Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в неділю сиропусну.
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Ця неділя – остатній день перед початком Великого посту. Сьогодні ми духовно стоїмо на порозі сорокаденної подорожі, завершенням якої є зустріч із Христом воскреслим. І цього дня ми маємо дві особливі нагоди для роздумів – спогад про гріхопадіння прабатьків наших і про вигнання їх із раю, а також настанову з Євангелія щодо необхідності прощати ближнім їхні провини. Обидві ці нагоди також не лише спонукають нас до роздумів – вони вимагають наших дій, для яких найбільш духовно сприятливим є саме період посту.
Коли ми згадуємо про гріхопадіння Адама і Єви, то дві речі мають привернути до себе нашу увагу. Перша – це те, що саме люди зробили вибір між тим, що заповів їм Бог, їхній Творець, і тим, що чого спонукав їх змій-диявол. Маючи свободу обирати, маючи як щедрий дар усе, чого вони потребували, знаючи, якою є воля Божа щодо них – люди все одно схилилися до спокуси, яку їм запропонував змій. А друга річ є та, що вчинивши зло, люди не розкаялися, хоча могли, але почувши заклик Божий до них – сховалися від Господа.
У міркуваннях над цими подіями дехто може виявити нерозуміння: хіба споживання плодів з дерева є провиною, співмірною з таким покаранням, як вигнання з раю і смерть? Однак причина покарання була не в самому споживанні плоду, а в тому, що знаючи з власного досвіду Бога-Творця як благого, люблячого, правдивого, щедрого, справедливого, люди все одно відреклися від Нього на користь змія і його брехливих обіцянок. Адам і Єва справді забажали стати «богами без Бога», захотіли досягти обоження не тим шляхом, який накреслив для них Творець, а ніби вкравши від Господа те, що Він і так щедро запропонував їм отримати. Однак отримати не в мить, як радив диявол, але поступово, відповідно до їхніх можливостей і людської природи.
Отже не Бог відвернувся від людей, але вони відвернулися від свого Творця. І, здійснивши це, вони не лише не розкаялися, а спробували сховатися від Бога. Сховатися у кущах. За листям кущів сховатися від Творця і Вседержителя. А коли Господь запитав їх про вчинене, ані Адам, ані Єва не визнали своєї провини, поклавши її на когось іншого. Вчинивши зло, люди продовжили примножувати його і загрузли в ньому, як потопаючий – у трясовині болота.
Вигнання з раю і смертність для прабатьків були не свавільним або незрозумілим покаранням від Бога нібито лише за споживання неналежних плодів. Це був закономірний наслідок відступлення людьми від Творця, зречення від Нього на користь змія та на користь власного самолюбства й гордині.
Коли людина, захопившись безумством, скаже сама собі, що вона не потребує зовсім їжі та пиття, і тому піде в безводну мертву пустелю, думаючи, що там є якесь інше джерело, яке буде в особливий спосіб живити її – то хіба без їжі та пиття така безумна людина не помре? Вона помре, бо ніхто не може вижити, коли не буде зовсім нічого їсти й пити. І хто буде винний у цій смерті? Лише сама людина, яка відкинула природне усвідомлення потреби їсти та пити на корись безумства.
Так і наші прабатьки – вони знали, що Бог є Творець світу та їх самих, що Він дав їм усе необхідне. Вони чули Його заповідь не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла. Заповідь, виконуючи яку вони повинні були показати своє ставлення до Бога, свою любов і довіру до Нього. Натомість вони захопилися думкою, яку навіяв їм змій, що порушивши волю Божу, відкинувши Його настанову, вони нібито самі стануть богами.
Відірвавши себе від Бога через гріх, підкоривши себе змію-дияволу, люди втратили те єдине джерело життя, яке справді існує. І саме тому стали смертними. Через гріх, який запанував у людині, вони не могли вже перебувати в раю, перебувати у попередньому духовному єднанні з Творцем. І тому вони були вигнані та зазнали смерті як ті, хто замість наповненого благами раю обрав мертву пустелю, думаючи, що там вони знайдуть щось значно краще.
Але Господь і після цього не зрікся Своєї любові до людини. Хоча гріх зробив неможливим подальше життя людини у раю, Бог дав Адаму і Єві та їхнім нащадкам обітницю, що через Спасителя, через Месію, Який прийде, двері раю знову буде відкрито. Гріх буде переможений, влада змія буде зруйнована, його голова буде стерта.
Людина справді виявила найглибшу невдячність до Творця, відкинувши Його. Однак Господь не лише дає можливість прощення грішникам – Він дає в жертву за них життя Сина Божого. Він дає кожному можливість виправитися. І вже цій оновленій, виправленій людині Він дає здатність заново наповнитися благодаттю єднання з Творцем.
Ось чому Писання наголошує на важливості прощення. Бо якщо прощення неможливе, то тоді неможливе і наше спасіння, неможливе і визволення від гріхів жодної людини, неможливе відновлення людини для блаженного життя вічного через перемогу над злом і смертю. Щоби досягти цієї перемоги Бог подає прощення грішникам, які каються. Хоча людина сама винна у загибелі, якої вона зазнає, відвертаючись від Творця, Бог дає кожному з нас можливість врятуватися. Він простягає нам руку і кличе нас.
Але для того, щоби ми могли прийняти це прощення, належить і нам його виявляти. Господь показує це через притчу про немилосердного позичкодавця. Цей чоловік отримав прощення невідплатного боргу, бо цар змилосердився над ним і простив йому все, алесам він не схотів простити ближньому своєму значно менший борг.
Також Господь нагадує про необхідність прощення і через слова молитви, які дані нам за зразок: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Ці слова означають: ми прощаємо, тому і Ти нас прости, Господи, а коли ми не прощаємо, то і ми не можемо сподіватися на прощення.
Відтак ми, дорогі брати і сестри, розпочинаючи шлях посту, повинні нагадати собі, що першопричиною наших страждань і нашої смертності є гріх. Ми не можемо подолати весь гріх у всьому світі, але ми можемо і повинні долати його в собі і у тому, що залежить від нас. Ми маємо перед Богом неймовірний і невідплатний моральний борг, подібно до того, який мав блудний син з притчі. Але наш милосердний і люблячий Небесний Отець дає нам можливість повернутися до Нього. Він дає нам прошення наших провин, коли ми справді хочемо оновитися, відкинути старе гріховне життя і бути знову Його дітьми, а не рабами гріха. Але щоби ми могли прийняти цей дар прощення, ми також і самі маємо бути здатними прощати.
Прощення не означає схвалення гріха чи байдужість до нього. Наше прощення не означає відкинення справедливого засудження зла. Але коли ми прощаємо, виконуючи Божу заповідь, то тим самим ми віддаємо суд над грішниками і справедливу відплату для них в руки Божі. Господь краще знає і діла, і серце кожного, і кожному віддасть те, що належить, винагороджуючи праведність та караючи зло. Тому, коли ми прощаємо, то так ми не примиряємося з чиїмось злом, але прагнемо примирення з ближніми заради того, щоби зла у світі цьому стало менше. Бо зло не може бути переможене іншим злом, а лише добром – як темрява перемагається лише світлом.
Тож, дорогі брати і сестри, розпочинаючи шлях Великого просту, шлях власного виправлення, оновлення і очищення від гріхів, відкладімо гнів на ближніх, віддавши справедливий суд в руки Божі та довірившись в цьому, як і у всьому іншому, нашому Господу.
Також, бажаючи духовно вдосконалитися, будемо обмежувати себе згідно з правилами посту. Бо через нестриманість у їжі, через гординю та відсутність покаяння перші люди, наші прабатьки, зазнали смерті. Тож нам, щоби бути відновленими для життя, слід робити протилежне – виявляти стриманість, долати гординю смиренням, а гріх перемагати покаянням.
І тоді, як завершення нашої духовної дороги, і для нас відкриються двері раю, у який Господь наш Ісус Христос закликає увійти тих, хто вірує в Нього і любить Його. Амінь.
