«Ворогів треба пробачити лише тому, щоб ненависть не роз’їдала нашу душу» — капелан

Я готувався до розстрілу

До Бога я прийшов аж у 25 років. І перша моя молитва: чого так пізно? Чому я змарнував стільки часу? А друга: дай мені, Боже, любові. Я відчуваю твою любов, вона прекрасна, і я хочу навчитися любити людей, як ти.

Мене висвятили на священника у 2010 році, я був настоятелем у місті Остер на Чернігівщині. Їздив з дому щодня 85 кілометрів.

Коли стався Майдан, був там від початку: молився разом із народом. А коли почалося АТО, вирішив поїхати туди. Армія для мене не чужа: я служив, тож хотілося підтримати  бійців.

Я та ще один священник завітали до патріарха по благословіння. А він мені й каже: «Батюшка, у вас своя війна вдома, хто ваших дітей виховуватиме?» І не пустив на фронт.

У мене з дружиною троє своїх дітей, а з 2011-го маємо дитячий будинок сімейного типу. Беремо на виховання підлітків, які нікому не треба. Коли у 18 років вони «випускаються», тобто виходять з-під опіки, беремо інших. І так вже маємо 17 «випускників». Хтось створив свою сім’ю, двоє синів воюють. Хвилююся за них: один уже кілька контузій має.

Отож я мав парафію в Острі, а з 2015-го служив капеланом у військовій навчальній частині «Десна».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, наше село на Чернігівщині опинилося в окупації. Поки був зв’язок, у місцевому чаті я запросив до нас додому усіх, хто боїться, у кого немає їжі, немає куди йти. І люди потяглися. У найбільший пік зібралося 86 людей.

У нас великий дім на 480 квадратів, маємо гарний підвал. Якийсь кацап зазирнув, спустився: «О, яке бомбосховище, отут і ховайтеся». Позабирав усі мобілки, планшети, ноутбуки: «Перевіримо, завтра віддамо». Угу, віддає до сьогодні.

Але була цікава історія. Я мав два телефони, на одному встиг витерти фото і контакти, а на іншому, з якого передавав координати російських військ нашим військовим з горища, — забувся. Ну, думаю, все. Уб’ють.

Страху не було, лише думка: треба прощатися з родиною, але так, щоб не помітили. Обійняв дружину, а сам блідий, як стіна. Чекаю, коли ж по мене прийдуть. І от під’їжджає два БТР, сунуть до дверей кілька росіян: «Що у вас тут?» Я не втерпів: «Що там із телефонами?» — «А ваші стріляли, влупили, вся техніка згоріла».

Я такий щасливий, заходжу до будинку: «Телефонів нема». — «А чого ти радієш?» — питають мої. Тільки через пів року зізнався їм, що до розстрілу готувався. Я дуже вдячний Богу, що мене відвів від неминучої розправи.

1 of 4

Якщо втрачати ногу, то краще ліву

Через місяць після деокупації мене запросили або викладати в академії Міністерства внутрішніх справ, або йти служити у військовий шпиталь, бо капеланів катастрофічно не вистачало.

Я схилявся до академії, бо мені ближче з молоддю працювати, ніж із хворими. Але все вирішилося само собою: до шпиталю вже надходили поранені, робота кипіла. Я приїхав, перший день походив, поспілкувався і зрозумів, що це моє. Бог поставив мене чітко куди треба.

Яка моя робота? Почну з того, що священник — це той, до кого приходять люди, переважно віряни. Йому простіше. Капелан — це той, хто сам йде до тих, хто не вірить, щоб ознайомити їх із православною вірою.

На території шпиталю є храм святого великомученика Георгія Переможця, де я як настоятель проводжу служби. Також щодня в лікарняних палатах роблю свій «обхід», питаю в бійців: хто ти, звідки, якої віри, чи часто ходиш до церкви, чи читаєш Святе Письмо, чи хочеш ти в Царство Боже тощо.

Складаю такий собі духовний портрет людини. І від цього вже відштовхуюся, про що далі говорити.

Ось кілька тижнів тому розмовляв із хлопчиною 22-річним, у нього ампутація лівої ноги прямо під пах. Я запитав, як він після поранення: чи не зневірився. А він: «Ні, батюшка, я в Бога попросив: якщо поранення і втрата ноги, то краще лівої. Ну й головне, щоб хазяйство не відбило. Так і вийшло». — «А чому лівої?» — «Щоб машиною на автоматі їздити». Він бодрячок, такий швидко одужає.

А сьогодні в мене була така приємна пара. Вона із заходу України, він із Луганська родом, але зустрілися за кордоном, одружилися. Живуть в Івано-Франківську. Жінка — вірянка, постійно Святе Письмо читає й на свій день народження попросила, щоб чоловік «Отче наш» вивчив. І він вивчив, бо для неї це важливо. І мені розповів, що такий вдячний своїй дружині, що вона за нього молилася: «Я завдяки їй на війну пішов з Богом у серці».

Дуже багато тих, хто цікавиться духовними питаннями. Один боєць — молодий, дві вищі освіти, допитливий розум має. Каже, Бога не знав. Але ми проговорили дві години, я йому Біблію лишив: «Усе, що не зрозуміло, підкреслюй олівчиком і дзвони». І він тепер частенько набирає: «Батюшка, сьогодні будете? Зайдіть до мене. А оце про що написано?» — і ми знову бесідуємо.

У шпиталі дуже цікаво. Я колись їздив по в’язницях як священник, то там людина фізично нікуди не поспішає і має багато часу для роздумів. Тут теж намагаюся військовим, які лікуються, доносити: «Розмірковуйте про своє життя: що хотіли б змінити? Не сидіть у телефонах, хай ваш розум буде живим».

Так і віра має бути жива, осмислена. Не просто свічечку поставити, перехреститися і «амінь» сказати. Богу це не потрібно. Христос не якийсь дядько з ікони, а і батько, і брат нам, і наставник.

Інколи, щоб пояснити, хто такий Бог, починаю так: «От є генерал. Усі його поважають, але й бояться. І приходить він додому, дітки біжать назустріч. Вони ж не кричать: “Мамо, генерал прийшов!” Ні. “Тато прийшов”. Виходить дружина: “Любий мій”. Тобто для них він не генерал».

Так і Бог. Для всіх ангелів він генерал, а для нас — ні. Для нас він батько, і ми маємо прийняти, що Христос — наша родина. Він любить нас і робить усе можливе, щоб ми не влізли в жодну халепу. Якщо ми страждаємо, то він страждає разом із нами, якщо радіємо, радіє з нами. Тобто він кругом з нами. Але ми маємо цього захотіти, шукати його й дивитися у своє серце: рідний він нам чи ні.

Часто поранені кажуть, що вони атеїсти. Я відповідаю: «А ти взагалі не віруєш чи трошки віри є?» Як правило, щось десь є. Я продовжую: «Добре, відштовхуймося від того, що щось десь є». І пропоную шукати. Де завгодно: читай Біблію, Коран, можеш іншу літературу, Бог тобі відкриється. Не буває так, щоб хтось шукав Господа і не знайшов.

Частина людей слухає мене лише з поваги. Якщо я бачу, що хтось не зацікавлений, то хвилин за 15 йду. Сьогодні він не готовий, а завтра все може змінитися. Таких, що сказали: «Відчепіться від мене», було двоє за три роки.

Відсоткам 30 точно наші зустрічі треба. Приїжджають потім через пів року, зустрічаємося, радіють. Одна жінка, яка повернулася з полону так дякувала, що я дав їй надію.

Молитися за ворогів

Ображених на Бога серед поранених дуже мало. Вони воювали, і якщо мали хвилину — хрестилися, згадували всі молитви, щоб Господь їх урятував. Це швидке, спонтанне рішення, там не до образ.

А от хто дійсно кривду в серці має — це ті, хто повернувся з полону. Полон — це жахливо, це муки, тортури, біль. І хтось справді сердитий: «За що мені таке?» Моє завдання як священника — постаратися, щоб людина після такого негативного досвіду не впала у ще більший негатив і депресію.

Але іноді в полоні трапляються дивовижні речі. Частина людей повертається геть іншими в духовному сенсі — вірянами, переродженими, зміцненими. Страждання дали поштовх до зустрічі з Богом. Деякі мені так і казали: «Якби я в полон не потрапив, не увірував би».

Кільком військовим, які незламні у своїй вірі, я навіть запропонував подумати про священство. Пообіцяли, але вже після війни.

У шпиталі просять молитися. За різне — за майбутню операцію, за шлюб. Зокрема, й за ворогів. Буває подають записку, а там: «Отче, помоліться за здоров’я наших воїнів» й імена перераховані. А внизу фраза: «І за ворогів». Люди думають, що так дотримуються заповідей.

Мені доводиться пояснювати, що коли ми молимося за українських бійців, щоб здорові були, цілі, благословенні, повернулися з перемогою, то за ворогів саме так не можна просити. Ми маємо розуміти, що ми хочемо від цих ворогів. Тобто чого хоче Бог. А у Святому Письмі йдеться, що він хоче, щоб всі покаялися і дійшли до пізнання істини.

Господь любить усіх. Але це не означає, що він усіх схвалює і заохочує. Він хоче, щоб вороги покаялися й усвідомили, яке зло творять. І в цьому наша молитва: «Господи, настав, просвіти їх, дай розуміння, що зло й вбивство ніколи не будуть виправдані». Я за ворогів молюся мало, треба б більше. Але я теж не святий, мені важко.

Також військових турбує сам момент вбивства ворогів. Переживають, чи не гріх це. Я відповідаю, що вбивство завжди було гріхом й буде. Але є різниця між вбивством агресора і захистом країни.

Наводжу як приклад царя Давида, який все життя воював, у якого руки по шию були в крові. Але Бог любив його. Не за вбивства, а за те, що захищав Єрусалим. А Україна — це наш Єрусалим. Ми боронимо її, тому це добра справа. Горе нам і покарання було б велике, якби склали зброю. Ми стали б зрадниками й Бога, і свого народу. Тому кажу: захист країни — справа Господа. А слова про «тебе вдарили, підстав ліву щоку» — це вирвано з контексту, і сюди їх не можна застосовувати.

Є до мене питання і про прощення ворогів. Відповідаю: так, християни мають молитися і прощати ворогів. Свідомі бійці часто кажуть, що розуміють це, але не можуть. Я заспокою: «Брате, настане час, закінчиться війна, ця рана буде затягуватись, і ми зможемо. Над цим треба працювати, це правильний шлях лише тому, щоб ненависть, лють не роз’їдала нас, не руйнувала нашу душу. Тільки для цього. У нас має народжуватися любов».

Я їм всім повторюю: «Не вистачає прощення, моліться, щоб Бог дав достатньо любові, бо любов покриває все. Моліться, щоб ви були світлом. Так спасете себе і тих, хто вас слухає».

Час помирати?

Іноді в мене запитують, чому гине той, а не інший, чому Бог бере до себе молодих. Я відповідаю, що Отець призиває до себе не за віком, а за зрілістю духовною. У кожного з нас є пік нашої щирості, нашої любові, й ми для Господа як стиглий фрукт. Ми готові для Царства Божого.

Мені розповідали про одного чоловіка, не так щоб і вірянина, тихоню, скромного. І от  коли треба було відступати й усі могли загинути, він сказав: «Хлопці, я залишаюся і вас прикрию». Солдати здивувалися: він героїзмом не вирізнявся.

Я вірю в те, що Бог підтримує нас і дає той момент особливого переживання, коли людина відчуває: зараз час зустрічі з батьком. Хоч він його, може, не знав за життя, не встиг, не було часу розмірковувати, не рухався в цьому напрямку, але момент настав. Так і цей боєць. Господь не сказав йому прямо: «Твій час помирати». Але той серцем почув: ось це прямо зараз.

Він не боявся. Йому спокійно, бо Господь дає оце відчуття: я з тобою, не бійся. У Святому Письмі зазначено, що любов не має страху і що вона завжди жертовна.

Щастя бути корисним

Я можу витратити на розмову з людиною стільки, скільки їй потрібно. Хоч з ранку до вечора просидіти. Готовий насипати, аби лиш вона брала. Не буде такого: година минула, наступний! Бо Бог дає мені сили. Якщо боєць подзвонить о другій ночі, бо він в оточенні, а там нема капелана, то слухатиму. Яке спати?

Розумію, якщо військовий звертається з мирських питань, скажімо, щодо розлучення, то до психолога не відправлю. Йому потрібна моя думка, тобто бачення Бога. Тому слухаю кожного, хай із чим він прийшов.

Мені радісно бути корисним. Насправді іншого шляху, як бути корисним для інших, у нас нема. Решта — то егоїзм. Якщо ми, як Христос, віддаватимемо себе іншим: чи часом, чи фінансами, чи підтримкою психологічно — отже, Бог працює в нас і добра у світі більшає.