Ігумен Чорногорського монастиря “Святі чудотворці Косьма і Даміан”
Джерело Рublic Оrthodoxy
Скорочено
Переклад “Релігія в Україні”
Подейкують, що після окупації Болгарії Радянською армією, в Ялті Вінстон Черчілль написав на серветці “Болгарія – 25%”, маючи на увазі масштаб впливу Західних союзників, що мав зберегтися в новій, післявоєнній Болгарії. Звичайно, ці очікування не виправдалися. Лише за два роки було повішено останнього опозиційного політика, а радянський вплив у країні став настільки всеосяжним, що її стали називати “16-ю республікою” (колишнього СРСР).
Після падіння комуністичних режимів у Європі Болгарія змінила бік і приєдналася до Західного табору, ставши спочатку членом НАТО, а незабаром після цього і Євросоюзу. Проте приблизно 25% впливу все ж залишилися за СРСР, нинішньою Росією. Одна з організацій всередині цих 25% – Болгарська Православна Церква.
Болгарську церкву часто називають першою дочкою Константинопольського Патріархату, тому що болгари були першими в слов’яномовному світі, хто прийняв християнство. На Константинопольському соборі 870 року р. вони отримали свою автономну церкву, і незабаром після цього, у 927 р., перший з їхніх трьох патріархатів був офіційно визнаний. Тобто за 60 років до хрещення Київської Русі в Болгарії з’явився свій патріарх. І за 660 років до того, як Московська Русь отримала свого. Утім, стосунки між матір’ю і дочкою аж ніяк не були простими, і щоразу, коли болгари втрачали свою державність, Константинопольський патріархат повертав Болгарську єпархію під своє управління. До речі, саме так народилася Охридська архієпископія. Відповідно, щойно в болгар з’явився свій цар, вони тут же відновили свою автокефальну Церкву.
Константинопольська церква на соборі 1872 р. засудила болгар з погляду канонічного права як єретиків-етнофілетистів, і кров священиків обох національностей рясно пролилася в ці роки. Російська Церква зайняла двоїсту позицію, з одного боку, визнаючи засудження болгар як розкольників і уникаючи літургійного спілкування із самопроголошеним Болгарським Екзархатом, а з іншого – приймаючи болгарських священиків для навчання у своїх богословських школах, висвячуючи болгарських студентів і допускаючи їх до служіння в російських храмах.
Одним з очевидних наслідків цього впливу стало прийняття в Болгарії російських богослужбових звичаїв, таких як західний багатоголосний спів і деякі інші, що порушило традиційно прийнятий візантійський богослужбовий порядок і сприяло відчуженню болгар від літургійного життя. Слід також згадати про позбавлення чернечої автономії ставропігійних монастирів, що слідували російській традиції, що згодом найсприятливішим чином позначилося на болгарському чернецтві в цілому.
Усе кардинально змінилося після знаменної дати – 4 вересня 1943 р., коли за наказом Сталіна і під пильним контролем радянських спецслужб, який здійснював спеціалізований відділ на чолі з полковником-чекістом Карповим, було створено сьогоднішню централізовану релігійну організацію, відому як “Російська Православна Церква Московського патріархату”. Тоталітарна держава вирішила, що замість того, щоб знищувати церкву, краще підпорядкувати її собі і використовувати у своїх (спочатку) зовнішньополітичних цілях. Для відновлення братніх зв’язків і спілкування між Болгарською та Грецькою Церквами було вже надто пізно. Залізна завіса в Європі вже опустилася, і протягом десятиліть налагодити зв’язки між ними було неможливо.
Зміни 1989 р. застали духовенство зненацька, і, як писав один із єпископів своїм кураторам зі спецслужб, “товариші, те, що сталося в нашій країні, мене тішить і водночас спантеличує… яку позицію ми повинні зайняти?”. З причин, які досі залишаються незрозумілими, “товариші” отримали вказівку організувати розкол і розділити Болгарську Православну Церкву на “червону” і “синю”, яких підтримали відповідні політичні сили – прокомуністичні й антикомуністичні. Так званий “червоний Синод” продовжував бути тісно пов’язаним із Московським Патріархатом, а так званий “альтернативний Синод” – з українськими розкольниками Філарета (Денисенка), які пішли в розкол того ж 1992 року. І сам Філарет (агент “Антонов”), і альтернативний болгарський патріарх Пімен (агент “Пірін”) свого часу співпрацювали з комуністичними спецслужбами. Однак розкол у Болгарській Церкві виявився настільки глибоким і катастрофічним, що 1998 року донька згадала, що має матір, і звернулася до Вселенського Патріарха з проханням організувати в Софії Всеправославний собор для розв’язання суперечки. Під головуванням Патріарха Варфоломія Собор підтвердив легітимність нинішнього Болгарського Патріарха, водночас пробачивши всіх розкольників і допустивши їх до євхаристії в сущому сані. Надалі з найбільш завзятими розкольниками, не згодними з рішеннями Всеправославного Собору, за старою доброю православною традицією розправлялися за допомогою поліції. Незважаючи на ту неоціненну підтримку, яку Болгарська Церква отримала від Вселенського Патріарха, вона, як і раніше, зберігала прихильність до Москви (і залежність) від неї.
Апогеєм стала раптова і невмотивована відмова Болгарської Православної Церкви від участі у Всеправославному соборі на Криті, що дало зручну можливість самій і Російській Церкві (разом із двома її сателітами) зірвати цей захід і тим самим завдати серйозного удару по авторитету Собору і самого Вселенського патріарха. Зілоти в БПЦ раділи. Вони, як і їхні російські колеги, набували дедалі більшого впливу в церковних колах і, взявши під контроль навіть офіційний сайт Священного Синоду, намагалися нав’язувати йому свій порядок денний. Однак на міжправославному рівні авторитет БПЦ впав.
Однак у 2017 році історична дружба між Російською та Болгарською Церквами дала тріщину через розбіжності з питання про автокефалію Православної Церкви в Північній Македонії. У рамках договору про дружбу, підписаного між двома сусідніми балканськими країнами, Синод у Скоп’є звернувся до Болгарської Церкви з особливим проханням: визнати автокефалію Церкви в Північній Македонії, а вона, зі свого боку, визнала б Болгарську Церкву своєю Церквою-матір’ю. Така пропозиція мала певні історичні підстави, оскільки останній патріарх Першої Болгарської імперії проживав у Скоп’є, а потім в Охриді – двох містах сучасної Північної Македонії.
Однак з історичних передумов не виникають канонічні обґрунтування. Болгарська Церква не могла задовольнити прохання Синоду в Скоп’є з канонічної точки зору. Тому вона звернулася до інших помісних Церков, і насамперед до Вселенського патріархату, який за традицією має право засновувати автокефальні церкви.
Зауважимо, що цей процес було запущено за рік до того, як було порушено українське церковне питання! Болгарська держава негласно чинила сильний тиск на Болгарську Церкву, щоб вона домагалася вирішення македонського церковного питання. Однак Російська Церква виступила проти цього, оскільки у неї були свої плани щодо Північної Македонії. Як це вже бувало в історії, Росія вважала за краще підтримати свого вірного союзника Сербію на шкоду інтересам Болгарії. Архімандрит Филип (Васильцев), на той момент представник РПЦ у Софії, не зміг своєчасно стати на заваді болгарським ініціативам, тому його відсторонили від посади та відправили на “заслання” до Бейруту, а його місце в столиці Болгарії посіла довірена людина патріарха Кирила. На початку 2018 року Московський патріарх сам прибув до Болгарії, щоб вичитати болгарським архієреям, а разом з ними і болгарському президенту. Це вилилося в політичний скандал, оскільки один із лідерів тодішньої правлячої коаліції публічно назвав його “агентом КДБ” і “тютюновим митрополитом”, натякаючи на тіньовий бізнес патріарха в 1990-ті роки.
Ці недипломатичні дії предстоятеля Російської Церкви викликали сильне роздратування патріотично налаштованих болгарських архієреїв, і в болгарському Синоді дедалі виразніше почали формуватися дві групи – русофіли та патріоти. Надання автокефалії Українській Церкві 2019 року призвело до поглиблення цього розколу. Поступово він охопив як низове духовенство, так і вірян. Уперше за 150 років у Болгарській Церкві сформувалася течія, яку умовно можна назвати профанаріотською, хоча фанаріоти традиційно вважаються головними ворогами болгарського народу. Дедалі частіше священнослужителі та богослови почали публічно вказувати на помилки нової російської еклезіології та хибні практики Російської Церкви, як-от принизливе становище духовенства, відсутність можливості вільної богословської дискусії, самоізоляція ієрархів від “лаосу” тощо. Водночас вони наголошували на єдності Вселенської Церкви і тій особливій ролі, яку Вселенські Собори своїми канонічними постановами відводять у ній Константинопольському патріарху. Так, хоча Синод БПЦ і донині не визнає нову Українську Церкву, він категорично відмовляється брати участь у численних московських ініціативах, спрямованих проти Вселенського патріархату. Болгарська Православна Церква підтримує євхаристійне спілкування з нею, а також з усіма помісними Церквами, які визнали ПЦУ. Багато єпископів і священиків, які приймають у себе в гостях кліриків ПЦУ, здійснюють разом із ними літургію. Питання про визнання болгарами нової Української Церкви розглядається не як питання “якщо”, а як питання “коли”.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну процес визволення Болгарської Церкви від Москви помітно прискорився, оскільки у своїх офіційних зверненнях і Болгарський патріарх, і низка найавторитетніших болгарських митрополитів недвозначно засудили війну та висловили солідарність з українським народом. Звісно, цей процес не завжди був гладким, оскільки, як ми вже казали, в болгарському Синоді, а також серед духовенства і вірян діє активна промосковська група. Очевидним успіхом як для нового російського представника в Софії, так і для нового голови ВЗЦЗ стало рішення Болгарської Церкви визнати “томос”, виданий Сербським патріархатом про автокефалію Скоп’є. Болгарський патріарх став оголошувати ім’я глави Церкви в Північній Македонії архієпископа Стефана “Північномакедонським”. Водночас Болгарська Церква – одна з небагатьох помісних Церков, яка зі співчуттям відгукнулася на лист Александрійського патріархату та заборонила своїм священнослужителям співслужити літургію з Леонідом (Горбачовим), колишнім митрополитом Клинським, який позбавлений сану синодальним рішенням Александрійського патріархату.
Утім, найяскравішим проявом нового курсу Болгарської Церкви є її відмова висловити будь-яку солідарність із нещодавно висланим болгарською владою представником Московського Патріарха в Софії архімандритом Вассіаном (Змєєвим), звинуваченим спецслужбами в шпигунстві. Цей непримітний, тихий, скромний і ввічливий священнослужитель акуратно і точно виконував свої завдання як співробітник ВЗЦЗ як у Болгарії, так і в сусідній Республіці Північна Македонія. Канонічний вакуум виник у травні 2022 року після того, як Вселенський патріарх прийняв помісну Церкву в канонічне спілкування. Після 55 років розколу її духовенство тепер може причащатися разом з іншими православними священнослужителями з усього світу.
Водночас, не отримавши канонічного томосу від Вселенського патріарха, Церква Північної Македонії досі не визнається автокефальною багатьма іншими помісними церквами та практично не має змоги брати участь у міжправославних і загальноправославних форумах, вважаючись просто сербською єпархією. Такий стан справ, однак, влаштовує частину її ієрархів, зрозуміло, просербських і проросійських. Вони активно боролися проти видачі Вселенським патріархом томосу про автокефалію, задовольняючись новою формою “автокефалії”, придуманою в Москві та реалізованою Сербським Синодом, згідно з якою “сербські святині” в Північній Македонії було передано в “користування” Північно-Македонській Церкві. При цьому в Статуті СПЦ єпархії в Північній Македонії продовжують значитися як складова частина її єпархії, так само як і “православна Охридська архієпископія” самої СПЦ, духовенство якої було “призначено” перейти під юрисдикцію Скопського Синоду, але яка сама як церковна установа продовжує існувати. Це дуже схоже на “практичну автокефалію” УПЦ, за якої її Предстоятель продовжує фігурувати як постійний член Московського Синоду, а єпархії залишаються невід’ємною частиною адміністративної структури Російської Церкви.
Але такий підхід видався вкрай небажаним і шкідливим для влади Північної Македонії з точки зору національної ідентичності. Вона різко відреагувала на це і 15 вересня видворила архімандрита Вассіана Змєєва зі своєї країни, продемонструвавши тим самим своє різке невдоволення церковною політикою Росії. Архімандрита Вассіана звинуватили в роботі проти національних інтересів Північної Македонії. Інформація про крайні заходи щодо архімандрита Вассіана поширилася і була помічена одним із лідерів нинішньої правлячої коаліції проєвропейських партій у Софії, який підняв це питання перед громадськістю і державними інститутами. Вони відреагували блискавично, і за кілька днів, несподівано для всіх, архімандрита Вассіана болгарська влада звинуватила у шпигунстві і за лічені години вислала з країни разом із двома своїми помічниками.
Це могло б пройти непоміченим для широкої громадськості, якби російське посольство в Софії не зробило досить дивний крок – не замкнуло двері російської церкви в Софії. Якщо метою посольства було наробити галасу, то російським дипломатам це дійсно вдалося. Скандал вийшов видовищним і тривав понад три дні, набувши, крім іншого, і політичного характеру. Прихильники російської церкви з числа зілотів, відомі своєю затятою антиекуменічною, антизахідною, антиєвропейською, антиваксерною та антиукраїнською пропагандою, влаштували акції протесту перед замкненим храмом, звинувачуючи болгарську владу в релігійних переслідуваннях і святотатстві. До них приєдналися численні пропутінські організації та партійні рухи, які намагаються отримати політичні дивіденди. У відповідь на це болгарська влада почала розслідування того, як саме російське посольство отримало право власності на храм Святителя Миколая 1997 року.
Яка ж була реакція Болгарської Православної Церкви? Жодної. Ні солідарності з вигнаними російськими священиками, ні слів підтримки на адресу російської парафії. Фактично Болгарська Церква стала на бік болгарської держави. Ба більше, вже за кілька днів Болгарський патріарх як митрополит Софійський призначив чотирьох священиків для відновлення богослужінь у зачиненому храмі і звернувся до російського посольства з проханням негайно відкрити храм. Тим самим він підтримав болгарську владу, знявши з неї провину за закриття храму і переадресувавши загальне обурення на адресу посольства. Патріот своєї країни, нічого іншого не скажеш. Через тиждень Синод Болгарії підтримав дії патріарха. На його підтримку проголосували навіть митрополити з проросійської партії, за винятком найзатятішого прихильника політики Російської Церкви – Відінського митрополита, якого обожнювали вищезгадані фанатичні кола. Момент був украй напруженим, і болгарська держава була готова взяти будівлю храму під свій контроль і передати її болгарським священикам, якби про це попросив Синод. Не бажаючи поглиблювати конфронтацію з російською стороною, архієреї ухвалили доленосне рішення про вшанування мощей святого патріарха Євфимія – тих самих, що були “під забороною” за вказівкою з Москви в 1950-х роках. При цьому Синод вніс до календаря Болгарської Церкви новий святковий день, який відзначатиметься щорічно 22 жовтня з цієї нагоди.
Незважаючи на сильне промосковське лобі, особливо серед вірян, які десятиліттями піддавалися антизахідній і антифанаріотській пропаганді, Болгарській Церкві не залишається нічого іншого, як слідувати загальній політиці болгарської держави, яка з 2019 року повністю взяла на себе її утримання. Антиєвропейська риторика болгарських шанувальників “русского мира” вступає в протиріччя з реальним станом справ у кількох сотнях храмів і монастирів, відремонтованих переважно коштом європейських субсидій за останні 12 років. Програма оновлення та реставрації православних храмів триває, причому Болгарська Церква в жодному разі не може дозволити собі вступити в конфронтацію зі Вселенським патріархатом, у межах якого розташовано чимало знакових для болгарської національної та культурної ідентичності святинь, як-от храми в Стамбулі й Адріанополі, монастир Зограф на горі Афон тощо. Їхній захист і збереження болгарського характеру, найімовірніше, стане предметом переговорів зі Вселенським Патріархатом. Очікується, що останній вимагатиме від болгарського Синоду не тільки визнання і літургійного спілкування з Православною Церквою України, а й прийняття рішень Всеправославного Критського Собору.
У болгар є ще одна причина підкоритися Вселенському патріарху – це те, як буде названа Церква Північної Македонії в Томосі про автокефалію. Болгарська Православна Церква вважає себе спадкоємицею Охридської архиєпископії і шукатиме спосіб запобігти закріпленню цієї назви виключно за Церквою Північної Македонії. Що може запропонувати Москва натомість усіх цих преференцій, які болгари отримають від підтримання дружніх відносин зі Вселенським патріархатом? Нічого.
Ситуація така, що навіть відновлення роботи російського “подвір’я” сьогодні є проблематичним, оскільки, з одного боку, болгарська влада може не дати робочу візу новопризначеному представнику Московського патріарха, а з іншого боку, стало зрозумілим, що Російська церква працює всупереч болгарському Закону про релігії, згідно з яким тільки зареєстровані релігійні організації мають право здійснювати публічні релігійні служби, наприклад, літургію. У російського подвір’я такої реєстрації немає.
На нинішньому етапі вирішальне слово залишається за патріотами в болгарському Синоді та їхніми союзниками, а проросійське лобі змушене відступити. Москва нічого не може запропонувати Болгарській Церкві, щоб утримати її у своїй орбіті. Єдине, що можуть зробити російські церковні “дипломати”, – це запропонувати щось конкретне конкретним архієреям. Однак це аж ніяк не безпечно і може закінчитися втручанням спецслужб і прокуратури. Навряд чи хтось попадеться на цю вудку.
