Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор, професор кафедри міжнародних відносин та стратегічних студій, Державний університет «Київський авіаційний інститут»
Джерело: Софіївське братство.
Пошук шляхів внутрішнього примирення та діалогу є надзвичайно актуальним завданням нашого часу. Ми потрапили в ситуацію перманентного глобального і чисельних локальних конфліктів, епіцентром яких стала Україна. Особливо гострою є проблема церковного конфлікту в Україні, яка розгортається на широкому тлі російсько-української війни, протистояння імперських та національних, авторитарних та демократичних наративів і ширше цивілізаційного протистояння РФ та Заходу. Православний конфлікт в Україні є відображенням зіткнення двох альтернативних версій розвитку пострадянської України, двох достатньо різних поглядів на політичний та державний контекст розвитку Церкви. В той же час, православні юрисдикції наслідують багато типологічно та інституційно аналогічних рис, які зумовлені спільним походженням, схожих способом керівництва, рівнем кадрового і керівного складу, уявленнями про призначення і завдання Церкви в суспільстві та подібним ставленням до держави. Православний церковний конфлікт – це не просто інституційний конфлікт, боротьба двох юрисдикцій за лідерство, але й відображення усіх суперечностей в полі яких знаходиться Україна.
Не дивлячись на ці конфлікті зони і суперечності, українське громадянське суспільство і держава роблять зусилля в напрямку створення умов для рівноправного діалогу. Для них не так просто збагнути, чому дві православні юрисдикції не знаходять порозуміння, адже 70% українців ідентифікують себе православними, всіх має об’єднувати зовнішній агресор, Вселенський патріархат готовий створити умови для канонічного вирішення питання, але інтенції до порозуміння й діалогу між УПЦ та ПЦУ не виникає. Що для цього потрібно? Звернемося до метафори. Ми не можемо побудувати будинок, якщо у нас немає мети, бажання його будувати, проєкту, засобів, ресурсів та зусиль. Так само і в православному конфлікті, діалог (єднання) може розпочатися лиши тоді, коли є його передумови: бажання вести діалог, мова порозуміння, усвідомлення проблем, які заважають вести діалог, наявність стратегій, їх обговорення, засоби чи інструменти реалізації основної стратегії, спільні зусилля. І тоді буде результат, який можна оцінити і скорегувати, щоб знову спільно рухатися до мети. Після отримання Українською Церквою Томосу українське православ’я мало достатньо часу, щоб налагодити контакти, створити робочі богословські групи, сформувати наміри, розробити план дій та розпочати діалог. Проте учасники не зробили чітких кроків до діалогу, православний конфлікт лише посилився.
Існує багато пояснень, чому православні України не можуть вирішити церковний конфлікт. Кожна з юрисдикцій має власне бачення ситуації, свою логіку пояснення проблеми. Складається враження, що учасники конфлікту говорять різними мовами, не чують один одного і тому не поспішають розпочати діалог. В публічній дискусії переважає поляризована риторика, яка не сприяє глибокому аналізу. Заяви лідерів про важливість перемовин ніяк не прискорюють договірний процес. Ситуацію значно ускладнює російська військова агресія, яка лише посилює конфліктну риторику сторін. Саме тому нам важливо знати, що глибинно заважає подолати кризу українського православ’я, які фактори насправді гальмують початок діалогу, які реальні причини породжують конфлікт?
Можливо справа в небажанні УПЦ розірвати канонічні зв’язки з РПЦ? Це справді, важливий фактор, всім відома консервативна позиція керівництва УПЦ. Проте, позиція архієреїв УПЦ не є єдиною, дивним чином з нею узгоджується позиція значної кількості прихильників та священства УПЦ, які патріотично налаштовані, але не бажають переходити в ПЦУ. Так, станом на 5 січня 2025 року, від 15 грудня 2018 року заявили про перехід з УПЦ (МП) до ПЦУ 1825 релігійних громад та монастирів. Це біля 15% від загальної кількості парафій УПЦ (на сьогодні в складі УПЦ залишається біля 10 тис. парафій). Це значний ресурс, яким УПЦ користується, щоб показати, що вона не втратила підтримку громадян і священства, які не бачать в ПЦУ альтернативи. При цьому очевидно, що УПЦ маніпулює цифрами і видає кількість власних парафій за реальну підтримку населення України. Насправді, 60 % громадян очікують на створення єдиної помісної Української Церкви, а 56 % ідентифікують себе як прихильників ПЦУ, тоді як лише близько 6 % відносять себе до УПЦ [4]. Проте і значні відсотки на підтримку ПЦУ є відносними, бо вони включають всіх громадян, які мають загальну православну та проукраїнську ідентичність, але не є активними вірянами. Загалом, складається думка, що в самих юрисдикціях (на всіх рівнях) немає критичної маси бажаючих подолати кризу і утворити єдину помісну українську Церкву. Навпаки, ми спостерігаємо наростання відштовхування.
Не будемо вдаватися в історичний, соціологічний та політичний аналіз причин конфліктних процесів, нам більше важливо виявити інституційні причини і суспільні тенденції православного конфлікту. А це означає, що будь яка конфліктна ситуація завжди має двох (чи більше) учасників, взаємини між якими визначають їх дії та загальний результат. Тому нам важливо дослідити глибинні причини і тенденції кризи українського православ’я (незалежно від юрисдикції), що спричиняють неможливість діалогу та єднання.
Перш за все варто звернути увагу, що за роки незалежності православні юрисдикції мають чималі досягнення. Було створено юрисдикції, присутні в більшості областей країни, що мають власні фінанси, церковну бюрократію, кадрове забезпечення, коло інтересів та меценатів, політичні впливи та вподобання, власні ресурси, прихильників, публічну активність. За кількістю парафій УПЦ має біля 10 тис. громад, а ПЦУ більше 8 тис. Разом це могла б бути потужна сила. Звідси виникає намір їх об’єднати, що породжує чисельні канонічні, політичні та моральні складності. На нашу думку, на шляху єднання саме інституційний фактор стає головною причиною конфлікту.
Насправді, обидві православні юрисдикції (незалежно від назви), виступають структурами, які в однаковій мірі бачать своїм завданням збереження впливу своїх організацій, розширення та посилення їх політичного і символічного впливу в суспільстві. Як наслідок, між православними триває корпоративний конфлікт, що періодично затухає то спалахує з новою силою. Зовні цей конфлікт подається як канонічний, ідейний чи політичний, але в своїй основі це корпоративний конфлікт між двома конкуруючими структурами. Основна складність в тому, що спільне майбутнє українські юрисдикції бачать в сенсі інкорпорації одної структури в склад іншої. Уникаючи відповідальності, керівники юрисдикцій відмовляються братися за розробку стратегій реального єднання чи навіть спільного партнерського існування. Єднання приведе до фактичного зникнення обох інституцій на розбудову яких були десятиліттями спрямовані великі зусилля.
Від об’єднання мало постраждають священники, що мають власні парафії та вірян, але об’єднання створює загрозу для архієреїв – суттєве збільшення кількості єпископів на душу реальних вірян. Для прикладу, станом на 3 лютого 2024 року Єпископат ПЦУ налічував 63 архієреї (22 митрополити, 19 архієпископів, 22 єпископи). Серед них 46 правлячих, 10 вікарних, 3 титулярних і 4 на спокої [2]. В свою чергу, «станом на 1 листопада 2024 року єпископат УПЦ (МП) налічує 120 єпископів (53 правлячих архієреїв, 58 вікарних та 9 архієреїв на спочинку)» [3]. Навіть враховуючи, що РПЦ підпорядкувала собі 8 єпархій і 9 архієреїв потрапили під санкції РНБО, після умовного єднання кількість архієреїв єдиної Української Церкви може зрости до 170 (відповідно до 90 правлячих та 70 вікарних). Це може породити перенасичення Церкви вищим керівним складом і необхідність «працевлаштування» єпископів обох юрисдикцій. Тому, керівники обох структур не поспішають говорити про єднання, розробляти плани діалогу чи звертатися за допомогою до арбітражу Вселенського патріарха. Перспектива і можливість єднання передбачають компроміси, переформатування структур, перегляд кадрового складу. Сценарій партнерського співіснування, який би задовольнив низове священство та деяких архієреїв, не може задовольнити вищих ієрархів і державу, бо це передбачає визнання канонічної рівноправності протилежної інституції та потребує зусиль діалогу та пошуку примирення, що в умовах війни і загострення конфлікту мало ймовірно.
Окреслена ситуація, крім іншого, демонструє, що українська православна свідомість наслідує характерну ознаку імперських та радянських часів – схильність ототожнювати Церкву з її інституційними формами. Поширене уявлення, що Церква – організація, що відстоює свої інтереси є результатом «спотвореного погляду на Церкву як на земний інститут, адміністрацію чи політичну партію. Серед єпископів, духовенства та вірян усіх православних юрисдикцій в Україні поширена підміна розуміння природи Церкви як Містичного Тіла Христового суто земними церковно-адміністративними інститутами/юрисдикціями» [7]. Отже, все це гальмує діалог і є свідченням гіпертрофії інституційного аспекту в Церкви та кризи православної свідомості.
Означена вище криза породжує ще одну спільну для обох юрисдикцій проблему – подвійний розрив між єпископами і рядовим священством та між священством загалом й мирянами. Назовні ми бачимо єдину православну організацію, але насправді кожна православна юрисдикція умовно живе в трьох світах – незалежно існує своєрідна каста архієреїв, відносно незалежно існує священство та в окремому світі існують миряни. Всі вони вступають у взаємодію під час виконання обрядів, сьогодні реально храм єднає Церкву, без Літургії годі було б шукати цілісного православ’я. Тому, слушною видається думка: «доводиться визнати, що єпископат обох юрисдикцій часто мають власні корпоративні інтереси, відмінні від інтересів рядового духовенства і пастви» [7]. Цей подвійний розрив в Церкві накладає відбиток на православну місію та взаємини з суспільством. «Це також заважає реформам та налагодженню дієвого діалогу між обома церквами» [7]. Насправді, Церква – це не лише ієрархи, її природа соборна, вона має об’єднувати всіх вірних в Христа. Тому Церква покликана давати можливість проявляти себе в рівній мірі архієреям, священникам і мирянам, малим ініціативним групам та лідерам. Але поки все вирішують архієреї, а голос вірних можна почути хіба в соціальних мережах та особистому спілкуванні. І до тих пір, поки церковне керівництво уникає важливих рішень, бойкотує міжправославний діалог, а священство пасивно сторониться своїх братів по вірі, марно сподіватися на зміну ситуації. Цей прояв кризи соборності Церкви є головною проблемою світового православ’я і свідченням його загальної кризи.
Ще однією глибинною причиною конфлікту та підставою для відсутності діалогу є практика накладання політичної логіки державотворення (й націєтворення) на процеси формування Церкви. Це досить поширений підхід в історії модерного православ’я, коли виникнення держав часто співпадало з паралельним формуванням структур Церкви. УПЦ з самого початку відповідала політичній логіці державотворення пострадянського типу, тобто для УПЦ національний і тим паче етнічний фактор не грає ніякої важливої ролі в розумінні Церкви та її взаємин з суспільством і державою. УПЦ від початку свого існування виходила з парадигми спільного, якщо не державного то культурно-політичного простору з росією (звідси її проросійська спрямованість). Ця лінія пояснюється не лише тим, що УПЦ є прямим адміністративним продовженням РПЦвУ, але й тим, що в самій Україні УПЦ певний час намагалася балансувати між різними політичними, бізнесовими та регіональними інтересами, що давало їй можливість маневрувати між потребами української держави, своїх меценатів, регіональними запитами віруючих та інтересами РПЦ в Україні. І при митр. Володимирі, УПЦ вдавалося виконувати цю інтегруючу функцію та утримувати баланс. Ситуація почала змінюватися після 2004 року, коли в суспільстві змінилася повістка дня, виникла орієнтація на інтеграцію з Європою та суспільний запит на національну Церкву. І в новій політичній ситуації, всім стало очевидно, що позиція УПЦ ніяк не може задовольнити інтереси всіх сторін. А після анексії Криму та повномасштабного вторгнення, УПЦ потрапила в глибоку і системну кризу з якої у неї небагато варіантів виходу. Суть цієї кризи в зіткненні в Церкві різних інтересів: вищого керівництва та низового священства, пострадянської (проросійської) та проукраїнської ідентичності, церковної бюрократії та громадянського суспільства.
Іншу церковно-політичну логіку розвитку демонструвала ПЦУ (тоді УПЦ КП та УАПЦ), що більш відповідала політичній логіці суверенного українського державотворення та засадам політичного націєтворення. Її сходження особливо активно почалося після 2014 року, коли вона відкрито підтримала Революцію Гідності, а її зірковий час настав після отримання Томосу і визнання деякими помісними церквами. Щоправда ця лінія узгодженості дій ПЦУ з політичними процесами державотворення, а також гостра риторика її спікерів проти УПЦ, зумовила ситуацію в якій діяльність ПЦУ в очах багатьох громадян України виглядає занадто політизованою. Таким чином, обидві юрисдикції опинилися заручниками власних політичних вподобань. У кожній з них завдання Церкви мислилися у відповідності завданням політичних процесів з тією різницею, що УПЦ зорієнтована на державотворення пострадянського, а ПЦУ – національного типу.
Як бачимо, причина конфлікту між православним в Україні в тому, що вони втратили розуміння, що розбудова державно-політичних (формування держави і нації) та церковних процесів не є аналогічними, вони мають різну природу і призначення. Церква є квінтесенцією суспільства, вона є громадським утворенням, що розвивається як ініціатива знизу, тому її участь в політиці має визначатися перш за все суспільним (а не державними) запитами. Але Церква так само не є політичною чи ідеологічною організацією, її суспільні завдання не мають співпадати повністю з національними чи культурними завданнями спільнот. Суспільні завдання Церкви є моральними та просвітницькими – нести звістку Христову у світ для перетворення культурних, політичних, державних та національних структур та спільнот. Щоб реалізовувати основну місію Церкви – спасіння людини, вона повинна мати незалежне буття, до певної міри тримати здорову дистанцію від вимог політичної влади, популярних ідеологій, бажань бізнесу та очікувань натовпу. А основною проблемою українських церков (і не лише українських) є саме те, що вони захоплювалися намаганням узгодити своє життя з політичною кон’юнктурою, орієнтувалися на вимоги політичного успіху, багато зусиль зосереджували на розбудову власних структур, збільшення ресурсів, суспільного впливу, кількості приходів. Їх очільники часом надавали завеликого значення реалізації власних кар’єрних амбіцій та зовнішнім проявам благочестя. Саме це є проявом політизації та прагматизації православних інституцій та загальної кризи православної свідомості.
Політизація Церкви по різному проявляється в православних юрисдикціях. УПЦ приховано проводить політичну лінію «русского міра», вона перебуває в картині світу в якій православ’я є частиною імперсько-пострадянської ідеологеми. Тоді як ПЦУ представляє протилежну картину світу в якій суверена Україна є частиною європейського простору. Проблема тут в засвоєнні Церквою протилежних ідеологічних наративів, що посилює політичну та громадянську поляризацію. Проблемним також є те, що ідейна поляризація приховує корпоративний конфлікт юрисдикцій в якому церковні структури відстоюють власні інтереси більше ніж духовні потреби суспільства та цілі Євангелія.
Результатом політизації православної свідомості є сумнівне уявлення, що як тільки УПЦ розірве стосунки з РПЦ, а українське православ’я позбудеться впливу москви, то одразу зникнуть всі проблеми і юрисдикції обов’язково об’єднаються. Насправді, тут немає прямого зв’язку. Важливе завдання відокремлення від РПЦ, не позбавляє українське православ’я внутрішніх проблем, а їх реальне вирішення передбачає зусилля нової євангелізації українців та реформування українського православ’я, до яких обидві структури не готові.
Насправді, участь Церкви в політичних процесах не має суперечити її головному завданню – бути Христовою, мислити по євангельські, сприяти порозумінню між громадянами України, згуртовувати їх на захист України, тоді як наразі конфлікт між юрисдикціями поляризує українське суспільство. Для відстоювання євангельських ідеалів Церква має демонструвати самозречення. Завдання євангельського служіння суспільству має переважати над інтересами церковних корпорацій. Лише тоді Церква буде духовним лідером українського суспільства та авторитетним партнером держави. І коли Церква не виконує цієї своєї лідерської місії, коли вона уникає служіння любові та духовного наставництва в мирі, вона опиняється в кризі. І найкращим проявом і доказом такого духовного лідерства обидві юрисдикції можуть продемонструвати на власному прикладі, коли зроблять зусилля на шляху взаємного визнання та рівноправного і відвертого діалогу.
В контексті всього сказаного, ще одна важлива потенційна лінія конфлікту в українському православ’ї – між «закритим» і «відкритим» типом православ’я, що не проходить по юрисдикційному кордону. Конфлікт між закритим і відкритим православ’ям це конфлікт (в двох структурах) між тими, хто живе інтересами церковно-корпоративних структур і тими, хто прагне жити за Євангелієм, прагне відкритості світу, осучаснення Церкви, її наближення до життя і потреб світу, намагання зробити Церкву частиною українського громадянського процесу. Саме тут зараз формується важливий нерв протистояння і закладено корінь багатьох проблем.
Щоб втілити означені завдання українська Церква (обидві юрисдикції) потребує реформ. Загалом православ’я потребує внутрішніх змін і реформ [1]. Про це висловлюються авторитетні українські експерти: «Недостатність серйозних реформ усередині Церкви та тенденція копіювати традиції МП є проблемою та викликом для ПЦУ» [7]. Мало хто з очільників українських церков та й лідерів громадськості всерйоз розглядає можливість і необхідність змін в Церкві. Всі зосереджені на конфлікті та розглядають його суто у вимірі політичної стратегії, шахової партії, коли ведеться боротьба за приходи, переходи, підтримку держави, ресурси тощо. Але чи є це вірним підходом? Правда в тому, що для української Церкви (для обох юрисдикцій) більш важливіше оновлення ніж об’єднання чи домінування в суспільстві. Історія зараз відкрила для ПЦУ шанс для змін (ця структура найбільше до цього готова). Це внутрішні зміни, модернізація, зміна парадигм, формування нових підходів, відмова від радянщини та крайнощів політизованого мислення.Місія української Церкви і полягає в усвідомленні запитів сучасного світу та визначенні стратегії реформ[5]. Якщо УПЦ зараз не здатна до реформ, то волю і прагнення до змін має очолити ПЦУ, яка вже почала з реформи календаря і не повинна на цьому зупинятися.
Церкві наразі потрібні зміни так само нагально як і Україні. Про це говорять публічні інтелектуали і волонтери. Максима: «щоб вижити ми маємо змінюватися» – стосується і Церкви. Для прикладу, проблема УПЦ не лише в тому, що вона московська, а в тому, що вона відстала від життя, її очолюють люди старої формації, це структура, яка чинить опір змінам і не приймає ніяких новацій. УПЦ тому і чіпляється за «русскій мір», бо це для неї утопія минулого і втеча від складної реальності. Відповідальність тут на лідерах та ініціативних групах в обох юрисдикціях. І якщо єпископи прагнуть бути справжніми лідерами, тоді вони мають змінити підхід і думати про внутрішні зміни, реформи, зміну парадигм мислення, оновлення і осучаснення Церкви. Ось головний пріоритет і запит, який підтримає і суспільство і держава. В цьому перспектива українського православ’я.
Конфлікті процеси в громадській сфері
Паралельний процес, що зараз набуває значних масштабів, посилений російською агресією, це сакралізація публічного простору – сфери політичного, національного, культурного. Все пов’язане з загиблими героями, національною пам’яттю та травмами війни, переосмисленням минулого вимірюється в категоріях священного. Проблема не в тому, що цілком трагічні події починають оцінюватися в релігійних категоріях. Небезпека сакралізації публічної сфери в тому, що вонаможе об’єднати, а може і поляризувати громадян України, ділить їх на своїй і чужих, правильних і не правильних. Таку поляризацію допустимо застосовувати до зовнішнього ворога, але небезпечно застосовувати до пошуку ворога внутрішнього.
Паралельно ми спостерігаємо суспільні процеси в сфері мас-медіа, які ускладнюють діалог юрисдикцій. ЗМІ почасти транслюють спрощені і шаблонні повідомлення, які покликані зацікавити публіку, створити ажіотаж, чітко вказати на ворога, роздмухати з окремого факту цілу історію. Ми всі розуміємо як працюють мас-медіа, розуміємо закони медіа жанру, але це вочевидь не сприяє діалогу. А православні стають учасниками та часом ініціаторами медійних маніпуляцій. Учасники публічних дискусій переносять релігійну лексику та оцінки на політичні чи культурні події, які існують в зовсім іншому суспільному вимірі. Як наслідок, проблемою може стати зіткнення двох типів сакральності – релігійно-конфесійної та громадянської, що формується прямо зараз на наших очах. Церковні консерватори намагаються ізолювати простір конфесійної сакральності. Прикладом може бути скандал з так званим «шоу в Трапезному храмі». Обурення певної частини громадськості (вірних з обох юрисдикцій) викликало те, що подія відбулася в храмі. Але проблема тут глибше – громадська сакральність зараз починає тіснити конфесійну.
Подальші тенденції православного конфлікту
Суспільна дискусія щодо пошуку шляхів виходу з конфліктної ситуації пропонує декілька варіантів: об’єднання двох конфесій в єдину православну Церкву України, або в їх взаємне визнання та співпраця. Має бути широке обговорення проблеми об’єднання/співіснування українського православ’я. Яка модель є більш актуальною – об’єднання чи співіснування? Який варіант є насправді більш кращим для суспільства, держави і самої Церкви? Наразі в ідеї об’єднання приховуються досить глибокі проблеми. По-перше, умовна об’єднана Помісна українська Церква, якщо вона залишиться без внутрішніх змін, стане внутрішньо конфліктною, суперечливою, представленою різними групами інтересів. І щоб їх стримати та інтегрувати, здійснювати керівництво такої структури, потрібен буде адміністративний тиск, інтеграція ідейно та ментально різних груп, а це передбачає посилення керівної групи верховної корпорації. Ми можемо шляхом величезних зусиль перемогти зовнішнього «дракона» (москву, РПЦ), але створивши єдину українську православну структуру без її змін, ми посилимо власного «дракона». Тобто, без зміни православної свідомості нам не вдасться змінити православ’я і вирішити його внутрішню кризу. Щоправда, об’єднання може відбутися на «республіканських» засадах, коли керівництво Церкви буде дотримуватися принципу соборності та всі конструктивні групи в Церкві отримують право на рівний вплив та представництво Церкви.
Але, наразі ймовірність об’єднання православних конфесій в Україні незначна, між ними існують занадто багато канонічних, політичних, адміністративних, психологічних відмінностей, що унеможливлюють об’єднання в короткій та навіть і середній перспективі. Підстав для реалізації взаємного визнання та співпраці так само мало. Є великі сумніви, що обидві конфесії здатні визнати взаємну рівну легітимність. Без зовнішнього авторитетного православного арбітражу, вони не зможуть узгодити процедуру співпраці між собою, а розірвання УПЦ стосунків з Вселенським Патріархатом фактично позбавляє ситуацію законних шляхів вирішення.
Зараз склався де факто стан взаємного неприйняття, але й незалежного існування. На нашу думку, обидві юрисдикції мають достатньо стійкі канонічні підстави вважати себе легітимними, вони пройшли свій шлях, створили власні структури й керівництво, утвердили устави, звичаї, мають підтримку серед певного кола вірян, вплив на суспільство і можуть обґрунтовувати власне право на незалежність соборними рішеннями та канонами. Тобто, їх буття практично реалізується автономно, вони не потребують одна одну для своєї легітимації, яку вони здобули у несхожий спосіб. А це означає, що ці структури внутрішньо не потребують об’єднання. Усі спроби об’єднання будуть суперечити їх вихідним засадам, кожна з них розуміє об’єднання як приєднання, щоб зберегти ці засади незмінними. За цією причиною об’єднати ці структури без суттєвих зрушень в їх основних наративах складно ні ідейно, ні політично, ні навіть організаційно. Вони формувалися як антиподи одна одній. Але навіть у випадку створення єдиної помісної української церкви це не вирішить головних проблем українського православ’я про які ми говорили вище.
Отже, конфлікт в українському православ’ї, поряд з багатьма історичними, політичними та навіть психологічними чинниками, зумовлений корпоративним конфліктом двох юрисдикції, в якому церковні структури зосереджені на власних інтересах. За видимою стороною конфлікту приховується більш глибока криза – ототожнення Церкви з її інституційними формами. Характерним проявом інституційної кризи є подвійний розрив між єпископами і рядовим священством та священством загалом й мирянами. Окремою важливою причиною конфлікту є політизація церковного дискурсу та практики, що викликає поляризацію наративів двох юрисдикцій і посилює політичну та громадянську поляризацію українців. В свою чергу суспільну поляризацію посилюють мас-медіа, учасники публічних дискусій переносять релігійну лексику та оцінки на політичні чи культурні події. Небезпека сакралізації публічної сфери в тому, що вонаможе як об’єднати, так і поляризувати громадян. Як наслідок, проблемою в майбутньому може стати зіткнення двох типів сакральності – релігійно-конфесійної та громадянської. Суспільна дискусія пропонує декілька варіантів виходу з конфліктної ситуації: об’єднання двох конфесій в єдину православну Церкву України, або їх взаємне визнання та співпрацю. Наразі ймовірність об’єднання православних конфесій в Україні незначна, між ними існують занадто багато канонічних, політичних, адміністративних, психологічних відмінностей, що унеможливлюють об’єднання в короткій та навіть і середній перспективі. Не об’єднання структур зараз на часі, а їх внутрішні зміни та інтеграція здорових сил обох юрисдикцій в спільному українському домі. Зараз нашим завданням є оновлення суспільства, Церкви та держави, що є запорукою виживання в умовах агресії. Без таких змін нам неможливо отримати правову, демократичну державу та духовну і сучасну Церкву в незалежній Україні.
Література:
- Аржаковський А., Денисенко М. Чи можливе реформування православ’я?. К., Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості. Дух і Літера, 2017. 88 с.
- Єпископат Православної церкви України. http://surl.li/rvrjjy
- Єпископат Української православної церкви. http://surl.li/nrczvc.
- Опитування: 70% українців вважають себе православними, підтримка єдиної Православної Церкви зростає. https://life.pravda.com.ua/society/70-ukrajinciv-identifikuyut-sebe-yak-pravoslavni-skilki-z-nih-nalezhat-do-pcu-304289/
- Христокін Г.В. Православна теологія сучасності: постановка проблеми та перспективні завдання. Волинський Благовісник: богословсько-історичний науковий журнал Волинської православної богословської академії. – № 12, 2024. – C. 105-121. https://vb.vpba.edu.ua/public/pdf/12_6.pdf
- Христокін Г. Оновлення українського православ’я як передумова розвитку України. Місія Церкви в післявоєнній перспективі України: монографія Київ: Дух і Літера, 2024. (в друці)
- Шумило С. Кризовий стан в українському православ’ї: тенденції, виклики та можливі шляхи подолання. https://risu.ua/krizovij-stan-v-ukrayinskomu-pravoslavyi-tendenciyi-vikliki-ta-mozhlivi-shlyahi-podolannya_n152103
