довіру українців до проукраїнських священнослужителів УПЦ. Сегмент, що мріє про публічну реанімацію зв’язків із церковною Москвою, невеликий; робота СБУ за останні роки суттєво звузила його простір.
Якщо церковну проблему не врегулювати церковними засобами, спрацює політична підміна предмета: рішення ухвалюватимуться за логікою доцільності, де канонічний порядок Православної Церкви не є визначальним критерієм. Тимчасовий екзархат пропонує альтернативу: строковий, прозорий і добровільний механізм у супроводі Першого Престолу, що знімає потребу в «окремих режимах» поза канонами.
Діагностика на місці: чому локальні інструменти вичерпалися
У ПЦУ розраховують, що під тиском імплементації закону № 3894 процеси пришвидшаться. Водночас в УПЦ триває гостра внутрішня розмова про майбутнє. Юридична боротьба для УПЦ дає лише «парасольку часу» і робить ставку на виснаження державних інституцій та уваги суспільства. Багато хто в УПЦ розуміє, що ця боротьба сама по собі стратегічно безперспективна. Тому різних колах цьог релігійного об’єднання розглядають кілька сценаріїв, які, на їхній погляд, дають стратегічний вихід.
Підпілля — прийнятний для фундаменталістського крила УПЦ. Але він найризикованіший для держави, адже вона втрачає інструменти впливу, руйнуються точки для діалогу, стримування і противаг, а ворожі структури отримують живильне середовище на роки. Крім існують ризики неконтрольованої антидержавної агітації та конспірологічних схильностей. Варто відзначити, що найчастіше прихильниками такого сценарію є російськоорієнтовані віряни та священнослужителі.
«Румунський» та інші «етнічні» кейси — у низці громад ідея перепідпорядкування іншим Помісним Церквам популярна, бо дозволяє вийти з-під державних санкцій і лишитись у канонічному полі; держава блокує цей вектор, але правомірність і стійкість такого блокування дискусійні, що створює ризики міжнародних позовів.
«Юрисдикційно незалежні громади» — юридично привабливо, але еклезіологічно хибно: без єпископа повноцінне православне життя неможливе; де-факто такі громади однаково шукають опіку ієрарха поза прозорими процедурами.
Точкові приєднання до ПЦУ — ресурс добровільних переходів практично вичерпаний; «переведення» із силовими сценаріями дають локальні конфлікти і привертають надмірну увагу в очах міжнародних аудиторій.
На цьому тлі тимчасовий екзархат під омофором Вселенського Патріархату виглядає найбільш перспективною траєкторією, адже:
— виводить значну частину УПЦ (разом із єпископатом) з-під МП у відкритий канонічний простір;
— мінімізує «підпілля» (на маргінесі залишаються лише відверто проросійські середовища);
— мінімізує мотивацію для «етнічних» перепідпорядкувань іншим релігійним центрам;
— вводить чіткі правила і строки, зрозумілі всім сторонам;
— підсилює міжнародну позицію України: без силових сценаріїв, з верховенством права і повагою до свободи совісті.
Канонічні підстави участі Вселенського Патріархату
Право й обов’язок Першого Престолу діяти підтверджені канонами і сучасною практикою. 9-й і 17-й канони IV Вселенського (Халкідонського) Собору гарантують право кліриків і єпископів на апеляцію до Константинополя, 28-й канон засвідчує особливі прерогативи престолу Константинополя; 36-те правило П’ято-Шостого (Трульського) Собору закріплює його ієрархічну позицію в порядку престолів.
Цю рамку дублюють і сучасні акти:
— Томос про автокефалію Православної Церкви України зберігає право апеляції до Вселенського Патріарха, передбачає інструменти ставропігій та можливість екзархату на території України.
— Статут ПЦУ (15.12.2018, Софія Київська) визнає пріоритет Томосу, передбачає апеляційні механізми до Матері-Церкви й інклюзивно визначає членство.
— Угода між Україною та Вселенським Константинопольським Патріархатом (03.11.2018, Константинополь) фіксує ціль конституювання Помісної Церкви на основі Томосу після його надання, регулярні консультації та інституційну присутність Вселенського Патріархату через Ставропігію та Екзарха.
Після рішення Синоду Вселенського Патріархату від 11 жовтня 2018 року про скасування Синодального листа 1686 року (який надавав Московському Патріархові обмежене право рукопокладати митрополита Київського) УПЦ опинилася в зоні пастирської відповідальності Константинополя — ще один аргумент на користь даної ідеї.
Що таке «тимчасовий екзархат» у практиці
Тимчасовий екзархат під омофором Вселенського Патріархату — це перехідна канонічна опіка з визначеними правилами й строком. Він потрібен тим, хто не готовий безпосередньо приєднатися до ПЦУ, але прагне вийти з московської канонічної залежності без ризику втрати легітимності чи скочування в схизму. Завдання екзархату — не будувати паралельну вертикаль, а підвести сторони до сумісності: здійснювати канонічний супровід і перевірку дисципліни, гармонізувати статути та навчальні програми, регламентувати співслужіння там, де це не провокує конфліктів, і знімати давні еклезіологічні травми.
Послідовність дій: публічне взаємне визнання базових принципів і зняття претензій → відновлення євхаристійної спільності там, де існують необхідні умови → об’єднавчий собор і інституційне злиття на узгоджених правилах. Після досягнення критеріїв екзархат припиняє існування, бо свою місію виконано. Це не ревізія Томосу, а коректна процесуальна його реалізація.
Що це дає державі, Церкві та суспільству
Для держави — менше конфліктів і зрозумілі процедури без втручання у еклезіологію і віровчення. Для міжнародної репутації — переконливі аргументи верховенства права й дотримання свободи совісті без силових практик. Для громад — легальний канонічний простір. Для всієї церковної спільноти — послідовний сценарій інтеграції, що завершується інституційною єдністю.
Україна входить у період, коли церковне питання неможливо відсунути «до кращих часів», навіть якщо його тимчасово перекривають інші екзистенційні виклики. Політично мотивовані «спеціальні статуси» здатні законсервувати розділення українських церков на десятиліття. Єдиний спосіб цьому запобігти — діяти церковно, залучивши Вселенський Патріархат, який має для цього і право, і обов’язок, і інструменти: прономії, закріплені в Томосі про автокефалію ПЦУ, Статуті ПЦУ (Собор у Софії Київській, 2018) та Угоді між Україною і Вселенським Патріархатом (2018).
Тимчасовий екзархат — це добровільний вихід із московської залежності частини українського православ’я, запобігання ризикам підпілля, відмова від політичних винятків і повернення процесу в канонічну площину — із подальшим єднанням спочатку у взаємному визнанні та євхаристії, а далі — в інституційній формі. Це маршрут, на якому ніхто не втрачає гідності, а виграють і Церква, і держава.
Замість висновку: ціна бездіяльності
За умов збереження нинішніх стратегій і коли Вселенський Патріархат не буде залучено як нейтрального церковного арбітра, ми ризикуємо не просто поглибити кризу — ми ризикуємо закріпити дуалізм церковної реальності в Україні на десятиліття, а можливо, й на століття. Ми отримаємо не кризу, яку ще можна вирішити пастирським діалогом, а сталу конструкцію подвійної церковної реальності — з усіма її наслідками для держави, суспільства й самого православ’я.
Київська митрополія Православної Церкви України наразі має потужну позицію й природне прагнення ствердити власну інституційну монополію. Саме вони є ідеологами та прихильниками збереження актуальних стратегій, а подекуди навіть схильні до радикалізації. Логіку іх мотивів можна зрозуміти, але надмірна «акривія» у діалозі може обернутися ізоляцією: якщо ПЦУ не ініціюватиме діалог і не підтримає більш гуманного процесуального підходу, це може пришвидшити політичну фіксацію розділення і унеможливити його церковне врегулювання.
Українська Православна Церква нині ослаблена й внутрішньо розділена. Частина духовенства прагне справжнього розриву з Москвою, частина — шукає спосіб зберегти свою інституційну легітимність. Перші й другі потребують можливості збереження канонічної легітимності. Інші продовжують жити в міфах про «неподільну церковну Русь», що й досі слугує для них джерелом канонічної легітимності. Усередині УПЦ дедалі відчутніше зростає напруга між проукраїнським і проросійським крилом. Втрата здатності до саморефлексії — одна з ключових причин, чому УПЦ опинилася в цьому глухому куті. Навіть за цих умов і в цьому становищі УПЦ не буде вливатися до Православної Церкви України, бо вважає ПЦУ головним бенефіціаром власних проблем.
Росія активно наполягає на включенні до майбутньої угоди припинення війни пункту про «особливий статус» для структур, афілійованих із Московським Патріархатом, і має не нульові шанси на успіх у цьому питанні. Якщо це станеться, поділ українського православ’я буде не просто продовжено, а закріплено дипломатично. УПЦ перетвориться на «законну» альтернативну юрисдикцію — з міжнародно підтвердженим правом існування і, відповідно, зі стабільним каналом російського впливу на українське суспільство. Фактично це означатиме легалізацію паралельної церковної вертикалі в Україні, яка під прикриттям «свободи віросповідання» збереже офіційний йзв’язок із Москвою. Тобто, може статися все те чим лякає анонімний автор в редакційні колонці «України Православної».
Для самої сьогоднішньої УПЦ такий сценарій матиме руйнівні наслідки. Усередині структури почнуться кадрові чистки й активна перебудова: одних поступово витіснять найрадикальніші проросійські функціонери, інших змушуватимуть мовчати або «самоусунутися» — це торкнеться всіх щаблів адміністративної структури і може призвести навіть до заміни предстоятеля. Згодом це спричинить повернення УПЦ у фактичне адміністративне підпорядкування Московському Патріархату — можливо, навіть у формі перетворення на вже інший екзархат – РПЦ в Україні. В Москві не пробачать УПЦ собор у Феофанії; її доля може скластися у вигляді контрольованої, колоніальної юрисдикції, прикритою міжнародною угодою, підписаною в рамках мирного процесу.
Після цього в Україні може з’явитися стійка проросійська церковна інфраструктура — легальна, захищена міжнародними гарантіями і здатна роками впливати на свідомість мільйонів людей. Кожна спроба держави вжити заходів проти таких структур буде трактуватися як порушення гуманітарного пункту угоди. Україна фактично отримає в тилу ідеологічний анклав — внутрішню «п’яту колону» з потужним зовнішнім центром координації. Якщо хтось вважає, що подібна ситуація вже існує, або існувала нещодавно — глибоко помиляється; те, що було раніше, здасться «лише квіточками» того, що передбачає наведений сценарій, і як це може проявитися після політичної і дипломатичної фіксації такого спецстатусу.
Для вселенського православ’я такий розвиток подій буде катастрофічним. інші Помісні Церкви опиняться перед дилемою: кого визнавати, з ким співслужити, кому довіряти. Це може сформувати по цій лінії більш глобальний еклезіологічний розкол — між двома концепціями православ’я: соборною й імперською.
Для суспільства наслідки теж очевидні: більше локальних конфліктів між громадами, нові медійні та політичні протистояння, втрата довіри між вірянами і суспільства до Церкви. Для держави — посилена поляризація, ослаблений тил, деморалізована релігійна сфера, яка замість того щоб бути простором повоєнного зцілення, залишиться джерелом суспільної напруги.
Тому питання нині не в тому чи «потрібен екзархат», а чи може Україна собі дозволити розкіш бездіяльності. Якщо церковну кризу не врегулювати канонічним шляхом, її закріплять політичні формули — і Росія здобуде не лише військову, а й духовну перевагу в серці українського православ’я.
Вселенський Патріархат — єдиний інститут, який має право, обов’язок і моральну силу розв’язати цей вузол. І якщо цього не зробити сьогодні, завтра може вже не бути чого зшивати: розірване тіло українського православ’я ризикує стати трофеєм ворожої перемоги.
Матеріал редакції ДФУ
