Вночі 17 травня за рішенням суду, відбувся демонтаж незаконної культової будови, зведеної на місці руїн Десятинної церкви на території Національного музею історії України, в буферній зоні об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
УПЦ (в єдності з МП) називає цю споруду чоловічим монастирем Десятинного Різдва Пресвятої Богородиці. За документами це були три кіоски по 20 квадратних метрів, звідси і зʼявилася назва «храм-МАФ». Дозвіл на спорудження цього «храму-МАФу» біля Десятинної церкви надав громаді УПЦ (МП) у 2004 році тодішній очільник музею Сергій Чайковський. У 2012 році громада отримала право власності на будівлю, водночас земля залишилася у володінні музею.
Зведення храму-мафу відбулося з порушенням законодавства, без археологічного обстеження та дозволу Інституту археології НАНУ, а також без дозволів Міністерства культури та інформаційної політики. Крім того, в експлуатацію будівля у встановленому порядку так і не була введена.
За інформацією Мінкульту, розгляд справи щодо знесення “церковного МАФу” триває від 20 липня 2020 року, коли до суду звернувся Національний музей історії України. Після того, як всі апеляційні суди УПЦ (МП) програла, (а судів було дуже багато), найцінніші речі із храму були винесені кліриками храму, але сам храм вони вирішили залишити, щоб вчергове показати картинку про “гоніння на православ’я”.
Керівництву УПЦ (МП) дали час на те, щоб вони самі розібрали свій храм і звели його в законному місці. Проте єпископ УПЦ (МП) Гедеон (Харон), який є настоятелем Десятинного монастиря, виїхав у США на початку вторгнення РФ і не збирався підкорятись рішенню суду.
Напередодні вночі храм знесли. Чому вночі зносили храм? Тому що чиновники вирішили поставитись максимально толератно до вірян, яких УПЦ (МП) використала б як живий щит (так вже було раніше.) В такому разі, згідно з законодавством їх могли заарештувати, якби ті перешкоджали знесенню.
Знесення будь-якого храму/каплиці – це, звісно, трагедія для кожного православного християнина, незалежно від конфесії. Але УПЦ (МП) навмисне довела ситуацію до такого сумного фіналу, хоча мала можливість розібрати храм і побудувати його в іншому місці і тоді конфлікт би було вичерпано.
Редакція Духовного Фронту України знає про ці змарновані шанси УПЦ (МП) з достовірних джерел. Зокрема, розібратись в цій історії нам допомогла Тетяна Сосновська, генеральна директорка Національного музею історії України у 2015-2020. Вона розповіла про історію появи так званого храму-МАФу” Московського патріархату на території музею.
Отже, короткі факти:
Після появи “храму-МАФу” на території музею почалося протистояння між його новим керівництвом та представниками Московського патріархату. Спочатку священники на чолі з єпископом Хароном намагалися переконати Тетяну Сосновську в “законності” своєї присутності, посилаючись на якісь листи від попереднього директора. Однак Сосновська наполягла на наданні офіційних дозвільних документів.
“Я часто пропонувала їм звернутися до Київради, щоб надали землю в центрі, але в іншому місті, аби вони могли туди переміститися”, – згадує екс-директорка.
У 2016 році з’явилася можливість цивілізовано перенести незаконну споруду за рахунок меценатів.
“Меценат сказав, що він готовий розширити кошторис, обережно цю споруду розібрати і зібрати на новій території так, що навіть не буде видно порушень”, – розповідає Сосновська.
За сприяння тодішнього заступника мера Олексія Резнікова планувалося виділити громаді УПЦ (МП) нову ділянку в центрі Києва.
“Резніков сказав, що він поговорить з Кличком, але спершу треба отримати згоду від релігійної громади”, – цитує Сосновська.
Однак, представники громади відкинули цю пропозицію легалізації. “На жаль, мені не вдалося їх переконати”, – розчаровано прокоментував тоді Резніков.
Тобто в 2016 році в них був шанс спокійно переїхати і отримати всі дозволи в іншому місці. Але вони відмовились”, – розповідає екс-директорка.
Тетяна Сосновська пояснила, чому процес звільнення території музею від незаконної споруди УПЦ (МП) через суди виявився надзвичайно складним і затяжним. Музей подав позов до Окружного адміністративного суду Києва (ОАСКУ). “Розглядався позов досить довго. Було кілька судів”, – згадує екс-директорка.
Громадські активісти наполягали на рішучих діях проти самобуду, однак Сосновська прагнула діяти виключно в правовому полі. “Треба відверто сказати, що громадські активісти вимагали, щоб ми просто підігнали екскаватор і зрівняли з землею. Я їх переконую, що це треба зробити законно”, – пояснює вона.
Під час останнього засідання, коли, здавалося, всі докази свідчили на користь музею, адвокат релігійної громади заявив про упередженість судді, що дозволило обнулити всі попередні засідання. Врешті-решт, суд закрив справу, відмовившись розглядати законні аргументи музею.
Згодом розгляд справи поновився. Сторони виклали свої аргументи по суті справи і Господарський суд Києва у лютому 2023 року зобовʼязав релігійну громаду УПЦ МП самостійно демонтувати незаконну споруду, але та проігнорувала це. На громаду наклали штраф, який та не сплатила. Для виконання робіт з демонтажу було необхідне обладнання та ліцензування. Це роботи підвищеної небезпеки і для їх виконання необхідна організація з відповідним ліцензуванням. Музей не мав власних коштів на демонтаж, тому оголосив збір на 772 тисячі гривень для знесення «храму-МАФу». За 16 годин вдалося зібрати 870 тисяч гривень. Державна виконавча служба залучила підрядника – будівельну компанію «Смайл констракшн», яка й демонтувала будівлю.
Реакція на події 17 травня 2024
Тетяна Сосновська висловила свою думку щодо того, як швидко і без протистоянь було знесено незаконну споруду. Вона вважає, що правильний розрахунок кроків і обмеження кола проінформованих осіб дозволили уникнути конфліктів. “Це було зроблено тихо, без жодних протистоянь, не давши приводу для пропаганди”, – підсумувала Сосновська.
Вона впевнена, що Бог не дозволив побудувати великий храм на фундаментах Десятинної церкви і узаконити присутність Московського патріархату на цій території.
“Це можна розглядати як “Божу волю”. Адже коли великий проект храму не вдався раніше, “значить, Бог не благословив”. І тепер, коли споруду врешті прибрали “тихо”, можна сказати, що “Богу було угодно, щоби це зробили”, хоча насправді це було “абсолютно правильно розраховані кроки”.
Вона припускає чому все це сталось в комендантський час: “Те, що це треба робити в час, коли немає піку на дорогах, щоб можна було машинами заїхати і виїхати спокійно, це абсолютно будь-якій людині зрозуміло. “Ну, то, що це почали робити в 10-й годині вечора, я впевнена, що в комендантську годину вклалися.”
Розповідаючи про реакцію на демонтаж, пані Тетяна категорично відкидає твердження про те, що демонтаж пов’язаний з небажанням УПЦ (МП) приєднуватись до ПЦУ: “Це абсолютно нісенітниця!”
За її словами, причина була суто в тому, що суд визнав будівлю незаконною, незалежно від конфесійної належності: “Якщо рішення суду демонтувати незаконну будову, ця споруда не має жодних дозволів, не має жодних підстав там перебувати, в історичному ареалі, в зоні ЮНЕСКО, без дозволів побудувалися, та якої би конфесії воно не було, воно незаконно побудовано.”
Пані Тетяна також пригадує, що ще у 2015 році, коли колишній митрополит Київський Філарет відвідав музей, він категорично відмовився від жартівливої пропозиції побудувати поруч на горі і їм каплицю: “Ні, по-бандитськи і незаконно ми робити не будемо. Бог управить, і правда буде.”
Висновок:
Примусовий демонтаж “храму-МАФу” УПЦ (МП) в охоронній зоні за рішенням суду, з юридичної точки зору, є руйнацією культової споруди, що вже подається вірянам цього релігійного обʼєднання, як посягання на релігійні почуття, бо зачеплено сакральне. Однак, вина за те, що сталося, лежить на тих особах з УПЦ (МП), хто вчинив незаконні дії, самовільно збудувавши сакральну споруду з порушенням закону в охоронній зоні, тим самим створив виклик і спровокував суспільство і державу. Водночас, представники даного релігійного обʼєднання відхиляли будь які пропозиції щодо мирного врегулювання цієї справи, сакралізовуючи місцерозташування незаконної будови. Коли для УПЦ (МП) стало зрозумілим беззворотність рішень про демонтаж у примусовому порядку, прийшло і «прийняття» – ними було евакуйовано найцінніше рухоме майно. Проте, відразу після новин про демонтаж, в УПЦ (МП) заявили про «вбивство храму» та влаштовали церемонію прощання.
«Сакральне місце» одухотворили, а на його фундамент несли квіти, як до могили спочилої людини.
Настільки це відповідає православні еклезіології? – напевно мають дати відповідь богослови. Але з інформаційної точки зору, «сакральне місце» перетворили у «сакральну жертву» у чергові історії про “гоніння”.
Поширені у суспільстві тези про необхідність “проектувати” це рішення на всі храми УПЦ (МП), є хибними та безпідставними. Заяви деяких представників ПЦУ про те, що знесення відбулося через небажання УПЦ (МП) приєднатися до ПЦУ, є “повною нісенітницею”. Незаконна споруда у будь якому випадку підлагає демонтажу незалежно від її конфесійної належності.
Нарікання в середовищі УПЦ (МП), що це сталося через “недостатність документів”, викликають обурення, адже наскільки “духовним методом” є захоплювати територію, починати протиправні дії, а потім пробувати “узаконити” захоплене. Навіщо своє сакральне навʼязувати всьому суспільству у незаконний метод, і вимагати поваги, бо для них це «сакральне». Ця ситуація яскраво ілюструє системну проблему невиконання законів та зневаги до них з боку окремих представників православної єрархії.
А щодо релігійної спільноти, то вона вже другий день кипить емоціями, і лінією розлому, незалежно від юрисдикційної приналежності, є ліберальні чи консервативні світогляди кожного. Дуже сумно, що на споживача консервативного світосприйняття, інфопростір на цю тему активно наповнють тезами із «боліт», як черговий аргумент у виправданні війни самопроголошеного «катехону» проти «загниваючого заходу».
