Предстоятель Православної Церкви України у своїй недільній проповіді розтлумачив притчу про нерозумного багача, наголосивши, що гріх полягає не у володінні майном, а в тому, як людина ним розпоряджається. За його словами, багата людина, яка служить своїм майном ближнім, перебуває на праведному шляху, тоді як навіть убогий може грішити марнотратством.
Митрополит підкреслив, що всі матеріальні блага належать Богові, а людина лише тимчасово ними розпоряджається. “Якими б не були статки людини, великими чи малими, коли вона жертовно ділиться тим, що має, віддаючи своє заради любові до Бога і до ближніх, то цим вона виявляє на ділі своє ставлення до Господніх заповідей”, – зазначив Предстоятель.
Повний текст проповіді:
Цієї неділі з євангельського читання ми чуємо притчу про нерозумного багача. Нерозумний він не тому, що хотів потурбуватися про зберігання великого врожаю, але тому, що на своє земне багатство він хотів покласти власну надію, поставивши майно на те місце, яке належить лише одному Богові.
З власного життєвого досвіду кожна людина знає, що коли вона має більше статків, більше грошей та майна, то в цілому вона має більше можливостей у світі цьому. Убогий, незаможний не здатен придбати речі, які досяжні для багатого. Тому люди і вважають, що чим більше грошей та майна вони мають, тим більше мають можливостей, тим більше можуть здобути для себе корисного та приємного.
Але чи так є насправді? Слід пам’ятати, що за вченням Писання гріх полягає не в тому, щоби бути власником майна, але в тому, як людина ним розпоряджається, на що вона його витрачає, чи робить це розумно та помірковано. Гріх полягає у надмірності та протиприродності. Їсти, пити, відпочивати, мати одяг та житло є природним і все це благословив Бог. Але коли людина об’їдається і упивається, коли в лінощах марнує час, коли захоплюється різноманітністю одягу чи марнотратним облаштуванням умов життя, то це є порушенням волі Божої.
Тому багата людина, яка від майна свого служить ближнім та турбується про них, перебуває на шляху праведному, бо розумно розпоряджається тим, що їй доручене. А жебрак, який просить милостиню, а потім на отримане від людей купує вино чи горілку, щоби ними упитися – то і цей убогий грішить марнотратством, ставши рабом своєї пристрасті.
Нещодавно ми з вами, дорогі брати і сестри, міркували над словами іншої євангельської притчі – про милосердного самарянина. І в цій притчі є одна деталь, про яку варто нині згадати. Потурбувавшись про пораненого і залишаючи його у заїжджому дворі, самарянин дає плату господарю та обіцяє, що коли той витратить більше, то наступного разу він віддасть цей борг. Ця деталь нагадує нам, що окрім доброго почуття до ближнього в біді, окрім жертовної любові, самарянин мав ще певне майно, мав кошти, які міг витратити для надання допомоги.
Яким би не був статок людини, великим чи малим, коли вона жертовно ділиться тим, що має, віддаючи своє заради любові до Бога і до ближніх, то цим вона виявляє на ділі своє ставлення до Господніх заповідей. Вона виявляє справжнє налаштування своєї душі, свого серця. Бо діло є тим плодом, за яким пізнається внутрішній світ людини. А жертовне піклування про ближніх є тим, що Сам Господь приймає як зроблене для Нього, про що знаємо зі слів Писання.
Однак чи бідна людина, чи багата, довго живе на цьому світі чи мало – до всіх приходить смерть. Життя земне завершується і ніяке матеріальне багатство ті, хто помирають, не можуть забрати із собою. В давній час у Єгипті володарі та заможні люди думали, що коли їхнє тіло поховають разом з майном, то це майно буде їм служити у потойбічному житті. Але що сталося з ними? Майно царів єгипетських ще у давні часи в більшості було розграбоване злодіями, які заради наживи оскверняли і поховання. А те, що не пограбоване, зараз шукають дослідники та виставляють в музеях. Так чи інакше, але земні багатства не допомогли цим мертвим. Бо людина нагою народжується у світ цей і нагою кладеться в домовину для поховання.
Слід також пам’ятати, що все матеріальне у світі є сотворене Богом. Золото і срібло, дорогоцінне каміння і все інше, що цінують люди – все це є в руках Божих. Отже, скільки б не було багатств у людини, насправді вони їй не належать, як повновладному власнику, але лише перебувають в її розпорядженні. Бог дає людині певні статки, як господар з притчі давав слугам своїм таланти – кому більше, кому менше. Щоби користаючись ними людина примножувала добро і через це виконувала волю Божу.
Якщо все матеріальне і так належить Богові, і ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння чи інші подібні речі не здатні збагатити нашого Творця, то що ж означають слова притчі про збагачення для Бога? Вони означають, що людина, маючи якесь майно і служачи від нього на примноження слави Божої та на благо ближнім, тобто роблячи добрі справи, тим самим примножує скарби невидимі. Вона примножує духовне світло і добро в собі самій та в навколишньому світі, і через це наповнює скарбницю справжню, нетлінну, небесну, про яку нам говорить Писання.
Бо як вже було сказано, матеріальні речі і так належать Богові, а коли людина помирає, то нічого з них не може забрати із собою, залишаючи набуте нею по інший бік могили. Але добрі діла – це те, що належить самій людині. Безперечно, що Господь допомагає всякому добру, бо Він є його джерелом. Але творити добро чи ні – вирішує людина сама в собі, вирішує вільно, бо вона наділена від Творця даром свободи.
Тому Господь і називає добрі діла нетлінним скарбом, бо цей скарб творить людина сама і ніхто від неї не може відібрати його так, як багатства земні, що витрачаються і забираються. А смерть, про невідворотність якої нагадує Бог через почуту нами сьогодні притчу, повинна спонукати нас до усвідомлення того, що справді є цінним, а що тимчасовим, про що слід дбати в першу чергу, а в чому задовольнятися лише необхідним, уникаючи всякої надмірності.
Тож, дорогі брати і сестри, бажаю всім нам допомоги від Господа, щоби ті дари і таланти, які кожен має, ми використовували розумно заради примноження скарбу добрих діл та чеснот і дійсно для Бога багатіли. Амінь.
