Нещодавні заяви митрополита Черкаського і Канівського Феодосія (Снігірьова) з Української Православної Церкви (в єдності з Московським Патріархатом) про те, що УПЦ (МП) була для вірян поганою мамою, викликають низку питань та потребують критичного аналізу. Хоча на перший погляд його слова можуть здатися щирою самокритикою, глибший аналіз виявляє ряд проблемних моментів.
Перш за все, митрополит Феодосій визнає “недогляд” УПЦ (МП) у вихованні громадянського суспільства, порівнюючи свою церкву з УГКЦ. Однак це визнання виглядає запізнілим та неповним. Роками УПЦ (МП) активно підтримувала проросійську політику в Україні, ігноруючи національні інтереси держави. Роками УПЦ (МП) ходила хресними ходами із іконами російського імператора Миколая ІІ. Роками УПЦ (МП) ганьбила українську мову, не використовуючи її в богослужінні. Тому говорити лише про “недогляд” у вихованні – це значно применшувати реальну проблему і грішки УПЦ (МП), через які і склалась нинішня ситуація.
Аналогія з матір’ю, яку виганяють діти, є маніпулятивною. УПЦ (МП) не можна розглядати як єдину “історичну Церкву нашого народу”. Та і матір’ю назвати важко. Це скоріше мачуха, яку Москва підтримую однією рукою, а іншою вбиває дітей України. УПЦ (МП) довгий час була інструментом російського впливу в Україні, що важко назвати “материнською турботою”, про яку каже Феодосій.
Україна має багату релігійну історію, і православ’я в ній представлене різними церквами. Більше того, саме УПЦ (МП) походить від Константинопольської Церкви, яка є матір’ю для неї і для РПЦ. Нещодавно про невдячність РПЦ, яка виникла із Вселенського патріархату, згадав і патріарх Варфоломій.
Заклик до покаяння із слів Феодосія звучить правильно, але виникає питання: чи готова УПЦ (МП) до реального покаяння за свою роль у підтримці російської агресії? Чи готова вона визнати свої помилки не лише в “недогляді”, але й в активній підтримці антиукраїнських сил? Власне, чи готовий Феодосій відповісти за свої діяння, через які ведуться судові справи за кількома статтями КК. Феодосію висунуто п’ять підозр, включаючи розпалювання міжрелігійної ворожнечі, заперечення російської агресії та “підривну діяльність” проти України.
Митрополит Феодосій говорить про молитву за народ, але не згадує про необхідність конкретних дій для виправлення ситуації. Церква не може обмежуватися лише молитвою, коли йдеться про національну безпеку та незалежність держави. Сам апостол Яків говорив, що віра без діл мертва, а Ісус Христос пояснював, що не кожен хто каже “Господи, Господи, увійде в Царство Небесне, а той хто виконує” волю Божу.
Твердження про те, що “з Церквою нічого не станеться”, навіть якщо її виженуть з усіх храмів, звучить як спроба уникнути відповідальності за свої дії. Церква – це не лише духовна сутність, але й інституція, яка несе відповідальність перед суспільством. Водночас такі твердження опосередковано підтверджують, що ніяких гонінь на Церкву в Україні немає, як у цьому переконує Феодосій.
Насамкінець, фраза про те, що “народ схаменеться і прийде до своєї матері – історичної Церкви”, виглядає як спроба зберегти свій вплив, не змінюючи суті. Це як надія на те, що корабель який йде під дно, випливе, без усунення пробоїн. УПЦ (МП) потрібно не чекати, поки народ “схаменеться”, а активно працювати над зміною своєї позиції та відновленням довіри українського суспільства. УПЦ (МП) потрібно нарешті самій “схаменутись” і принаймні вийти із складу РПЦ.
Загалом, заяви митрополита Феодосія містять елементи маніпуляції та уникнення реальної відповідальності за проросійську політику УПЦ (МП). Справжнє покаяння та зміни вимагатимуть набагато глибшого переосмислення ролі УПЦ (МП) в українському суспільстві та її відносин з Російською православною церквою.
Духовний Фронт України.
