У Велику Суботу, 30 березня Папа Франциск очолив у базиліці Святого Петра у Ватикані Святу Месу Пасхального чування, під час якої уділив Таїнства християнського втаємничення вісьмом дорослим катехуменам.
Після біблійних читань папа виголосив наступну проповідь, яку публікує vaticannews.va
Жінки йдуть до гробу з першими променями світанку, але всередині зберігають темряву ночі. Хоча йдуть, однак досі ще стоять на місці: їхні серця залишилися біля підніжжя хреста. Отуманені сльозами Великої П’ятниці, вони паралізовані горем, замкнені у відчутті, що все вже скінчилося, що над історією Ісуса покладено камінь. Саме камінь займає центральне місце в їхніх думках. Вони запитують себе: «Хто нам відвалить камінь від входу в гробницю?» (Мк 16,3). Однак, коли вони прибувають на місце, дивовижна сила Пасхи приголомшує їх: «Підвівши очі, – говорить текст, – вони побачили, що камінь вже відвалений, хоча був дуже великий» (Мк 16,4).
Зупинімося на цих двох моментах, які ведуть нас до нечуваної радості Великодня: спочатку жінки з тривогою запитують, хто відкотить камінь, а потім, глянувши вгору, бачать, що він вже відкочений.
По-перше, стоїть питання, яке не дає спокою їхнім серцям, розбитим горем: хто відвалить камінь від гробниці? Цей камінь символізував кінець історії Ісуса, похованої в ніч смерті. Він, життя, що прийшло у світ, був убитий; Він, що явив милосердну любов Отця, не сподобився милості; Він, що підняв грішників з-під тягаря засуду, був засуджений на хрест. Князь миру, Який визволив перелюбницю від лютого шаленства каміння, лежить похований за великим каменем. Ця брила, нездоланна перешкода, була символом того, що жінки носили в своїх серцях, кінцевою точкою їхньої надії: об неї все розбилося, з похмурою таємницею трагічного болю, що завадила здійсненню їхніх мрій.
Браття й сестри, подібне може трапитися також і з нами. Іноді ми відчуваємо, що перед входом до нашого серця поставлено важкий надгробний камінь, який придушує життя, гасить довіру, полонить нас у гробниці страхів і гіркоти, перегороджує дорогу до радості та надії. Це “камені смерті”, ми зустрічаємо їх на своєму шляху в усіх тих переживаннях і ситуаціях, які обкрадають нас із ентузіазму та сил прямувати далі: у стражданнях, які торкаються нас, і в смертях близьких, які залишають в нас неподоланну пустку; зустрічаємо їх в падіннях і страхах, які заважають нам здійснити все те добре, що носимо в своєму серці; знаходимо їх у всіх формах замкнутості, які стримують наші пориви великодушності і не дають нам відкритися на любов; знаходимо їх у “гумових стінах” егоїзму та байдужості, які відкидають зобов’язання будувати більш справедливі й людяніші міста та суспільства; знаходимо їх у всіх прагненнях до миру, розбитих жорстокістю ненависті та лютістю війни. Коли ми переживаємо ці розчарування, у нас виникає відчуття, що багатьом мріям судилося розбитися вщент, і ми теж з тривогою запитуємо себе: хто відкотить камінь з гробниці?
Однак, ті самі жінки, що мали темряву в серці, свідчать про щось надзвичайне: підвівши погляд вгору, вони побачили, що камінь вже відкочений, хоча й був дуже великим. Ось Христова Пасха, ось Божа сила: перемога життя над смертю, тріумф світла над темрявою, відродження надії серед руїн невдачі. Це Господь, Бог неможливого, назавжди відкотив камінь і почав відкривати наші серця, щоб надія не мала кінця. До Нього, отже, також і ми повинні піднести свій погляд.
Підведімо свій погляд на Ісуса: Він, прийнявши нашу людську природу, зійшов у безодні смерті і пройшов через них силою свого божественного життя, відкривши для кожного з нас нескінченну пробоїну світла. Воскрешений Отцем у своєму, в нашому тілі силою Святого Духа, Він відкрив нову сторінку для людського роду. З цього моменту, якщо ми дозволимо Ісусові взяти нас за руку, жоден досвід невдачі та болю, як би він нас не ранив, не зможе мати останнього слова щодо сенсу та призначення нашого життя. Від цієї миті, якщо ми дозволимо Воскреслому підхопити нас, жодна поразка, жодне страждання, жодна смерть не зможе зупинити нашу подорож до повноти життя. З цього моменту «ми, християни, говоримо, що ця історія … має сенс, сенс, який охоплює кожну річ, сенс, який більше не забруднений абсурдом і темрявою … сенс, який ми називаємо Богом … До нього стікаються всі води нашого перетворення; вони не кануть у безодні небуття і абсурду … бо Його гріб порожній, і Він, що був мертвий, явився, як живущий» (K. Rahner, Che cos’è la risurrezione? Meditazioni sul Venerdì santo e sulla Pasqua, Brescia 2005, 33-35).
Браття й сестри, Ісус – наша Пасха, Він – Той, хто переводить нас із пітьми до світла, Хто назавжди зв’язав себе з нами і рятує з безодні гріха та смерті, залучаючи нас до світлого потоку прощення та вічного життя. Піднесімо наш погляд до Нього, приймімо Ісуса, Бога життя, у своє життя, поновімо сьогодні наше «так» Йому, і жоден камінь не зможе придушити наші серця, жодна гробниця не зможе замкнути радість життя, жодне падіння не зможе ввергнути нас у відчай. Браття й сестри, піднесімо погляд до Нього і просімо Його, щоб сила Його воскресіння повідкидала каміння, яке гнітить наші душі. Піднесімо погляд до Нього, Воскреслого, і прямуймо далі з упевненістю, що на похмурому дні наших очікувань і наших смертей вже присутнє вічне життя, яке Він прийшов принести.
Сестро, брате, найдорожчі, нехай же серце твоє вибухне радістю в цю святу ніч! Разом оспівуймо воскресіння Ісуса: «Співайте, всі співайте, ріки і рівнини, пустелі і гори… співайте Господа життя, що воскрес із гробу, світлішого за тисячу сонць. Народи, розбиті злом і побиті несправедливістю, народи без місця, народи-мученики, проженіть цієї ночі співців відчаю. Муж болів уже не в ув’язненні: Він відкрив пролом у стіні, Він поспішає прийти до вас. Нехай у темряві пролунає несподіваний клич: Він живий, Він воскрес! І ви, браття й сестри, малі й великі… ви, що занурені в життєвих трудах, ви, що почуваєтеся недостойними співати… нехай же нове полум’я пронизує ваше серце, нехай нова свіжість проймає ваш голос. Це Пасха Господня, це свято живих» (J-Y. Quellec, Dieu face nord, Ottignies 1998, 85-86).
