Включення “церковного питання” до потенційної “Великої угоди” між Росією та Україною може призвести до того, що УПЦ буде визнана “російською релігійною меншиною”. Це перекреслить всі попередні заяви Церкви про незалежність від Москви та зробить її інструментом дестабілізації в руках Кремля.
Про це йдеться в матеріалі Тетяни Деркач на порталі “Релігія в Україні”.
Чим ближче інаугурація американського президента Дональда Трампа, тим більше в світі очікувань, що цей непередбачуваний політик прийде і наведе по всьому світу порядок. В першу чергу чергу мова про призупинення-закінчення російсько-української війни. На даний момент виглядає так, що Путін не готовий фіксувати збитки та йти на компроміси, а отже, в свій проєкт «Великої угоди» («Big Deal») він впихне всі свої свідомі та підсвідомі бажання. Одна з його больових точок – церква, точніше, уявлення про церкву як агента впливу на території ворога.
Євреї-безбожники проти «розтерзаної церкви»
19 грудня Путін провів свою традиційну «Пряму лінію», на якій відповів на питання, як він ставиться до того факту, що в Україні РПЦ «практично вигнано», і чи не вважає він, що «позиції РПЦ підірвані?».
«Те, що відбувається з РПЦ – це найгрубіше, кричуще порушення прав людини та прав віруючих. Йде розтерзання Церкви на очах усього світу. Це як розстріл. І всі у світі воліють цього не помічати. Тим, хто це робить, це ще аукнеться», – відповіла людина, яка розв’язала найбільшу війну в Європі після Другої світової, у якої руки по лікоть в крові, і в країні якого відбуваються масштабні релігійні репресії.
Багато спостерігачів помітило, що останнім часом Путін почав скочуватись в печерний антисемітизм. У справі «гонінь на УПЦ» він теж знайшов «єврейський слід»: «Розумієте, річ у чому. Адже вони навіть не атеїсти, ці люди. Атеїсти – люди, які теж у щось вірять. Вони вірять у те, що Бога немає. Це їхня віра, їх переконання. А це не атеїсти, це люди без будь-якої віри, безбожники. Вони етнічні євреї, але хто їх бачив у синагозі? У синагозі їх ніхто не бачив. Вони й не православні, у церквах також не бувають. Вони точно не прихильники ісламу, тому що й у мечеті вони навряд чи з’являються».
Але що планує Росія зробити з цими безбожниками, так ніхто і не зрозумів: «Це люди без роду, без племені. Їм нічого не дороге те, що дорого нам і переважній частині українського народу. Вони втечуть колись і ходитимуть не до церкви, а на пляж. Це їхній вибір. Я думаю, що колись вони згадають про це. І жителі України, а переважна більшість мешканців України мають відношення до православ’я, дадуть їм оцінку».
Але не будемо плекати ілюзії, що Росія “заб’є” на церковну кризу в Україні – не для того вона тридцять років квіточку ростила.
«Велика угода» – спасіння «російської релігійної меншини»?
За власними джерелами «Релігії в Україні», цей спіч викликав невдоволення всередині УПЦ. За великим рахунком, сама ідея потрапити як товар для обміну до «Великої угоди» у дуже багатьох вірних цієї церкви (на всіх ієрархічних щаблях) не викликає, м’яко кажучи, ентузіазму. В приватних розмовах деякі кажуть, що тоді доведеться вже виходити з зали очікування та починати відкритий тиск на церковне керівництво з вимогою розірвати канонічний зв’язок з РПЦ. Нікому не хочеться виглядати як військовополонені, яких публічно внесли в список на обмін і залишили вже як символ присутності ворога.
Втім, погроза Путіна «євреям-безбожникам», що «їм ще аукнеться», виглядає поки досить туманно, але будемо виходити з того, що він наполягає на реанімації так званих «Стамбульських угод» з урахуванням «реалій на землі». Наразі ніхто не знає, чи буде вписаний «кейс УПЦ» у «Велику угоду», і якщо так – то в яких формулюваннях. З цього приводу існує багато версій, одна з яких звучить так: «Україна повинна забезпечити захист всіх конституційних прав (в тому числі майнових) Української православної церкви Московського патріархату як російської релігійної меншини».
Такий висновок базується на декількох версіях проєктів угод про врегулювання ситуації в Україні, які лежали на столі російсько-української переговорної групи на початку 2022 року. Наприклад, в проєкті «Мінської угоди» від 7 березня 2022 року УПЦ прямо ідентифікується як складова МП (адже ж не можна захистити права структури, чий формальний публічний статус неможливо чітко ідентифікувати):
«1. Усі особи на території України користуються правами і свободами, закріпленими у Загальній декларації прав людини та інших відповідних міжнародних документах, що стосуються прав людини.
2. З цією метою
а) Україна зобов’язується:
– гарантувати свободу совісті та віросповідання, скасувати і не допускати обмежень та дискримінації щодо канонічної православної церкви (Української православної церкви Московського патріархату), відновити всі її права, зокрема майнові;»
Але українська сторона тоді намагалась вичистити з договору все, що не стосується його безпосереднього предмету. Тоді Росія підійша креативніше і вже в проєкті «Стамбульської угоди» від 27 березня 2022 року прямо прив’язала права найбільшої в Україні юрисдикції до захисту прав російських релігійних меншин.
«Стаття 9
(становище і права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин)
Україна гарантує особам, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, індивідуально або спільно з іншими особами вільно виражати, зберігати та розвивати свою етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність і підтримувати й розвивати свою культуру, не наражаючись на якісь спроби асиміляції всупереч їхній волі. (Ст. 12 Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною від 1999 р.)
a) Україна скасовує введені до моменту підписання цього документа і не допускає в майбутньому обмежень і дискримінації щодо Української православної церкви, відновить усі її права, зокрема – майнові;».
Про те, що мова йде не про всі релігійні меншини, а саме ті, що пов’язані з Росією, говорить посилання на ст.12 Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною від 1999 р. (його дію було припинено в 2018 році):
На практиці це означає банальну рецепцію вже скасованого «Закону про перейменування» № 2662-VIII, з яким УПЦ так відчайдушно боролась 5 років, залучивши до цієї боротьби також всі медійні ресурси РПЦ, особливо ВЗЦЗ МП (який курував проєкт «УПЦ»). Нагадаємо, що після прийняття «Закону про перейменування» патріарх Кирил обурювався, що примусова перереєстрація УПЦ призведе до «кривавих конфліктів» за храми, а тодішній очільник ВЗЦЗ митрополит Іларіон (Алфеєв) переживав, що таким чином «влада примушуватиме парафії, а можливо, і цілі єпархії до переходу в розкол». Але тоді ідея спротиву перейменуванню ґрунтувалась не стільки на нелюбові до Московського патріархату, скільки на факті примусовості перереєстрації з боку української держави: «нас не поставиш на коліна». Тепер же перейменування стане умовою захисту прав, але вже примус буде йти від Росії.
Навіть якщо УПЦ не примусять стали РПЦвУ «за паспортом», будь-який варіант її включення до «Великої угоди» закінчиться для неї обов’язковою «чорною міткою» – ідентифікацією з РПЦ (а в найгіршому варіанті – причисленням до російської релігійної меншини). Що автоматично потягне анулювання рішень собору в Феофанії 2022 року. Важко навіть уявити, як таке карколомне перевзуття керманичі УПЦ пояснюватимуть пастві, яка як дитячий віршик в садочку вивчила напам’ять свій «символ віри»: «ми не МП, ми незалежні». Українська держава «не поставила на коліна», а от російська зробить це легко – головне, яку маркетингову концепцію застосувати. В будь-якому випадку, така вказівка на централізовану структуру має бути, щоб розрізнити з ПЦУ, офіційна назва якої, нагадаємо, виглядає як УПЦ (ПЦУ). Отже, у УПЦ теж мають з’явитися свої дужки.
До речі, про «урахування реалій на землі»: «захист» УПЦ у «Великій угоді» вимагатиме від неї і «плати» – офіційної відмови від всіх єпархій на територіях, які за наслідками переговорів залишаться в російській окупації…
Медійний параліч
Плутанина з абревіатурою сталась і під час медійного розголосу путінських погроз «євреям-безбожникам». Російські ЗМІ, здається, були дезорієнтовані: частина з них писала про «Українську православну церкву», частина – про «православну церкву на Україні», частина – про РПЦ, але майже всі висмикували путінські цитати з контексту.
Клірик Ньюз: «Гоніння на канонічну Українську православну церкву (УПЦ) влаштовують не атеїсти, а справжні безбожники» (далі по тексту – абревіатура «УПЦ»). «Релігія сьогодні» – ігнор. «Центр «Хризма»»: «Президент Росії В. Путін в ході прямої лінії прокоментував гоніння на Православну Церкву на Україні». «Правблог» – перепост «Хризми» без коментарів. Володимир Легойда – ігнор. Митрополит Леонід (Горбачов) використав абревіатуру «УПЦ»: «Президент, не соромлячись у виразах, назвав гоніння на Українську православну церкву «розтерзанням і розстрілом», який не помічають у всьому світі. А владу України, хто в цьому винен – «людьми без роду і племені»». «Патріархія.ру» – ігнор. Наближені до патріархії ієрархи теж зробили вигляд, що нічого не сталось: телеграм-канал Савви (Тутунова) «Cogito ergo sum» – ігнор, Тихон (Шевкунов) проігнорував.
Парадоксально, але всі українські медіаресурси, які безпосередньо чи побічно пов’язані з УПЦ, практично в повному складі також проігнорували цю новину. Проколовся лише телеграм-канал «Расколам.нет», адміни якого не зорієнтувались і перепостили без коментарів російськомовне повідомлення пов’язаного з ВЗЦЗ РПЦ телеграм-каналу «Хризма». Але на однойменному сайті теж тиша. «Расколам.нет» пов’язують з колишнім кліриком УПЦ Олексієм Зощуком, який втік з України ще в 2018 році і загітував команди своїх підшефних медіа – «Расколам.нет» та «СПЖ» записатись в «Батальойон Лімассол». З Кіпру зручно штовхати свою рідну церкву в м’ясорубку, але на цей раз вся кіпрська команда стоятелів у вірі чомусь не стала робити Путіну піар.
За межами легендування
В ході боротьби за власне виживання УПЦ послідовно створювала міф про власну самодостатню суб’єктність, аж до того, що, за словами її спікерів, «Московського патріархату в Україні немає». І певний час цей міф вимушено підтримували в Москві, «з розумінням» ставлячись до Феофаніївського собору і підчистки статуту як до «спроби зберегти церкву перед тиском». Синод РПЦ після цього ухвалив постанову про те, що рішення Собору УПЦ «потребують вивчення у встановленому порядку» на предмет їх відповідності грамоті патріарха Алексія II та статуту РПЦ, але до цього моменту так і не спромігся винести свій канонічний вердикт, лише іноді висловлюючи стурбованість перспективами уходу УПЦ в розкол.
Насправді, все дуже просто: якби РПЦ створила богословсько-канонічну комісію і констатувала, що УПЦ після Феофанії пішла в розкол, це було б найкращим підтвердженням суб’єктності УПЦ. Але у РПЦ великий досвід пристосування до військових обставин, зокрема, прецеденти часів після декларації місцеблюстителя Сергія про підтримку безбожної радянської влади 1927 року. Більшовики стали вимагати від РПЦ поминання влади ще від патріарха Тихона в 1923 році, і вже тоді виникла Данилівська група непоминаючих (на чолі з митрополитом Феодором (Поздєєвським)). Більшовики закрутили гайки ще більше – заборонили «поминання у громадських молитвах осіб, засуджених чи перебувають під судом за скоєння тяжких державних злочинів», оскільки «таке вшанування… носить характер явної політичної демонстрації проти робітничо-селянської влади». А патріарх Тихон тоді пройшов ув’язнення і підпадав під це визначення. Більше того, влада стала вимагати від самого Тихона, щоб він заборонив власне поминання. Ані тоді, ані пізніше, після оприлюднення Декларації 1927 року РПЦ не вважала непоминаючих такими, що відпали від церкви, хоча то був досить потужний рух, деякі представники якого навіть піддавали сумніву дійсність таїнств сергіан.
Хоча рух непоминаючих в УПЦ неприємний патріарху Кирилу, це ще не привід оголошувати про розкол. Але, з точки зору Кирила, в Києві загрались в незалежність. І тому Москва час від часу нагадує, що УПЦ продовжує перебувати частиною РПЦ.
Гарматне м’ясо в м’ясорубку «двіжухи»
«А судді хто?», – сказав одного разу класик російської літератури. Мабуть, тільки лінивий (в першу чергу в Росії) не задавав питання, а в чому ж цілі так званої «СВО»? Чи варті ці цілі тієї ціни, яку вже заплачено не тільки Україною, але й самою Росією, та всім іншим світом? Оскільки ця війна – особистий проєкт Путіна, то звернімося до першоджерела: «Знаєте, коли в нас усе спокійно, розмірено, стабільно – нам нудно, застій. Хочеться двіжухи. Щойно починається двіжуха, все свистить біля скроні. І секунди, і кулі, на жаль, і кулі зараз свистять. Так нам страшно. Жах, жах. Ну “жах”. Але не “жах-жах-жах-жах”». Як би комусь не хотілось бачити там щось дійсно грандіозно-духовне, на що потрібна санкція Бога, насправді все доволі банально. Якщо визнати, що «демілітарізація» та «денацифікація» – лише віньєтки хибної суті, то в сухому залишку виходить, що для Путіна сенс війни з Україною – в самому процесі кровопролиття і отриманні від нього нелюдського задоволення. Це банальна помста за «зраду», і розтрощені на камінчики окуповані міста – тому свідчення. В цьому сенсі перебувати під захистом окупаційних військ означає тільки одне: підзахисний свідомо визнає свій перехід на сторону окупанта і «з метою захисту» вішає на себе розпізнавальний знак.
Тут треба роз’яснити, як бачить Росія роль УПЦ в Україні, і що буде, якщо УПЦ піддасться неконтрольованому тиску кортизолу і (замість справжнього, а не фарисейського уповання на Бога та мудрої антикризової політики) погодиться на захист воєнного злочинця, клінічного психопата, якому без кровопролиття (в його лексиконі це «двіжуха») просто «нудно».
В імперіалістичних планах Росії по захопленню України головна роль, яку відведено УПЦ – залишатись фактором дестабілізації українського суспільства. Найкраще це пояснює відомий богослов архімандрит Кирил Говорун: мета «захисту» Росією всіх своїх активів за межами свого впливу – збільшення конфліктогенності і хаосу. Інакше кажучи, Путін і патріарх Кирил бачать УПЦ виключно як гарматне м’ясо. За наслідками «Великої угоди» може виявитись, що українська держава буде показово захищати недоторканість лише церковної верхівки, ключових «козлів-провокаторів» – Феодосія (Снігірьова), Луки (Коваленка), Павла (Лебідя) та людини, яка стоїть за спинами «канонічного спротиву» – митрополита Антонія (Паканича). Але жодних ресурсів держави не вистачить на попередження атак на низові громади. Перспектива виглядає дуже просто: з самого початку богослужіння УПЦ будуть нагадувати «паради гордості» в оточенні поліції, але рано чи пізно громади попросять самим платити за власну безпеку.
***
В Діяннях апостолів описано випадок, коли одержима служниця, на «дарі прозорливості» якої заробляли її господарі, побачила апостола Павла і почала свідчити начебто правду: «це раби Бога Всевишнього, які сповіщають шлях до спасіння». Роздратованому Павлу довелось вигнати з «пророчиці» злого духа, адже одержимі не мають права бути свідками Христа і Його правди. Сьогодні УПЦ як ніколи стоїть перед вирішальним вибором – почати непросту роботу над виправленням старих помилок або, погодившись на ілюзію захисту від одержимого смертю керманича країни-агресора, перетворитись на джерело хаосу у власній країні. На жаль, переграти вибір можливості не буде.
