Релігійні громади держави поступово переходять у лоно Православної церкви України. Від початку повномасштабного вторгнення парафій, які відмовилися від московського впливу, побільшало майже вчетверо, втім все одно процес доволі повільний. Про це, зокрема, кажуть представники ПЦУ на Одещині.
Як там відбувається перехід до помісної церкви та з якими складнощами стикаються громади – далі.
Січень дві тисячі дев’ятнадцятого року, селище Сарата, Одещина. Щойно Православна церква України отримала Томос, парафіяни місцевого Свято-Покровського храму зібралися та разом зі священником проголосували за перехід у ПЦУ. Серед трьохсот людей лише восьмеро були проти чи утримались.
Владислав Шіман, настоятель Свято-Покровського храму ПЦУ: Настрій був з одної сторони наелектризований, але з іншої сторони було піднесення, і всім, хто мав бажання, було надано відкритий мікрофон, будь ласка, висловлюйтеся, говоріть свою позицію. Люди хотіли змін: духовних змін і віддалення від москви.
Священник згадує: запит на створення помісної церкви й в громаді, і в нього особисто формувався ще з чотирнадцятого року, коли почалася російсько-українська війна. Служіння у своєму храмі люди воліли чути українською. Парафіяни прагнули розуміти чітку громадянську позицію: без жодних вивертів, як це бувало в УПЦ.
Владислав Шіман, настоятель Свято-Покровського храму ПЦУ: І ви знаєте, дуже прикро, коли ти повинен виходити й говорити на всіх службах, поминати Кирила, а ми побачили потім, що відбулося, як Кирило себе повів, а з іншої сторони ти переживаєш, тому що це твоя країна, Крим – це Україна, Донбас – це Україна. І, звичайно, тоді почали відбуватися деякі зміни.
Сьогодні цей храм ПЦУ відвідує переважна більшість православних вірян селища Сарата. Мотивація – різна. Приміром, у цієї жінки торік, захищаючи країну на фронті, загинув син Олег. Відспівували воїна саме тут.
Олександра Сухарська, жителька Сарати: Бо якби не московити, дитина моя була б жива, не було б цієї війни, він був би живий. Та що вони ще мають його відспівувати? Ні, я не хотіла! Щоб тільки наші, українські, його відспівували.
Парафіяни кажуть: тут їх приваблює демократичний підхід в управлінні, прозорість у відносинах церкви та громади та головне відчуття духовної незалежності.
Любов Клим, жителька Сарати: Для мене це якесь свіже повітря, скажімо так. Більше свободи, тому що воно якось гнітило тоді мене. Зараз цього гніту я не відчуваю, і тому мені подобається.
Анатолій Сухарський, житель Сарати: Для нас була історична подія, коли ми заспівали “Отче наш” українською мовою. Це молитва, яку ми всі знаємо, але ми її не знали рідною мовою.
Втім на півдні Одещини наразі це хіба не єдиний храм Православної церкви України. Щоби його відвідати, тисячі людей вимушені долати десятки кілометрів. А в декого немає і такої можливості.
Владислав Шіман, настоятель Свято-Покровського храму ПЦУ: До нас приїжджають з Ізмаїла, приїжджають із Кілії – сто кілометрів, приїжджають з Білгород-Дністровського – шістдесят кілометрів. Мені дзвонять, пишуть дуже часто у месенджері: просять помолитися, скидають мені записки – це дуже часто буває.
В Одеській єпархії кажуть: перехід релігійних громад до ПЦУ – незворотний процес, але відбувається він занадто повільно. По-перше, люди фізично не мають можливості порівняти помісну церкву з УПЦ (бо замало храмів). По-друге, часто-густо цьому протистоять місцеві органи влади та священники. Доходить до того, що людей банально залякують.
Протоієрей Теодор Оробець, секретар Одеської єпархії Православної церкви України: Розумієте, проповідь московського патріархату йде від негативу: ви будете прокляті, ви безблагодатні, ви розкольники, ваші покійники не відспівані – і люди не хочуть це чути оці прокляття у свою адресу, тому дуже часто або мовчать, або просо виходять із храмів і собі моляться десь окремо.
Втім, в єпархії зазначають: останнім часом до них звертається все більше священників, які поки що просто консультуються, як зробити такий перехід максимально безболісним.
Протоієрей Теодор Оробець, секретар Одеської єпархії Православної церкви України: Розумієте, наприклад, одна парафія, котра в цьому році перейшла, консультувалася зі мною ще у квітні двадцять другого року. А перейшли аж через два роки! От їм треба було пережити з цим, це треба було переосмислити, з цим треба було пережити священнику. Ви знаєте, це як сніжний ком: коли перша кулька зробить оборот, вона набере там сто грамів снігу, другий раз – на двісті грамів, а п’ятдесятий оборот – вона набере там двадцять кілограмів на себе снігу, так і з цим буде.
В Україні у лоно ПЦУ перейшли вже майже дві тисячі парафій. Для ухвалення такого рішення на відповідних зборах мають проголосувати дві третини представників релігійної громади.
